Праворозуміння та його значення для юридичної практики

Із цих позицій історична школа права відстоювала право, яке діяло в Німеччині і закріплювало застарілі феодально-кріпосницькі інститути, різко виступала проти будь-яких змін і нових віянь, зокрема проти пропозицій щодо створення загально-німецького цивільного кодексу. Призначення юридичних інститутів – служити опорою зовнішнього порядку, яким би цей порядок не був.

Історична школа права зробила значний вплив на наступний розвиток правової думки, особливо па психологічну й соціологічну теорії.

До слабких сторін історичної школи права можна віднести:

• фактичне ігнорування змістовної сторони права;
• існуюче правове регулювання (у цьому випадку слід читати: правові звичаї) завжди в більшому або меншому ступені не відповідає реально існуючим у суспільстві відносинам. Нормативне регулювання, як правило, при такому підході буде відставати від потреб існуючих й/або необхідних суспільних відносин;
• затушовується політико-ідеологічний аспект у правовому регулюванні;
• ігнорується самостійне значення суб'єктивного права тощо [18, с. 103].

А до її сильних сторін:

• історична школа права звернула увагу на необхідність вивчення історії права, дослідження пам'яток права;
• чітко зрозумілий механізм захисту й реалізації права, що дає підставу говорити про забезпечений характер права;
• право (як правовий звичай) може розглядатись, як засіб протидії режиму сваволі й беззаконня з боку окремих представників держави, а іноді й держави в цілому;
• право забезпечує стабільний порядок у суспільстві, а суб'єкти правовідносин одержують чітку модель бажаного з погляду права (у цьому випадку слід читати: "народного духу" і правового звичаю) поводження;
• чітко окреслено коло прав й обов'язків учасників правовідносин тощо [18, с. 103].

Висновки

На основі всього вищевикладеного можна стверджувати, що:

• праворозуміння – це погляди та оцінки соціальних суб'єктів стосовно права, його соціальної сутності, призначення, цінності та форм його прояву, які визначають поведінку (пасивну чи активну) цих суб'єктів у суспільних відносинах;
• конкретні форми праворозуміння безпосередньо впливають (точніше визначають) на юридичну практику суб'єктів-носіїв відповідних форм праворозуміння, державно-правову дійсність;
• праворозуміння з одного боку є результатом впливу певних соціальних, політичних, юридичних тощо доктрин та процесів, а з другого, воно саме впливає на ці доктрини та процеси.

Кожен підхід до праворозуміння має свої сильні й слабкі сторони. Домінування того або іншого праворозуміння в суспільному середовищі й науці залежить від тих конкретних завдань, які стоять і вирішуються юридичною наукою та практикою на певному етапі розвитку суспільства.

У сучасній пострадянській юридичній науці наявний певний плюралізм праворозуміння, що своїм коріннями йде в історію розвитку СРСР і радянської науки, а також світової юридичної науки. Вплив радянського періоду на сучасний стан вітчизняної юридичної науки й практики є визначальним;

Існують реальні складності формування універсального підходу до праворозуміння, що зумовлено, крім іншого, але не виключно, з тим на сприйняття та/чи аналіз якої саме правової системи, якої державно-правової дійсності спирається те чи інше праворозуміння.

Однією з найбільш поширених теорій права в правовій науці є теорія (школа) природного права, яка бере свій початок ще з стародавніх часів, хоча і нині вона має своїх прибічників серед юристів та філософів.

Суть даної теорії права полягає в тому, то існує дві системи норм: норми позитивною права і норми прана природного. Право позитивне – це те, яке виражене в законодавстві і звичаях прийнятих держаною і які підтримуються державним авторитетом. Тоді як природне право – норми, які витікають з людського розуму або надані людині Богом. Позитивне право змінне, що зумовлено різними причинами – законодавця, історичними подіями і т. д. Природне право, навпаки, вічне і незмінне, як не аміні божі приписи і/або людська природа. При цьому природне право вище за позитивне, воно стоїть над ним.

Теорія юридичного позитивізму – одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX – початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний ... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права – юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй".

Досить поширеним напрямом у праворозумінні є соціологічна школа права. Як певна наукова система ця школа склалася у кінці XIX – першій третині XX ст. в Європі, а потім отримала розвиток у США. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям "право" адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми, при цьому їх значення серед названих правових засобів впливу на поведінку людей всіляко принижується.

Список ВИКОРИСТАНОЇ літератури

1. Актуальні проблеми теорії держави та права. Частина І. Актуальні проблеми теорії держави: Навчальний посібник / С.М. Тимченко, С.К. Бостан, С.М. Легуша, Н.М. Пархоменко, Т.О. Пікуля, Н.В. Пронюк. – К.: КНТ, 2008. – 288 с.
2. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия. Опыт комплексного исследования. – М.: "Статут", 2000.
3. Алексеев С.С. Философия права. – М., 1998. – С. 25.
4. Бачинин В.А., Чефранов В.А. История философии права: Курс лекций. – Харьков, 1998.
5. Білозьоров Є.В., Гіда Є.О., Завальний А.М., Осауленко А.О., Пікуля Т.О. Актуальні проблеми теорії держави та права: Навч. посіб. – К.: Ліпкан О.С., 2010. – С. 111-115.
6. Головистикова А.И., Дмитриев Ю.А. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – С. 337-340.
7. Демиденко Г.Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл. – Х.: Консум, 2004. – С. 308-316.
8. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – 584 с.
9. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – С. 124-130.
10. Лейст О.Э. Три концепции права // Сов. гос. и право. – 1991, № 12.
11. Мальцев Г.В. Понимание права: подходы и проблемы. – М.: Прометей, 1999.
12. Марченко М.Н. Политические теории и политическая практика. – М., 1992.
13. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права: учеб. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – С. 384-387.
14. Марчук В.М. Нариси з теорії держави та права / В.М. Марчук, Л.В. Ніколаєва. – К.: Істина, 2004. – С. 171-180.
15. Марчук В.П. Соціологічні теорії права в Німеччині: теорія і сучасність. – Чернівці: ЧДУ, 1998 - С. 105-113.
16. Матвеева Л.Г. Крестовская Н.М. Теория государства и права: элементарный курс.– Х.: Одиссей, 2007. – 384 с.
17. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: курс лекцій. – К.: Четверта хвиля, 2008. – С. 109-122.
18. Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення та межі: [курс лекцій] / А. Машков. – К.: [К.І.С], 2011. – С. 81-104.
19. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений: Учебник для вузов. – М, 1996. С. 91-96.
20. Орач Є.М. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – С. 208-219.
21. Осауленко О.І. Загальна теорія держави і права / О.І. Осауленко. – К.: Істина, 2007. – С. 118-130.
22. Поляков А.В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода / А.В. Поляков. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского гос. ун-та, 2004. – 864 с.
23. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ. ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца.–М.: Норма, 2006. – 832 с.
24. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави / П.М. Рабінович. – К.: Атіка, 2001. – С. 86-91.
25. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2009. – С. 117-130.
26. Теорія держави і права: підручник / [за ред. В.О. Котюка]. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 568 с.
27. Теорія держави і права: Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Онищенко. – К: Юрінком Інтер, 2006. – С. 486-491.
28. Теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1995. С. 80-94.
29. Харт Х.Л.А. Концепція права. – К., 1998.
30. Щерба С.П., Тофтул М.Г. Філософія. – К., 2007. – 352 с.
31. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: "Укр. енцикл.", 2004. – Т. 6: Т – Я. – 768 c.