Праворозуміння та його значення для юридичної практики

З точки зору ступеня осмислення правового матеріалу для формування уявлень про право можна вести мову про:

• повсякденне, тобто праворозуміння, що формується на базі особистого емпіричному досвіду відповідного суб'єкта поза межами цілеспрямованого осягнення права та його форм прояву;
• навчальне, тобто праворозуміння, що формується у суб'єкта пізнання у процесі передачі йому окремих блоків наукової інформації знання про правову дійсність;
• професійне, тобто праворозуміння, яке формується у суб'єктів, які безпосередньо займаються юридичною працею;
• наукове, тобто системне уявлення про право, яке ґрунтується на ґрунтовному осмисленні права як суспільного феномену.

З точки зору характеру професійної діяльності носія праворозуміння, праворозуміння може бути:

• професійне, тобто таке, що сформувалось у процесі діяльності суб'єкта, як практикуючого юриста або вченого юриста;
• непрофесійне, тобто таке, що сформувалось поза межами юридичної практики, яка здійснюється стосовно третіх осіб, або цілеспрямованого дослідження такої практики [17, с. 111].

З точки зору механізму формування праворозуміння можна вести мову про:

• раціонально-логічне, тобто таке що склалося у результаті цілеспрямованого осмислення правової дійсності;
• емпіричне, тобто таке, що склалось на базі особистого досвіду та його розуміння суб'єктом праворозуміння;
• емоційно-інтуїтивне, тобто праворозуміння, що склалось у суб'єкта праворозуміння підсвідомо, у тому числі на базі стереотипів, що були передані суб'єкту праворозуміння його середовищем.

Значення праворозуміння дуже важко переоцінити, оскільки саме воно:

• безпосередньо впливає на суспільну поведінку соціальних суб'єктів, формує їх оцінки стосовно поведінки інших суб'єктів;
• визначає характер та зміст юридичної теорії;
• формує юридичну практику як сферу діяльності професійних юристів, адміністраторів, менеджерів тощо (причому не лише державних, а й корпоративних) [17, с. 111].

На підставі всього вищевикладеного можна:

а) дати таке визначення поняттю "праворозуміння": це погляди та оцінки соціальних суб'єктів стосовно того, що є право, яка його соціальна сутність, соціальне призначення, соціальна цінність та форми його прояву, які визначають поведінку (пасивну чи активну) цих суб'єктів у суспільних відносинах. Більше того, праворозуміння – це сукупність (або система) уявлень (або знань) про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення для суспільства, у яких формах існує та реалізується право, носієм яких є певний носій праворозуміння (суб'єкт праворозуміння);

б) стверджувати, що конкретні форми праворозуміння безпосередньо впливають (точніше визначають) на юридичну практику суб'єктів-носіїв відповідних форм праворозуміння, та державно-правову дійсність;

в) праворозуміння, з одного боку, є результатом впливу певних соціальних, політичних, юридичних тощо доктрин та процесів, а з другого, воно саме впливає на ці доктрини та процеси;

• г) взагалі можна розглядати, як більш правильне (порівняно з пануючим у вітчизняній науковій літературі) визначення праворозуміння, яке ми знаходимо у П. Рабіновича, а саме, що праворозуміння – це "відображення у людській свідомості за посередництвом поняття, позначуваного терміном "право" (чи будь-яким іншим однозначним з ним словом або символом) того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існування й розвитку певного суб'єкта або ж безпосередньо цих потреб". Хоча визначення, яке подане нами уявляється точнішим [24, с. 88-89].

 

 

 

Розділ 2. Юридичне і легістське праворозуміння

З розвитком правових систем утворилися такі протилежні типи праворозуміння, як юридичний (лат. "jus" – право) і легістський (лат. "lex" – закон).

Згідно із легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави.

• Відповідно до юридичного типу праворозуміння правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права та закону, а легістський – на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність [21, с. 118].

Типи праворозуміння – це сукупність ідей та положень, які об'єднують декілька шкіл розуміння права, акцентуючи увагу на спільних ідеях щодо характеристики права та його призначення в суспільстві.

Сучасна наука характеризує тип праврозуміння як самостійну категорію, якій притаманні такі ознаки:

1. це засіб пізнання права;
2. це сукупність ідей про сутність і призначення права;
3. це засіб визначення співвідношення категорій право, держава та закон;
4. це засіб наукового обґрунтування шляхів підвищення ефективності права.

Зазначені типи мають спільні ознаки оскільки:

• торкаються розуміння права;
• об'єднують ідеї та теорії про право;
• мають науковий характер;
• мають наступницький характер оскільки засновуються на класових підходах до права.

 

Відмінні риси:

Юридичний тип	Легіський тип
1. Право це складне соціальне явище, що має об'єктивну природу	1. Право це політичне явище, що має суб'єктивну природу
2. Право не залежить від волі чи свавілля державної влади	2. Право з це сукупність норм прийнятих державою
3. Заснований на розмежуванні категорій право та закон	3. Право і закон є тотожними категоріями
4. Право залежить від потреб суспільства	4. Право залежить від волі держави
До цього типу відносять такі школи права: – природну; – історичну; – психологічну; – соціологічну	До цього типу відносять такі школи права: – аналітична; – нормативіська; – позитивістка; – марксистка

 

• По суті, саме для юридичного типу праворозуміння питання "що таке право?" є справжньою проблемою. Для легістського типу праворозуміння (легізму) такої проблеми не існує, адже право для нього – це офіційно встановлені, законодавчо закріплені правила поведінки [13, с. 384].
• У легізмі тут немає проблем, у нього є лише труднощі з визначенням (дефініцією) того, що вже є і відомо як право Труднощі ці головним чином полягають в тому, що визначення позитивного права (як визначена погоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого і суперечливого емпіричного матеріалу діючого права) повинне і відповідати обумовленому об'єкту, і разом з тим бути вільним від його протиріч, виключень і особливостей, що саме й істотні для діючого права. Звідси і та велика обережність, з якою римські юристи відносилися до визначень і узагальнених характеристик діючого права і його інститутів [28, с. 80-81].

Виділення на основі розрізнення права і закону двох типів праворозуміння (юридичного і легістського), що охоплюють усі можливі трактування права, включаючи і різні колишні і сучасні філолофсько-правові концепції поняття права, не означає, звичайно, заперечення значних розходжень між різними підходами і концепціями усередині самих цих типів праворозуміння. Цю обставину необхідно особливо відзначити в зв'язку з розповсюдженим забобоном, начебто будь-який варіант розрізнення права і закону носить природно-правовий характер і виходить з визнання тієї чи іншої версії природного права. Насправді право в його розрізненні з законом – це не обов'язково саме природне право, так що природно-правова концепція – лише окремий випадок (історично найбільш розповсюджений, але далеко не єдиний) юридичного типу праворозуміння, подібно тому як розрізнення природного права і позитивного права – теж лише одна з багатьох можливих версій розрізнення права і закону.

• Це лише з погляду легістського праворозуміння, що зводить право до закону і вважає правом лише позитивне право (звідси і "юридичний позитивізм" як одне з історичних найменувань цього типу трактування права, хоча точніше було б говорити тут про "легістський позитивізм"), право в його розрізненні з позитивним правом – це "природне право" [27, с. 486].

Але в самих непозитивістських варіантах праворозуміння право (у його розрізненні з законом) позначається в різних концепціях по-різному як природне право, як "природа речей", як "розумне право", як "філософське право", як "ідея права" і т.д. Також і закон (у його розрізненні з правом) позначається то як "волеустановче право", то як "офіційне право", то як "позитивне право" і т. д.

• Під усією цією термінологічною розмаїтістю лежить ідея, зміст якого ми формулюємо як розрізнення і співвідношення права і закону [28, с. 86].

Мова при цьому йде не тільки про термінологічну уніфікацію понятійного словника різних підходів до права, але і, що більш істотно, про переосмислення цих різних підходів з нової позиції, під новим кутом зору й у новій їхній якості – як різних варіантів одного (юридичного) типу праворозуміння, як специфічних концепцій (часток випадків) у рамках загальної для них усієї теорії розрізнення і співвідношення права і закону, як окремих напрямків розробки власне кажучи єдиного предмета філософії права.

Для юридичного праворозуміння право це не просто довільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне і самостійне, що володіє своєї (незалежною) власною природою, своєю сутністю і своєю специфікою, словом – своїм принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, що виражає суть й особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів.

Право, яке мається на увазі лібертарним праворозумінням, – це вираження змісту і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі і правовому законі.

 

 

 

Розділ 3. Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

3.1. Теорія  природного права

• У нашій країні ідеї природно-правової школи набули широкого поширення у кінці 80-х років XX ст. у силу відомих політичних подій [2, с. 25].
• На сьогодні погляди природно-правової школи права знайшли своє відображення у міжнародних актах, скажімо, Загальна декларація прав людини (1948 р.) закріплює основні невідчужувані права і їх рівність для усіх: право на життя, рівність перед законом, на власність і т. д. Конституція України (1996 р.) також притримується ідей цієї школи щодо прав і свобод людини і громадянина. Схожі положення закріплені і у Конституціях більшості європейських країн [25, с. 117].
• На підставі зазначеного слушною є точка зору І. Покровського, який у своїй праці "Основні ідеологічні течії в історії цивільного права. Ідеалізм та позитивізм" написаній на початку XX ст., відзначає, що "ідея природного права тягнеться безперервно через всю історію розумового розвитку Західної Європи. Часом вона дещо слабшає, коли в силу тих чи інших причин юридична думка звертається здебільшого до вивчення позитивного права; часом вона ж посилюється та опиняється домінуючим тоном всього настрою епохи. Особливу глибину та інтенсивність природно-правові настрої, як відомо отримали у ХVІІ-ХVІІІ ст., – в епоху, якій дається назва епохи природного права" [25, с. 118-119].

Вважається, що в загальному вигляді досягнення природної школи права полягають у:

• право завжди повинно бути справедливим;
• відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис;
• право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;
• право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;
• держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства природному праву тощо [17, с. 112].

Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що вона зв'язала право та справедливість нерозривними узами. Право не може бути несправедливим і це не принцип чи презумпція, як це має місце у межах вузького розуміння права, а це – сутнісна характеристика права.

До слабких сторін природно-правового підходу до права можна віднести:

• не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й поза історичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати іі визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;
• природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;
• право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно-правової доктрини). Право фактично не підтримується реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не визнала держава. Якщо природне право існує поза контекстом і за межами державного визнання іі захисту, отже, не забезпечується останнім, то як його реалізувати на практиці?! Більше того, і це очевидно, саме держава, втім, як і суспільство, – є одним з основних порушників природного права, тому механізм реалізації повинен включити в себе такі суспільні інститути, які являються більш могутніми ніж держава й суспільство (в останньому випадку це вже нонсенс). Іншими словами, природне право – це швидше бажане, чим дійсне, а не дійсне право – це фантом. Фантомний соціальний інститут не може бути ефективний, особливо якщо він допускає максимально розширювальне тлумачення й розуміння, якщо під нього можна підвести, що завгодно.  
  Не випадково в основі самих кривавих революцій в історії людства лежала, як одна із складових, концепція народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо – прихильника, одного із теоретиків природного права;
• універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини, невизнання фундаментальних природних прав окремими досить цивілізованими народами й націями (наприклад, США – право на життя) і т. д.
• ствердження поза історичного характеру природних прав не підтверджується історією розвитку людства;
• не зрозуміло як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав. Чи не приведе конкуренція природних прав різних суб'єктів до "війни всіх проти всіх", про що говорив іще один теоретик природного права Т. Гоббс;
• неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;
• право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення Про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії – поза історичність;
• вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо-суперечлива. Причому ця суперечливість недіалектичного, а формально-логічного характеру;
• протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д. [17, с. 112-113].