Праворозуміння та його значення для юридичної практики

Для представників соціологічного напряму, право є явищем динамічного життя, а не незмінне зібрання законів, установлених у певній формі.

Право як частина життя, на думку Р. Панда, повинно мінятися разом з потоком життя. Тому прихильники цієї теорії вимагають "мобільності" (пристосування), "пластичності" (гнучкості) права і доводить шкідливість точних формулювань в законодавчих актах. Зв'язаність судді певними нормами вони вважають неприпустимою.

• Тому юристи-представники цього напряму вимагають, щоб юридична наука перенесла центр тяжіння своїх досліджень зі сфери норм права на процес дії і застосування права в суспільстві. Зштовхування інтересів виростає з суперництва окремих індивідів, груп індивідів, асоціацій в прагненні задовольнити свої інтереси і потреби, а завдання права – врегулювати цю боротьбу інтересів на основі "соціального компромісу". Більше того, право повинно здійснювати "соціальний контроль" над поведінкою людей, заради збереження цивілізації, воно існує для обмеження "агресивного" інстинкту людини, який діє поряд із "соціальним" інстинктом індивідуума [18, с. 93].

До сильних сторін соціологічного праворозуміння слід віднести те, що тут

• право набуває відповідної суспільної динаміки;
• визнається:
• пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над юридичною формою;
• обумовленість права суспільними відносинами на конкретному етапі розвитку останніх;
• приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому числі у контексті правореалізації;
• право, через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у судове або адміністративне рішення, може стати основою для протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому або її окремого органу;
• підкреслюється та обґрунтовується обов'язковість права як для громадян, так і для будь-якого державного органу (посадової особи)та держави в цілому, оскільки цього потребують реальні суспільні відносини тощо [18, с. 97].

До слабких сторін соціологічної школи права можна віднести:

• відсутність міцної чітко формалізованої юридичної основи для поводження в суб'єктів права, а відповідно, відсутність впевненості в позитивності, з погляду юридичної оцінки, кінцевих результатів цього поводження;
• реальна можливість інтерпретації права на користь економічно й/або політично більше сильного суб'єкта права;
• наявність реальної небезпеки некомпетентного рішення;
• можливість сваволі з боку правозастосовних органів (судів, адміністраторів);
• колізійність права;
• приниження ролі правотворчої функції, а отже, відповідних органів (насамперед вищих законодавчих органів держави) тощо [18, с. 101].

В умовах нашої дійсності, коли система державної влади, у тому числі судової, украй корумпована, важко навіть уявити, що відбудеться, якщо як модель побудови правової системи й механізму реалізації й захисту права покласти цей підхід. Представляється правильною точка зору тих вчених, які вважають, що "у нас дуже мало матеріальних, політичних, юридичних (процесуальних, зокрема) і моральних (загальнокультурних) гарантій проти сваволі суддів, прокурорів й адміністрації. У відношенні всіх посадових осіб, стосовно працівників міліції найкращий принцип, який можна запропонувати, це... "дозволено тільки те, що прямо дозволено законом".

3.4. Психологічна теорія  права

Психологічна теорія права виникла в середині XIX ст.„ але більшого поширення досягла на початку ХХст. її представником у вітчизняній юридичній думці був Л. Петражицький. На Заході положення цієї теорії розвивали Г. Тард, В. Вунд та ін.

Найвідоміша у межах нашої науки є теорія Л. Петражицького про інтуїтивне право, яке веде, власне, до ототожнення права і правосвідомості. Менш відома, а точніше, забута психологічна теорія Л. Кнаппа (1821-1858) – попередника Л. Петражицького, який суттєво вплинув на нього.

• На думку Л. Кнаппа, право – це форма само підкорення людини своїй природі, своєму "роду буття". Юридичний примус – підкорення людини існуючому в уяві суспільства інтересу. Л. Кнапп говорить про особливе "фантастичне мислення", яке складається з реальних елементів, але в сфері права виступає як "юридичні фантасми", завдяки чому інтереси та інші категорії, які властиві природі людини, передбачаються як справжні. Деякі дослідники вважають Л. Кнаппа послідовником Л. Фейербаха, однак сам він пов'язував себе з Г. Гегелем [18, с. 102].

Що стосується Л. Петражицького, який є випускником Київського університету ім. Св. Володимира, то його теорія містила великий критичний заряд на адресу інших підходів до права. Особливо діставалося вузькому розумінню права, зокрема, юридичному позитивізму.

Л. Петражицький, наприклад, різко критикував те положення, при якому право визначають залежно від факту державного втручання, від "випадкової ознаки наявності або відсутності начальницького визнання відомих положень", Критикуючи таке розуміння права він наводить три доводи:

• довелося б заперечувати загальнообов'язковість міжнародного права;
• визначення укладає в собі (defenition peridem), визначає х через х, безвихідний логічний circulus. "Формулу: юридична норма є норма, визнана державою, – можна перетворити у формулу: норма права (х) є норма, визнана в запропонованої правом (х) формі з боку встановлених правом (х) органів правового (х) союзу – держави";
• визнанням з боку держави користуються не лише норми права, а й різні інші правила поведінки: релігійні, моральні. Теорія державного визнання не містить критерію для відмінності норм права від інших правил поведінки, визнаних органами державної влади шляхом включення в закони.

Л. Петражицький підкреслював, що "Зв'язуючи поняття права з державою, наука далі втрачає багатого й повчального матеріалу – тих правових явищ, які виникали й виникають поза державою, незалежно від нього й до появи держави, і звужує свій кут зору до вузького, можна сказати, офіційно "канцелярського кругозору".

Не влаштовували Л. Петражицького й інші трактування права, тому він висунув свою власну концепцію, що опиралася на такі основні положення:

• психіка людини – фактор, який визначає розвиток суспільства, у тому числі його мораль, правову державу;
• поняття і сутність права виводяться, перш за все, не через діяльність законодавця, а через психологічні закономірності;
• правові емоції людей носять імперативно-атрибутивний характер, тобто представляють собою почуття правомочності чогось (атрибутивна норма) і обов'язок зробити щось (імперативна норма);
• усі правові переживання поділяються на два види – емоційно-позитивного (встановленого державою) та інтуїтивного (особистого) права. Інтуїтивне право, на відміну від позитивного, виступає регулятором поведінки і тому повинно розглядатися як "дійсне право" [5, с. 113].

У такому випадку право ототожнюється з емоціями, "зобов'язально-вибагливими переживаннями". Тому специфічна природа права, моральності, естетики, їхньої відмінності один від одного й від інших переживань кореняться не в області інтелектуального, а в області емоційного, імпульсивного.  
Не позитивні норми, а "імперативні-атрибутивні переживання й норми" інтуїтивного походження беруться за основу. Правом визнається не тільки багато чого такого, що перебуває поза віданням держави, не користується позитивним офіційним визнанням і заступництвом, а й багато чого, що з боку держави зустрічає прямо вороже відношення, піддається переслідуванню й викорінюванню, як щось протилежне й суперечне праву в офіційно-державному змісті.

Звідси Л. Петражицький виділяє позитивне й інтуїтивне (автономне) право. Властиво саме інтуїтивне право і є правом, що є результат самовизначення особистості.

Фактично в концепції Л. Петражицького право ототожнюється із правосвідомістю.

• Це змішання права і правосвідомості знаходимо й в інших послідовників психологічної школи праворозуміння. Скажімо, шведський вчений-правознавець К. Олівекрон, що традиційно у вітчизняній науці належить до прихильників психологічної школи праворозуміння, вважав, що право не є наказом з кількох причин [17, с. 121].

Наказ не є декларацією волі держави, тому що наказ є акт, за допомогою якого одна особа прагне вплинути на волю іншої, у той час як декларація волі є ствердженням або заявою про факт, що призначені для повідомлення інформації. Отже, якби правила були деклараціями волі держави, вони ніяк не могли б бути командами. Більше того, правило закону не є наказом, оскільки наказ припускає наявність однієї особи, що віддає цю команду, і іншої особи, до якого вона адресована. Це не ставиться до організації, названої державою, механізмом якого управляє величезна кількість постійно змінюваних чиновників, таких, як глави уряду, члени уряду й члени законодавчих органів. Коли ці особи приходять на свої пости, вони знаходять принципи права вже існуючими й такими, що нав'язуються усій системі. Жоден з них не може вважати, що право складається з його команд, і кожний з них може внести зміни тільки в певну й обмежену частину права.

Не є право й результатом діяльності держави. Держава – це не щось, що існує незалежно від права. Тому право не є "еманацією" держави. Омана щодо того, що держава є творцем права, на думку К. Олівекрона, є результатом того факту, що державна організація представляє механізм, що робить правила психологічно ефективними за допомогою законодавства.

Для нього ідея існування правових норм, які якимось містичним чином обов'язкові для усіх, є нічим іншим, як простою фантазією, створеною в розумах людей марновірствами, забобонами й магічними минулими віруваннями. Позитивне право в певному змісті – усього лише слова, викладені на папері, але не тільки, тому що в дійсності саме вони служать для того, щоб у певних ситуаціях викликати в людей усілякі думки, асоціації, міркування про приклади поводження, які й можуть впливати на їхні реальні вчинки. Право насправді – не більш ніж форма психології, оскільки воно є реальним вираженням символів у силу того, що людський мозок щоразу особливим чином реагує на певні види соціальних імпульсів. У результаті дії внутрішнього психологічного механізму людини в поєднанні з певним видом умовного рефлексу, що навчає, придбаного в силу утворення виробляється певна модель поводження.

До сильних сторін психологічних теорій праворозуміння слід віднести те, що вони:

• розглядають психологічні процеси як такі, що впливають на правову дійсність. Цей вплив важко заперечувати;
• вказують на те, що законодавець не може діяти, а право реалізація не може здійснюватись, без урахування психологічних аспектів (як індивідуального, так і колективного характеру). Тобто в правовому регулюванні слід враховувати індивідуальну та колективну (перш за все стратну) правосвідомості;
• визнають існування різниці між правом та законодавством;
• розглядають особу не тільки, як об'єкт застосування права, а й як носія права;
• підкреслюють необхідність дослідження індивідуально-особистісних механізмів мотивації соціальних суб'єктів та розуміння їх поведінки тощо [17, с. 122].

До слабких сторін психологічного підходу до права можна віднести те, що;

• право практично відірвано від держави, а відповідно фактично забезпечується можливостями самого суб'єкта його носія. Позитивне право при цьому не є правом;
• право не має характеру нормативності та взагалі не формальне;
• відсутні чіткі критерії правомірного і неправомірного, законного і незаконного;
• право набуває суб'єктивного змісту;
• суб'єкти правовідносин втрачають уявлення про можливі моделі поведінки своїх суспільних контрагентів;
• існує реальна загроза зловживання правом з боку суддів та адміністраторів тощо.

Закінчуючи розгляд психологічного підходу до праворозуміння, хотілося б відзначити, що окремі вчені-правники можуть бути водночас віднесені як до прихильників психологічного, так і до соціологічного праворозуміння (приміром К. Олівекрон, Д. Франк та ін.). Це зумовлено тим, що в соціологічному підході величезна увага приділяється інтуїції, правосвідомості судді, адміністратора. Так, Д. Франк вважав, що "суддя вирішує справу не на основі норм або яких-небудь інших логічних доводів. А на підставі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатій й антипатій, різних біологічних імпульсів, забобонів й упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів, т. зв. "глибинної психології". Посилання на норму – це данина міфологічним переживанням про право як стабільній нормативній системі, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді".

3.5. Історична школа права

Ще однією концепцією вузького розуміння права є історична школа права. Ця течія виникла в першій чверті XIX ст. і майже повністю витіснила пануючу на той час природну школу. Відомими представниками цієї школи права були німецькі юристи Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта. Були прихильники історичної школи права і в Російський імперії, взагалі ця школа мала значний вплив на вітчизняну юридичну науку.

• У межах історичної школи критикувалась та не визнавалась думка природно-правової течії про те, що існують загальне для усіх народів право, яке корениться в людському розумі, і запропонували нове бачення права. Відповідно до історичної школи права, немає єдиного, загальнолюдського права. У кожного народу є своє, властиве тільки йому право, як і своя мова. Представники цього погляду стверджували, що право є результатом історичного процесу. Але К. Савін'ї, і, зокрема Г. Пухта, в історичному процесі вбачали незакономірно зумовлені зміни суспільних відносин, а "саморозвиток народного духу". Відповідно суспільне життя кожного народу визначається особливим народним духом, який притаманний цьому народу. Право кожного народу, як прояв цього народного духу, створюється поступово і самостійно, як і мова кожного народу [20, с. 208].

Розвиток права історична школа розглядає як мирний, спокійний процес, без стрибків, проривів і боротьби. її представники заперечували проти всяких суттєвих змін діючого права під приводом, що законодавче втручання в розвиток права суперечить народному духу, який встановлює потрібні правові форми. Вони вважають, що звичаї і давні закони існують, витікаючи з народного духу. Тому вони і є найкращою формою права.

Думка про те, що вирішальна роль в утворенні права належить регулюванню зверху, оголошувалося "юридичним марнотратством". Акти законодавчої влади доповнюють діюче право, але "створити" його цілком вони не можуть. Законодавство безсиле боротися зі злом, що зустрічається в житті.