Норма права як первинний елемент системы права

Даний структурний  елемент має наступне значення:

— він визначає коло відносин, які регулюються правом;

— встановлює умови дії норми;

— вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни  правовідносин;

— конкретизує  абстрактний варіант поведінки, вміщений у нормі до певного випадку  чи суб'єкта;

— визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.

Складність  умов та обставин, що викликають дію  норми, та їх різноманітний характер надають можливість класифікувати  гіпотези за наступними критеріями:

І. За кількістю  обставин, передбачених нормою, гіпотези поділяють на:

а) прості, які  називають одну обставину, наявність  якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми.

(Напр., умови  договорів про працю, які порушують  становище працівників, є недійсними  ст. 9 КЗпП України.)

Саме таке визначення надає можливість охарактеризувати норму як логічно завершену категорію  з точки зору визначення умов реалізації наданих суб'єктам прав та обов'язків, змісту можливої та необхідної поведінки, а також відповідальності, яка  настає внаслідок невиконання обов'язків  чи порушення прав інших суб'єктів.

(Напр., за  нормою КПК, якщо адвокату в  зв'язку з виконанням ним своїх  професійних обов'язків стали  відомі дані досудового слідства, то він зобов'язаний не розголошувати  їх без згоди слідчого чи  прокурора, інакше адвокати, винні  у розголошенні даних досудового  слідства, несуть відповідальність  згідно з чинним законодавством.)

б) складні, що вміщають дві чи більше обставини, наявність  яких є необхідною для дії норми.

(Напр., якщо  працівник після закінчення строку  попередження про звільнення  не залишив роботи і не вимагає  розірвання трудового договору, власник не вправі звільнити  його за раніше поданою заявою.)

II. За ступенем  визначеності змісту гіпотези  поділяють на:

а) абсолютно-визначені, які вичерпно визначають обставини, наявність чи відсутність яких викликає дію норми.

(Напр., при  направленні працівників для  підвищення кваліфікації з відривом  від виробництва за ними зберігається  місце роботи і проводяться  виплати, передбачені законом  (ст. 122 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, які не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми  колом формальних вимог.

(Напр., якщо  протягом року з дня накладення  дисциплінарного стягнення працівника  не піддано новому стягненню,  він вважається таким, що не  мав дисциплінарного стягнення  (ст. 151 КЗпП України.);

в) альтернативні, що ставлять дію норми у залежність від одного чи декількох фактичних  обставин.

(Напр., відсторонення  працівника від роботи власником  допускається у разі: появи на  роботі у нетверезому стані,  у стані наркотичного або токсичного  сп'яніння, відмови або ухилення  від обов'язкових медичних оглядів,  інструктажу та навчання (ст. 46 КЗпП України.)

Диспозиція — це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб'єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою. Її значення у структурі права полягає у наступному:

 

— вона визначає вид відносин, що регулюються правом;

— визначає коло суб'єктів, які підпадають під  дію права;

— характеризує зміст суб'єктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного суб'єкта права;

— визначає зміст юридичного обов'язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в  інтересах уповноваженої сторони;

— характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов'язуюча чи забороняюча).

Як правило, диспозиції класифікують за:

І. Ступенем визначеності прав і обов'язків суб'єктів:

а) визначені, що чітко визначають права та обов'язки учасників правових відносин, точно  називаючи варіант поведінки.

(Напр., жінці,  яка працює і має двох та  більше дітей до 15 років, за  її бажанням надається додаткова  оплачувана відпустка тривалістю  до семи календарних днів (ст. 1821 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, у межах якої можуть діяти суб'єкти.

Якщо працівник  не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте  до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.

Жінки, що мають  дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або  направлятись у відрядження без  їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

II. За характером  вміщених прав і обов'язків  диспозиції класифікують на:

а) уповноважуючі, що надають суб'єктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Як правило, у якості варіантів дозволеної поведінки виступають слова «вправі», «може», «має право».

(Напр., за  згодою одного із батьків можуть  прийматися на роботу особи,  які не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України.);

б) зобов'язуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для суб'єктів  певний варіант необхідної поведінки. У якості виразників вольової поведінки  використовуються терміни «зобов'язаний», «повинен», «належить».

(Напр., власник  або уповноважений ним орган  повинен проводити розслідування  та вести облік нещасних випадків  і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України.);

в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Їх змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням. Вказівкою на наявність забороняючої диспозиції є слова «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається».

(Напр., при  прийнятті на роботу забороняється  вимагати документи, не передбачені  законодавством (ст. 19 КЗпП України.)

III. За характером  вміщених прав і обов'язків  диспозиції класифікують на:

а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.

У разі укладення  трудового договору між працівником  та фізичною особою фізична особа  повинна у тижневий строк зареєструвати  укладений договір у державній  службі зайнятості (ст. 24е КЗпП Українию);

б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.

 (Напр., покупець неякісного товару може або обміняти його, або повернути продавцю і отримати гроші.)²⁷

Санкція — це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

 

Санкція:

— забезпечує реалізацію диспозиції;

— визначає негативне ставлення суспільства  до правопорушення;

— забезпечує повноваження порушених прав;

— забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;

— має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.

Необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні. У вузькому —  санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов'язань. Санкція  у широкому значенні додатково включає  і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер.

Необхідно наголосити і на тому, що у сучасній юридичній  літературі сформувалась концепція  позитивних санкцій. Вони мають місце  не у випадку порушення норми, а при її дотриманні. Однак сам  сенс категорії «санкція» визначає несумісність позитивного і негативного  її аспекту. Тому ця позиція не безпідставно піддається критиці.

Існуючі санкції  класифікують за наступними критеріями:

I. За призначенням:

а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні  правопорушення (позбавлення волі, штраф);

б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права (договір, укладений недієздатним, визнається недійсним);

в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).

II. За ступенем  визначеності:

а) абсолютно-визначені, у яких точно зазначені вид  та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

(Вчинення  працівником, який виконує виховні  функції, аморального проступку  тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України);

б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.

(Погроза  вбивством працівникові міліції  організованою групою карається  позбавленням волі на строк  від 7 до 14 років (ч. 4 ст. 345 КК України.);

в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається.

(Погроза  вбивством працівникові правоохоронного  органу карається виправними  роботами на строк до двох  років або арештом на строк  до шести місяців, або обмеженням  волі на строк до трьох років,  або позбавленням волі на той  самий строк (ч. 1 ст. 345 КК України.)

III. За сферою  застосування розрізняють конституційно-правові,  цивільно-правові, адміністративно-правові,  дисциплінарні, кримінальні санкції.

IV. За складом  санкції поділяють на:

а) прості, що визначають одну міру державного стягнення  до порушника норми.

(Відсторонення  працівника від роботи власником  допускається у разі появи  на роботі у нетверезому стані  (ст. 46 КЗпП України.);

б) складні, що визначають одночасно декілька заходів  державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).

V. За спрямованістю  негативних наслідків:

а) особисті, які націлені на позбавлення певних прав.

(Завідомо  незаконне затримання карається  позбавленням права обіймати  певні посади на строк до  п'яти років або обмеженням  волі на строк до трьох років  (ст. 371 КК України);

б) майнові, що передбачають втрати матеріального (грошового) характеру.

 

(Розголошення  таємниці усиновлення всупереч  волі усиновителя карається штрафом  до 50 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян.)

У сучасній правовій теорії існують різноманітні уявлення про структуру правової норми. Більшість  вчених, віддаючи данину класичній  традиції праворозуміння, відстоюють обов'язкову трьохелементну структуру норми. З цієї точки зору в будь-якій нормі логічно необхідною є наявність як гіпотези, так і диспозиції із санкцією. Однак цей підхід характеризує норму з точки зору ідеальної моделі і не підтверджується аналізом структури законодавства. Дійсно, в існуючих статтях нормативно-правових актів практично неможливо знайти такі, у яких мали б місце всі елементи. Однак прихильники трьохелементної структури справедливо вказують на те, що не потрібно ототожнювати норму і статтю акта. Структуру норми можливо виводити шляхом її логічного конструювання із статей одного і того ж й навіть інших актів. Таким чином можливо поповнити відсутні у конкретній статті елементи правової норми.

Так, виходячи зі змісту норм щодо виховання батьками неповнолітніх дітей, можемо сконструювати  норму, яка буде мати три елементи (хоча у дійсності він лише один). Якщо батьки мають неповнолітніх  дітей, то вони повинні їх виховувати, інакше вони будуть позбавлені батьківських прав.

Прикладом є  норма Конституції України «Громадяни України мають право на працю».

Зазначимо, що всі ці точки зору мають право  на існування. Кількість елементів  правової норми залежить від її конкретного  функціонального та ціннісного значення у механізмі правового регулювання.

 

 

 

 

 

Висновки:

Норма права  — «цеглинка» системи права, первинний  компонент, із якого складаються  інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила  б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається  система права. Цивільне право, кримінальне  право, трудове право, адміністративне  право та ін. — це галузі права.

Позитивне (юридичне) право виникло і існує  в суспільстві тільки тому, що в  умовах цивілізації, тільки воно стало  тим соціальним регулятором, яке  знайшло своє відображення у формуванні специфічного "інституйованого” утворення. Це означає, що право являє собою не лише суспільні ідеї, думки, які характерні і для моралі, релігії, звичаїв, як видів соціальних норм, але воно знайшло своє формальне або об'єктивне відображення : вигляді системи юридичних норм, які виражені в законі та інших юридичних нормах та підтримуються силою держави Являючи собою об'єктивне, "інституйоване утворення" право одержує відносно належне, самостійне існування не тільки від прерогативи окремих персон, але й навіть, в окремі моменти, від законодавця. Це і надає можливості підтримувати правопорядок у суспільстві і забезпечувати можливість законності - тобто такого режиму суспільною життя, коли всі особи, включаючи державні органи керуються лише одним критерієм в своїй правовій поведінці. - законами, які мають чинність у державі.

Але право, являючись "інституйованим утворенням" знаходячи своє зовнішнє (формальне) відображення законах, зовсім не означає тотожність права і закону, я це твердять нормативісти (представники школи "позитивного права") . Право - це ' глибокий зміст, закон - це йог форма, тому тим, хто формує закон, необхідно діалектично підходити до цього процесу, щоб гуманна і соціальна цінність природного права не зникла за формами позитивного права, які санкціонуються державною владою і нею підтримуються.

 

Адже тенденція  ототожнити право і закон, що знайшла  своє відображення, наприклад, у радянській правовій системі, показала свою недієздатність, бо багато законів, які були прийняті радянськими законодавцями не враховували  змістовного поняття права. Тому, на практиці, вони були мертві, не ефективні, вони не могли досягти цілей, які  ставлять перед собою законодавці, адже вони виражали тільки те, що бажала бачити державна влада, а не те, що дійсно відбувалось в суспільному житті. Ототожнюючи право і закон, держава  одержує зверхність над громадським  суспільством, бо вона диктує свою волю, незважаючи на права особистості, які  закладені в природному або змістовному  понятті "право".