Демократичний режим

Отже, досвід пострадянських країн, у тому числі й України, свідчить, що держава на перехідному  етапі виконує два взаємопов’язані  між собою завдання. Перше – це реорганізація самого державного механізму, в тому числі зміна його сутності, змісту, структури, форм і методів діяльності. Практика доводить, що цей процес досить тривалий і виходить за межі перехідного періоду. Друга група завдань держави перехідного періоду пов’язана зі змінами в суспільстві, економіці, створенням умов для ефективного функціонування інститутів народовладдя, насамперед виборів і референдумів, визначення орієнтирів внутрішньої та зовнішньої політики [див.:11.-С.364-397].

2. Роль народу та держави в утвердженні демократичних цінностей

В перехідні періоди  суттєво підвищується роль народу, громадянського суспільства. Саме український  народ 1 грудня 1991р. на всенародному референдумі  підтримав АКТ проголошення незалежності України, а в 2000 р. проголосував за зміни до чинної Конституції України. Водночас реалізація такого основоположного інституту народовладдя, як референдум, має здійснюватися за наявності якісної законодавчої бази і належної організаційної діяльності і державних інституцій, що не завжди має місце. Про це свідчить і те, що результати проведеного 16 квітня 2000 р. референдуму не були втілені в конституційні приписи.

Актуальною є проблема розмежування реформаторської діяльності в перехідний період держави і  народу, громадського суспільства. В цьому разі, акцентуючи на ролі держави увагу, безумовно, розуміється, що народ є першоджерелом влади, і саме він має право вирішувати розвиток держави і суспільства, свого буття. Зокрема, згідно із ст. 5 Конституції України лише народ має право змінювати конституційний лад [див.:6]. Народний суверенітет є первинним щодо державного суверенітету. Разом з тим, зрозуміло, що інститути безпосереднього народовладдя не запрацюють без матеріальної та організаційної підтримки державних інституцій якісного виборчого і референдумного законодавства. Така діалектика взаємозв’язку інститутів у механізмі народовладдя.

Існує декілька підходів щодо визначення місця і ролі держави  в перехідний період, різні погляди  щодо оптимального впливу держаних інституцій на соціальні процеси, у тому числі в сфері здійснення народовладдя. У такий період держава може бути: тоталітарною, тотально-корумпованою, ліберальною, соціал-демократичною. Якщо державу розглядають як всеохоплюючий феномен і вона втручається у всі сфери суспільного життя, насамперед з допомогою всеохоплюючого правового регулювання і тотального контролю стосовно структур громадянського суспільства, людини і громадянина, то це держава тоталітарна і вона не може забезпечити оптимального функціонування інститутів представницької демократії. Якщо ж держава тотально-корумпована, то зусилля органів державної влади в ній спрямовані на реальне забезпечення прав і свобод декількох відсотків населення, недопущення в жодному разі ні реприватизації, ні націоналізації власності народу, яка була свого часу незаконно за безцінь «приватизована». Для цього розробляється й ідеологічне обґрунтування.

Третій підхід асоціюється  з формуванням і функціонуванням  ліберальної держави в перехідний період, який базується на тому, що завдання і функції держави зведені виключно до «забезпечення суспільства тільки всім найнеобхіднішим». Цей підхід на Заході в політико-ідеологічному аспекті найрозповсюдженіший і вважається найперспективнішим при переході від планової, централізованої економіки до ринкової, децентралізованої; від соціалізму до капіталізму. Сучасна ж практика проведення ліберальних реформ в Україні, Росії, в інших пострадянських країнах свідчить, що впровадження ліберальних ідей на пострадянському просторі завдало чималих збитків в економічній сфері, призвело до різкого спаду життєвого рівня значної більшості населення. Згідно з головним постулатом лібералізму держав в сфері економіки відводиться роль тільки «нічного сторожа».

Застосування на пострадянському  просторі ідеї «держава – нічний сторож», невтручання держави в економічні процеси призвело до дуже негативних наслідків. Це, безумовно, не найкращим чином вплинуло на відносини у політичній сфері, в становленні інститутів народовладдя, в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, особливо конституційних соціально-економічних прав.

Однією з ознак демократичної  держави є її активна соціальна  діяльність тобто усвідомлення елітою необхідності активізації соціальної діяльності держави. У конституціях закріплюється, що відповідна держава є соціальною. Такою є держава, «що прагне і здатна здійснити політику, спрямовану на забезпечення громадських прав для всіх членів суспільства, гарантування умов для гідного життя людей, а також створити умови для вільного і всебічного розвитку особистості та забезпечити реалізацію втілених у законній формі інтересів кожного громадянина з інтересами всього суспільства». Соціальна держава бере на себе зобов’язання забезпечити соціальну справедливість, благополуччя своїх громадян, їх соціальну захищеність. Мета такої держави – створити умови для забезпечення громадян роботою, перерозподіляти доходи через державний бюджет, забезпечувати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшенню кількості дрібних і середніх власників, піклуватися про освіту, сім’ю, медичне обслуговування, постійно покращувати соціальне забезпечення, тощо. Соціальна держава слугує суспільству і намагається виключити або звести до мінімуму соціальну відмінність. І на цій основі досягти соціального миру в суспільстві. Об’єктом соціальних устремлінь держави є, її різнобічні потреби й інтереси, соціальний комфорт і соціальне самопочуття. Вища ціль соціальної держави – створення умов по забезпеченню гідного життя й вільного розвитку людини, тобто її матеріальна забезпеченість на рівні стандартів сучасного розвинутого суспільства, доступ до цінностей культури, гарантованість особистої безпеки. У межах цієї реалізується державна підтримка слабко захищених в соціальному плані груп населення [див.:7.-С.2-21].

Україна, ж, як і інші держави на пострадянському просторі, зробила свій демократичний вибір, і після «помаранчевої революції» продовжується пошук оптимальної моделі розвитку, триває процес реформування в різних сферах суспільного життя. В основі стала боротьба з корупцією, підтримка і розвиток дрібного і середнього бізнесу, відсторонення влади від бізнесу, проведення адміністративно-територіальної реформи. Слід враховувати, що основоположним критерієм оцінки корисності і прогресивності всіх реформістських (еволюційних) і революційних перетворень, здійснюваних державою у перехідний період, є сприятливий їх вплив на подальший розвиток економіки, науки, культури, інститутів народовладдя, політичної активності населення, гарантування прав і свобод громадян. Якщо цього не досягнуто, то різко знижується довіра до влади, її інститутів.

Таким чином, ефективний перехід до демократичної держави  неможливий без усвідомлення народом  себе як першоджерела влади, що в поєднанні  із матеріальною та організаційною підтримкою державних інституцій має спрямувати Україну на правильний шлях розвитку демократії. На цьому шляху важливо утриматися від можливих крайнощів, таких як перетворення держави у тоталітарну або ж тотально-корумповану [див.:25.-С.165-194].

3.3. Становлення і розвиток  законодавства в Україні як передумова створення ефективного народовладдя в державі

У науковій літературі розробляють  можливу оптимальну модель ролі держави  і права в перехідний період, або  ж «ідеального типу переходу до демократії». За задумом її авторів, ця модель повинна поєднувати в собі на різних стадіях її реалізації одночасно і риси лібералізму і соціал-демократизму. Вважається, що на сьогоднішньому етапі розвитку це найбільш виважений підхід. Усього виділяється чотири стадії цієї моделі:

-  лібералізація політичного життя;

- демонтування відживших  інститутів суспільно-політичного  життя країни;

- демократизація суспільно-політичного  життя країни;

- вживання заходів  із «ресоціалізації» громадян, тобто  до позитивного сприйняття нових  цінностей і політичної системи, яка наново створюється. Вважається, що ця модель зорієнтована насамперед на політичну сферу життя суспільства, на її перехід із автократичного стану [див.:9.-С.153-178].

В межах цієї моделі з  погляду становлення і розвитку інститутів народовладдя відокремлюють такі складові:

- становлення якісного  законодавства щодо організації  і функціонування органів державної  влади і місцевого самоврядування;

-  оновлення виборчого  та референдумного законодавства;

- впровадження політичної  та ідеологічної багатоманітності, багато-партійності;

-  становлення дієздатного  громадянського суспільства;

- забезпечення стабільності  конституційного ладу, його подальшої  демократизації;

- забезпечення конституційної  законності;

- створення умов для  розвитку різних форм власності  і їх рівного захисту з боку держави;

- орієнтація правої  системи на захист прав і  свобод людини громадянина [див.:13.-С.26-32].

Етап, на якому сьогодні перебуває Україна, як і інші пострадянські  держави, не «вписується» за своїми змістовими характеристиками ні в класичну ліберальну, а ні в соціально-демократичну чи іншу модель перехідної держави. В сутності, ідейної, класичної моделі і не може бути. Але важливим є демократичний вектор розвитку держави і суспільства, орієнтація на європейські цінності з урахуванням вітчизняного досвіду. Головне – не допустити тоталітарних методів функціонування державної влади.

В перехідний період право, як і держава, має свої особливості, що відрізняються від правових систем, які розвиваються в звичайних  умовах. Достатньо чітко це проявляється в сфері регламентації інститутів народовладдя. Зокрема, за роки незалежності України було прийнято вже декілька законів про вибори народних депутатів України, Президента України, до місцевих рад. Це законодавство весь час змінюється, оновлюється, характеризуються нестабільністю. Його застосування веде до виникнення значної кількості державно-правових конфліктів, в які втягуються різні гілки державної влади, структури громадянського суспільства, політичні партії. Це особливо виявилося під час проведення виборчої кампанії з виборів Президента України 2004 р., коли у вирішення конфлікту були задіяні всі структури вищих органів влади, особливо Верховна Рада і Верховний Суд України.

Становлення і розвиток законодавства щодо інститутів народовладдя в Україні, як і в інших пострадянських країнах продовжуватиметься. Насамперед, слід зазначати, що не може бути ідеального, стабільного законодавства у сфері здійснення народовладдя в державі, яка перебуває на трансформаційному етапі розвитку і при існуючому рівні правової культури законодавця та населення. Але це не означає, що законодавство перехідного періоду не виконує своїх функцій і призначення і воно «працює» на формування дієздатних державних органів, на оптимальний розподіл між ними владних повноважень, на створення належних умов для функціонування структур громадянського суспільства, насамперед, політичних партій. Водночас проблем із якістю законодавства більш ніж достатньо, в тому числі в сфері здійснення народовладдя.

Значущість Конституції  на перехідному етапі розвитку держави і суспільства з погляду становлення і розвитку інститутів народовладдя полягає в тому, що саме Конституція є підґрунтям і одночасно вершиною національної правової системи, фундаментом її розвитку. На її основі, відповідно не тільки до її вихідних положень, а й до конкретних норм відбувається еволюція інститутів народовладдя. Прийняття в 1996 р. Конституції України відіграло особливу роль в ідентифікації і легітимізації Української держави перед світовим співтовариством. З прийняттям конституції нерідко пов’язують запровадження нової держави, або її підтвердження, а іноді й нове визнання після кардинальної зміни її колишніх характеристик, в тому числі територіальних, соціально-економічних. Так було не раз в історії людства.

Не випадково, що створення  на території колишнього СРСР нових  незалежних держав, в тому числі  України, знайшло відображення в  прийнятті нових конституцій, які  закріпили нові принципи державної  організації, в тому числі поділ  влади, політичну, економічну, ідеологічну багатоманітність, верховенства права встановили основи проведення виборів, референдумів. Це стало підґрунтям до формування виборчого і референдумного законодавства, законодавство про політичні партії, громадські об’єднання. У цьому аспекті Конституція України виконує свою конструктивну роль. І це головне. Втім, Конституція має відображати нові політичні і економічні реалії, які складаються у суспільстві, створювати умови для прогресивного розвитку суспільних відносин, а не їх гальмування. Упродовж всіх років існування України як суверенної держави відбувалася конфронтація між Президентом України і Кабінетом Міністрів України з одного боку і Верховною Радою України – з іншого.

Конституції, конституційне  законодавство перехідного періоду  в пострадянських країнах відіграють значну роль в становленні державності на демократичних засадах, у розвитку інститутів народовладдя, громадянського суспільства. Водночас розвиток соціально-економічних і політичних процесів свідчить, що в Україні накопичилася ціла низка складних і актуальних проблем, що безпосередньо пов’язана з реалізацією народовладдя [див.:16.-С.1-18].

Таке надбання демократії, як свобода слова у наших реаліях  перетворилося на маніпулювання  суспільною думкою та засіб «очорнення»  конкурентів.

Влада згадує про народ тільки напередодні виборів: піднімаються пенсій, стипендії, соціальні виплати, пільги. Решту часу вирішуються проблеми олігархічно-політичних кланів: розподіл повноважень, посад, коштів.

Недовершеність адміністративно-територіальної системи призвела до того, що влада на місцях опинилася перед проблемами, вирішити які її не під силу,  а вибрані на пропорційній основі депутати місцевих рад згідно вказівок політичних керівників займаються піаром, боротьбою за виборця, безглуздими політичними розборами.