Демократичний режим

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

«Демократія - погана річ, але нічого кращого людство поки що не придумало». Цю фразу, широко відому зараз, свого часу промовив Уїнстон Черчіль – відомий політик, який протягом ряду років займав посаду прем’єр-міністра Великобританії у тяжкі воєнні та післявоєнні роки. Його вислів якнайкраще характеризує важливість демократії у становленні та розвитку провідних держав Європи та світу. Демократичний устрій кожної із сучасних правових держав світу має свої особливості, але всіх їх об’єднують спільні риси:

• визнання народу вищим джерелом влади;
• виборність основних органів держави;
• рівність прав громадян і, перш за все, рівність їх виборчих прав;
• підкорення меншості більшості (перших-останнім) при прийнятті рішень.

Актуальність обраної  теми в сучасних умовах пояснюється тим, що на фоні глобальної економічної кризи у деяких країнах, в яких демократичні засади і традиції не мають багатолітньої історії, спостерігається зневіра громадян у демократії як у ефективному державному устрої. На перший погляд, й справді, видається незрозумілим, навіщо народу на свій рахунок утримувати парламент у складі кількасот депутатів, президента з його численним апаратом та інших чиновників – коли керувати може і одна особа (диктатор, монарх). Але в тих країнах, де існує диктатура, відсутня реальна правова рівність громадян.

Відомий ще один вислів Уїнстона Черчіля: «Диктатура схожа на парусний човен – легкий в управлінні, за попутними вітрами він красиво  та швидко пливе крізь хвилі. Демократія ж, подібна до незграбного плоту  – важкий в керуванні, він ледве суне по воді. Але в той час, коли вітрильник тоне від однієї торпеди, пліт потопити майже неможливо».

Мета роботи – аналіз та узагальнення представлень, вчень, теорій демократії як політичного режиму; її взаємодія з державою та правом.

Завдання роботи – визначення змісту і поняття демократії; характеристика головних її ознак, функцій та принципів, форм та інститутів; огляд перехідного періоду, на якому перебуває Українська держава на шляху до демократичних перетворень.

Об’єкт  роботи – демократія як політичний режим.

Предметом дослідження  стали сутнісні ознаки демократії, її функції та принципи, інститути  та форми.

Основними методами досліджень є теоретичні та емпіричні. В даній  роботі було застосовано наступні методи:

- спостереження –  систематичне та цілеспрямоване планомірне вивчення демократії;

- порівняння – процес  встановлення подібностей або  відмінностей між демократичним  та іншими  політичними режимами;

- історичний метод  – досліджено виникнення, формування  та розвиток демократії у хронологічній послідовності, з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та відмінностей між розуміннями демократії різними вченими у різні часи;

- дедукція – на  підставі особливостей, які подібні  у різних країн на перехідному  до демократії етапі, було надано характеристику проблем, загроз та можливих шляхів подолання проблем, що очікують Україну на шляху демократичних перетворень.

Крім перерахованих  методів, було також застосовано  систематизацію та узагальнення інформації, яка опрацьовувалася.

Робота структурована  наступним чином: має три розділи, кожен із яких поділяється на підрозділи згідно питань, що висвітлюються; у  висновках дається узагальнення проведеному дослідженню; до  списку використаних джерел включено перелік  наукової літератури, періодичних видань, монографій, інших джерел з даної теми, які використовувалися у процесі дослідження.     

 

 

 

 

 

1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕМОКРАТІЮ
0. Поняття та сутність демократичного режиму

 

Демократичний режим («демократія» від грецького «демос» та «кратос» - народовладдя) – це один з різновидів режиму, заснованого на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою [див.:2.-С.82.]. Поняття «демократія» є багатогранним. Його вживають для визначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Неоднозначність у тлумаченні поняття «демократія» у багатьох випадках пов’язана з різними підходами до його розуміння і аналізу. З давніх часів існують два головних підходи: нормативний і описово-емпіричний, хоча перший з них переважав виключно до XX століття. Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваги порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Цей підхід виходить з належного, імперативів політичної свідомості і намагається будувати відповідно до них реальне політичне життя. Другий, описово-емпіричний, підхід абстрагується від ідеалів і апріорних помилкових суджень, аналізує демократію у тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. Згідно з емпірично виявленими властивостями уточнюється, а часом і переглядається поняття демократії і її теорії. На такому підході засновується, до речі, теорія елітарної демократії. У більшості концепцій ці два підходи тісно переплітаються.

Демократія як влада  народу або, більш розгорнуто, - «правління народу, вибране народом і для  народу» (визначення американського президента А.Лінкольна) виступає швидше нормативним ідеалом, привабливою утопією, ніж характеристикою реальних демократичних держав. Це поняття вміщує в собі внутрішню суперечливість. Суть його полягає в тому, що влада народу в повному розумінні цього слова означає самоуправління народу, а отже й заперечення політичного, спеціального апарату та інших атрибутів держави, однією з форм якої і є реальна демократія. Іншими словами, справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави й демократії як її різновиду. Насправді ж демократія ніде й ніколи не існувала без держави. Відмирання ж держави або заміна її суспільним самоуправлінням є утопією, принаймні в перспективі.

Таким чином, в основному  демократія як народовладдя являє собою утопічний ідеал, який все ж має важливе нормативне значення, оскільки він виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у  кращому випадку – влада більшості  над меншістю, у гіршому – панування  добре організованої меншості над більшістю, що спирається на економічну й інформаційну влади і яка здійснюється при формальній згоді більшості громадян.

Власне поняття склалося ще у стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації  держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу – міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували державні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав, але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Аристотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи [див.:26.-С.395-396.].

Проте сучасне використання поняття демократії бере початок  від революційних переворотів у  західному суспільстві кінця XVIII ст. В середині XX ст. під час політичних дискусій про сенс слова «демократія» виділилось три основних підходи. Демократія як форма правління стала визначатися виходячи або з джерел влади держави, або з цілей, яким влада слугує, або з процедур його створення.

При інших системах правління  людина стає лідером по праву народження, дякуючи долі або заможності, спеціальній  освіті, в результаті застосування насильства, кооптації, призначення або здачі екзамену. Основна процедура демократії – обрання лідерів людьми, над якими вони здійснюють управління шляхом змагальних виборів. Найбільш істотне сучасне формулювання такого поняття демократії дав Йозеф Шумпетер в 1942р. «Демократичний метод, - писав він, - це такий інституційний уклад для прийняття політичних рішень, при якому окремі індивіди отримують владу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей» [див.:21.-С.16.].

Шумпетер стверджував, що система будь-якої країни в XX ст. визначається як демократична в тій мірі, в якій особи, наділені вищою владою приймати колективні рішення, обираються шляхом чесних, беззастережних, періодичних виборів, в ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а голосувати має право майже все доросле населення. Визначене таким чином поняття демократії включає два аспекти – змагальність та участь, - котрі Роберт Даль вважав життєво важливими для своєї реалістичної демократії або поліархії. Воно передбачає також існування громадянських та політичних дебатів та проведення виборчих компаній [див.:22.-С.16-17.].

При визначенні поняття  демократії слід відмітити ще декілька моментів. По-перше, визначення на основі критерію виборів є мінімальним. Дехто бачить в цьому слові більш широке та ідеалістичне значення. Для них «справжня демократія» означає свобода, рівність, братерство, ефективний громадський контроль над поліцією, відповідальність перед населенням, чесність та відкритість в політиці, інші громадянські цінності. Це гарні речі, і при бажанні можна з їх допомогою давати визначення демократії. Проте знову виявляються проблеми, що й при використанні критеріїв джерела та цілі. Нечіткі норми неефективні для успішного аналізу. По-друге, існує нестабільність демократичної політичної системи. У визначенні демократії можна було б включити поняття стабільності чи інституціоналізації. Річ тут зазвичай йде про ступінь життєздатності політичної системи. Стабільність – ключова характеристика при аналізі будь-якої з них. По-третє, поняття демократії передбачає обмеження влади. При демократичному правлінні виборні особи, приймаючі рішення, не володіють тотальною владою. Вони розділяють владу з іншими групами в суспільстві. Але якщо такі демократично обрані керівники, приймаючі рішення, становляться стіною, за якою набагато більшу владу набирає не обрана демократично група, то ця політична система, зрозуміло, не є демократичною.

Демократія як форма  державного правління реально поширюється тільки на правлячу політичну еліту, тому що саме вона займається управлінням суспільством. При такому розумінні демократії зі сфери її функціонування випадають рядові громадяни, тому що в даному випадку демократія асоціюється також винятково з володінням реальною владою. А володіння владою й участь у політичному житті суспільства, що, безсумнівно, може бути доступно всім її членам, це дві великі різниці. Інколи починають підрозділяти демократії на «гарні» і «погані», «потрібні» і «непотрібні», «ефективні» і «неефективні». Демократія, як стверджують відомі російські політологи В.Пугачов і А.Соловйов, «не є універсальною, найкращою для всіх часів і народів формою правління» [див.:20.-С.84.].

Суть демократичного режиму полягає в тому, що весь народ  бере участь у виборах вищих і місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування. Представницькі органи державної влади реалізують основні завдання і функції держави та здійснюють свої повноваження в інтересах усього народу, всієї держави. У своїй діяльності вони керуються конституцією та іншими законами держави, у яких закріплено права та обов’язки держави, посадових осіб. Цей режим реалізує свої повноваження таким чином, щоб забезпечити основні права та свободи людини і громадянина, політичні права, рівні можливості, політичну рівність і рівноправність.

Сутнісна характеристика демократичного режиму визначається сукупністю сталих властивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою і першоосновою функціонування механізму  демократії, взаємодії всіх його компонентів.

Партійна система демократичного режиму – прямий наслідок формування механізмів громадянського суспільства  – є утвердженням багатопартійності, свободи опозиції, можливості перебування  у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів, виникнення різноманітних суспільних організацій та суспільних рухів.

Демократичні інститути  формуються на основі загального виборчого  права за принципом «одна людина – один голос» [див.:23.-С.192.].

Крім того, О. І. Ткач зазначає, що зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Свобода розуміється як можливість активно і безперешкодно діяти в усіх сферах громадського життя в рамках демократичних норм і законів, існувати в суспільстві. У політичній сфері – це право на свободу думки, переконань і вільне вираження їх; право на свободу мирних зборів і асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

В економічній сфері  – це право людини на працю, на вільний вибір роботи, на сприятливі умови праці і захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю. У соціальній – право на соціальне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, на медичне обслуговування і т. д. У духовній сфері кожна людина повинна мати право на освіту, що спрямовано на повний розвиток особистості і на виховання поваги до прав і основних свобод людини. Соціальна рівність також не менш важливий елемент демократії. У цивілізованому світі рівність розуміється як наявність однакових для кожної людини життєвих шансів, можливостей для самореалізації творчого потенціалу особистості, як оцінка кожної людини за результатами її праці і по її внеску в суспільне надбання.