То  у різні ігри грають, 

   Всі щасливі та вродливі...

   Художні достоїнства, епічна широта, глибоке проникнення у тогочасне життя слов'янських народів дають підстави віднести цей твір до найвищих досягнень не лише слов'янських літератур доби Відродження, а й до скарбниці світової літератури. Поема пройшла випробування часом, вона перекладена на багато мов народів світу.

   Література  Далмації і Дубровника доби Відродження  свідчить про високий художній рівень розвитку слов'янської культури XIV- початку XVII ст., вона є вагомою частиною загальноєвропейського ренесансного художнього процесу.

   У другій половині XVII- у XVIII ст. у зв'язку з економічним занепадом Дубровницької республіки літературні гуманістичні ренесансні традиції і художні досягнення попередніх віків поступово втрачають своє значення, поступаючись новим віянням, пов'язаним з культурою барокко.

   Таким чином, літературний розвиток у слов'янських  країнах XIV- початку XVII ст. становить важливий етап в історії духовної культури слов'янських народів; художні досягнення цих літератур є невід'ємною складовою частиною європейської літератури епохи Відродження загалом.

Хорватська література

Матеріал з Вікіпедії  — вільної енциклопедії.

Башчанська плита

Хорватська  література (хорв. Hrvatska književnost) — художня література, написана хорватською мовою, яка створювалася і створюється у Хорватії.

У створенні хорватської  писемності, якій передував багато розвинений фольклор, велика роль належить учнямКирила і Мефодія, які прийшли у хорватські землі з Моравії (IX століття). Але оскільки християнство було прийняте у X столітті за західним зразком, церква наполегливо вводила латинську мову і як богослужбову, і як ділову; длястарослов'янської мови вживалася глаголиця, для латинської мови — латиниця. У жанрах релігійної літератури (житія святих) і літописах використовувалися мотиви і образи народної творчості. Молитви стали першими зразками духовної поезії. Під впливом церкви виникла релігійна драма на біблійні сюжети. З'явилися і твори світського змісту (сатири на духовенство, любовна лірика). У XV столітті героїчний епос оспівав боротьбу юнаків і гайдуків із турецькими завойовниками.

У XV—XVIII століттях осередком культури Хорватії стали вільні від турецького ярма Дубровник і Далмація; в інших хорватських областях літературне життя загальмувалася. Для дубровницької літератури характерні риси Відродженняі бароко. У другій половині XVI століття виникла протестантська література; почалося книгодрукування. Однак у XVII столітті католицька контрреформація стала виганяти протестантів, спалювати їхні книги. Для творчості письменників Миколая Зрінського (Міклош Зріньї; 1620—64), Петра Зрінського (1621—71), Павао Ріттера Вітезовича (1652—1713) та інших характерні патріотичні настрої, використання фольклорних елементів. У жанрі любовної лірики виступив Фран Крсто Франкопан (1643—71).

У період національного  відродження (кінець XVIII століття — середина XIX століття) у Хорватії розвивалося просвітництво і з'явилися журнали. Набула поширення сатирична література, що викривала консерватизм, неуцтво дворянства і городян, які ідеалізували сільське життя: «Сатир» (1761) Матії Антуна Рельковича (1732—98), комедія «Матіаш, чарівник-учень» (1804) Тітуша Брезовачкі (1757—1805). Важливу роль у формуванні хорватської національної культури зіграв ілліризм. У 1847 році хорватська мова визнана офіційною для Xорватії і Славонії; у 1850 році хорвати і серби уклали договір про єдину сербсько-хорватську літературну мову. Головним напрямком літератури був романтизм, що спирався на фольклорні традиції. Романтики обгрунтовували ідею національної самобутності літератури: Людевіт Гай (1809—72), Дімітріє Деметер (1811—72), Станко Враз(1810—1851). Провідне місце займала патріотична поезія (Гай); отримала розвиток інтимна (Враз) і філософська (Петар Прерадович, 1818—72) лірика. Історичні теми подано в епічних поемах Деметер та Іван Мажуранич (1814—90; «Смерть Ізмаїла-агі Ченгіїча», 1846). Важливу роль у становленні драматургії і театру Xорватії відіграв Деметер.

Селянські заворушення 1860—70-x років визначили інтерес письменників до теми селянства і демократизм її трактування. Провідним напрямком у 80-ті років став реалізм. Його теоретики — Август Шеноа (1838—81), І. Пасарич (1860—1937), М. Шрепел (1862—1905) та інші. Соціальна спрямованість відрізняє романи «Селянське повстання» (1877)Шеноа; «Мертві капітали» (1889) І. Козарца (1858—1906), що зобразив руйнування селян і поставив питання про розумне використання природних багатств; «Павел Шегота» (1888), «Тіто Дорчич» (1906) В'єнцеслава Новака (1859—1905); «Адвокат» (1882), «У реєстратурі» (1888) Анте Ковачича (1854—89), що показали життя різних соціальних верств міста і розкладницький вплив буржуазних відносин на сільських жителів. У творчості Ксавера Шандора Джальського (1854—1935) розкрито процес зубожіння дворянства (збірка оповідань «Під старими крові», 1887), показані песимістичні настрої інтелігенції. Проте вже у 80-ті роки позначився вплив натуралізму, підтриманого Євгеном Кумічичем (1850—1904) у статті «Про роман» (1883); натуралістичні тенденції проявилися у його романі «Пані Сабіна» (1883). Проти натуралізму виступали Пасарич і Шрепел, які спиралися на досвід російської літератури. У поезії реалізм представлений творчістю Сильвіє Страхимира Краньчевича (1865—1908), для якого характерні філософські роздуми про сутність буття, про призначення людини, про долю батьківщини, і патріотичної лірикою Августа Харамбашича (1861—1911).

На рубежі XIX і XX століть у зв'язку із розвитком капіталізму і поглибленням суспільних протиріч літературний процес ускладнюється. Помітний вплив на літературне життя мала соціалістична ідеологія. Розширилися зв'язки із західно-європейською культурою, які збагачували хорватських письменників, але у той же час відкрили шлях модерністським впливам. У другій половині 1890-x років виник рух «хорватський модерн», який виразив антибуржуазну налаштованість, невдоволення художнім рівнем вітчизняної літератури, замкнутістю її розвитку, відчуття необхідності змін. Він не володів ні політичною, ні естетичною єдністю, являв собою різноманітність думок із кардинальних питань призначення мистецтва, із проблем художнього методу. У «хорватському модерні» протиборствували тенденції індивідуалістичні, які знаходили втілення переважно в імпресіоністичній і символістській ліриці (Антун Густав Матош, 1873—1914; Владімір Відрич, 1875—1909; Драгутін Домьянич, 1875—1933), натуралістичні (Мілан Бегович, 1876—1948; Бранімір Лівадич, 1871—1949), романтичні (Владимир Назор, 1876—1949), реалістичні (Мілан Мар'янович, 1879—1955; Йосип Косор, 1879—1961; Йосип Козарац, 1858—1906).

Наприкінці XIX — на початку XX століття розширилася соціальна  тематика, посилилася критична спрямованість літератури. Актуальну тему національно-визвольної боротьби піднімали історичні романи Джальского «Світанок» (1892) і «За рідне слово» (1906). Основне місце посів роман на сучасні теми: соціальне розшарування суспільства відобразив Віктор Цар-Емін (1870—1963; романи «Розорене вогнище», 1900, «Висохле джерело», 1904, «Після приливу», 1913); розкладницький вплив капіталізму на життя села розкрив Йосіп Косор («Розвал», 1906); психологію зубожілого дворянства, що втрачає свої громадські позиції, показав Янко Лесковар (1861—1949; «Розорені садиби», 1896); у романтично-фольклорному стилі народне життя зобразив Дінко Шимунович (1873—1933; «Чужинець», 1911). Реалістичну лінію у поезії продовжував Краньчевич; у творчості Назора своєрідно поєднувалися риси реалізму і романтизму. Драматургія представлена ​​п'єсами Іво Войновича (1857—1929) «Буря рівнодення» (1895), «Дубровницька трилогія» (1902) і Цар-Еміна «Зимове сонце» (1903), «Золота хвороба» (1906). Рання драматургія Мирослава Крлежі (1893—1981; «Кралево», 1915, «Христофор Колумб», 1918) була пов'язана із символіко-імпресіоністичною лінією «модерну», але своєю соціально-критичною спрямованістю протистояла йому.

Література 1918—45 років. Створення у 1918 році Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 року — Югославія) ознаменувало новий період у розвитку хорватської літератури. Духовну атмосферу перших повоєнних років визначало ставлення до війни, до Жовтневої революції 1917 у Росії, до революційних подій в Європі і в Хорватії, до створення Югославської держави. З цих питань йшло ідейне розмежування у середовищі творчої інтелігенції. Літературі було властиве відчуття катастрофізму сучасної цивілізації, нестійкості людини у світі, знецінення особистості. Пошуки суспільного і естетичного ідеалу позначилися у появі досить різнорідних і часто нетривких літературних груп і журналів. Переважали нереалістичні художні течії. Їх об'єднувало різке заперечення імперіалістичної війни, розчарування у повоєнній югославській дійсності, нігілістичне ставлення до культури минулого. Найвпливовішим та програмно оформленим напрямком став експресіонізм, з яким були пов'язані письменники різної світоглядної орієнтації. Творчості католицьких поетів (Джюро Судета, 1903—27; Нікола Шоп, 1904—82, та інших) властиві настрої містицизму і меланхолії, їх основна тема — загубленість людини e буржуазному світі. Анархо-індивідуалістичну течію, яка проголосила бунт проти буржуазної моралі і культури, представляли поети Антун Бранко Шимич (1898—1925; «Преображення», 1920) і Тін Уєвич (1891—1955; «Воплі раба», 1920, «Намисто», 1926). Через захоплення анархо-індивідуалістичним мистецтвом пройшли Крлежа і А. Цесарец (1893—1941). Заснований ними журнал «Пламен» ("Plamen", 1919) поклав початок революційному напрямку у літературі Xорватії і югославських літературах. Цикл новел Крлежі «Хорватський бог Марс» (1922) та оповідання Цесарца (збірка «У пошуках нового шляху», 1926), звернені до тем війни і революції, близькі експресіонізму, але вже у них проявилися риси соціально-психологічного реалізму. З середини 20-x років експресіонізм перестав існувати як напрямок. У поезії 20—30-x років сильні тенденції імпресіонізму. Близький у ці роки до нього і Владимир Назор (збірки «Нитка коралів», 1922; «Вірші про чотирьох архангелів», 1927).