Фотодокумент як носій інформації

У залежності від функціонального (цільового) призначення розрізняють  фотографії загального та спеціального призначення. До розряду фотографій загального призначення відносять  документальну, художню, аматорську. До фотографій спеціального призначення відносять науково-технічну, мікрофотографії, рентгенівську, інфрачервону, репродуковані та інші фотографії.

  У залежності від світлочутливого матеріалу фотографії бувають двох видів: галогенсрібні і безсрібні. У галогенсрібних фотографіях світлочутливим елементом є гелогенід срібла. У безсрібних - несрібні світлочутливі з'єднання. Більш широке поширення отримали галогенсрібні фотографії.

  За кольором зображення фотографії бувають чорно-білі і кольорові, в яких зображення утворюється трьома барвниками. Кольорова фотографія більш повно передає все різноманіття навколишніх предметів притаманними їм кольорами і колірними відтінками, що має велике значення, як у художній, так і в технічній фотографії.

По виду підкладки  і матеріальній основі носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото-і кіноплівка), твердій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути листові (карткові) і рулонні (на котушках, сердечниках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є ​​плівка і папір.

За розмірами плівки загального призначення фотографії випускаються плоскими форматними, котушковими неперфорованими і котушковими перфорованими. Плоскі форматні плівки мають той самий формат, що і пластинки, їх застосовують у пластинкових фотоапаратах. Котушкові неперфоровані плівки випускають у вигляді стрічки шириною 61,5 мм і довжиною 81,5 см. Їх намотують на дерев'яні котушки разом зі світлозахисною стрічкою - ракордом. На плівці можна отримувати різний розмір кадру в залежності від його розміру у фотоапараті. При розмірі кадру 6x9 см на плівці виходить 8, при 6x6 см - 12, при 4,5 x6 см - 16 знімків [3, с.345].

  Перфорована фотоплівка випускається шириною 35 мм і довжиною 65 см, включаючи зарядний і заправний кінець. На ній виходить 36 знімків при розмірі кадру 24x36 мм. Вона намотана на котушку і поміщена в світлонепроникну касету. Фотопапір володіє високою роздільною здатністю, за короткий час прояву (1 - 2 хв) на ній виходить зображення високого контрасту. Фотопапір розрізняється по величині світлочутливості, коефіцієнту контрастності, щільності, кольоровості, характеру поверхні і т. д. По застосуванню він ділиться на фотопапір загального призначення, який застосовується в художній та технічній фотографії, і фотопапір для технічних цілей, який застосовується тільки в технічній фотографії.

Перша фотокамера (камера-обскура) представляла собою світлонепроникний  ящик з отвором в стінці, принцип  роботи якої описав у своїх працях ще видатний італійський вчений і художник епохи Відродження Леонардо да Вінчі [6, с.84].

  У результаті камера-обскура була забезпечена двоопуклою лінзою і використовувалася для механічної зарисовки предметів зовнішнього світу. Однак вирішальною передумовою стали досягнення у галузі хімії. У 18 столітті була виявлена ​​чутливість до світла розчинів солей заліза і солей брому, а на початку 19 століття відкрито основний закон фотохімії, відповідно до якого на речовину можуть хімічно діяти тільки ті промені, які цією речовиною поглинаються.

Перше в світі фотографічне зображення вдалося зробити французові Ж.Н. Ньєпсу в 1826 р. Він же створив і перший фотографічний апарат. Інший француз - художник-декоратор Л.-Ж.М. Дагер вперше отримав знімок з порівняно високою якістю зображення на галогенсрібному шарі. Про зображення Дагера, що отримав згодом назву дагерротипія, було повідомлено 7 січня 1839 на засіданні Французької Академії. З тих пір цей день став відзначатися як день народження фотографії.  Однак період дагерротипії виявився недовгим, внаслідок його дорожнечі. Надалі малюнок розвивався за способом англійського винахідника В.Ф. Тальбота, відкрив негативно-позитивний процес і ще в 1835 р. отримав перший у світі негатив і позитивний відбиток з нього на папері, просоченому хлористим сріблом [15, с.101].

  У Росії перші фотографічні зображення були отримані в 1839г. російським хіміком і ботаніком Юлієм Федоровичем Фріцше, який, вивчивши метод Тальбота, запропонував з метою поліпшення зображення замінити тіосульфіт натрію (гіпосульфіт) у проявляющему розчині на аміак, а вже в наступному році в Москві відкрилася перша фотостудія. Великий внесок у розвиток фотографії внесли й інші російські вчені і винахідники. Винахідник-самоучка І. В. Болдирєв запропонував засоб виготовлення прозорої гнучкої плівки за кілька років до випуску таких плівок американською фірмою "Кодак". Філіпенко сконструював похідну фотолабораторію. З перших років свого існування вона отримала застосування не тільки в побуті, але і використовувалася у вирішенні суто наукових завдань.

  Фотографія була включена в комунікативний процес на початку 1850 р., коли французький фотограф А. Діздері приклеїв на шматочок картону свій фотознімок і став використовувати його як візитну картку. Це послужило поштовхом для появи різноманітних документів, що циркулюють в суспільстві і що засвідчують особу, а також сімейних та інших фотоальбомів, які втілили в себе асоціативну історичну пам'ять поколінь. Потім фотографії стали тиражуватися і широко розповсюджуватися. У 1890р. широке поширення одержали поштові картки з фотографіями та серії таких карток.

  Основоположником наукової та судової фотографії є ​​російський фахівець Є. Ф. Буринський. У 1894г. за дорученням  Російської Академії наук він організував лабораторію фотографічного відновлення стародавніх письмен. Ним був розроблений метод, що дозволив прочитати зниклий текст грамот ХIV ст. на сиром'ятних шкурах, які раніше були визнані дослідниками безнадійними. Буринський застосував розроблений ним метод відновлення згаслих текстів, який полягає в ступінчастому підвищенні контрасту початкового тексту. Зважаючи на велике історичне значення цієї роботи, Російська Академія наук удостоїла Є. Ф. Буринського премії імені М. В.  Ломоносова "за метод дослідження, що дорівнює значенню мікроскопа".

 Кольорове фотозображення вперше  отримав у 1861 р. Дж. Максвелл, потім   Л. Дюко дю Орон (1868-1869, Франція). У 1935 р. фірма «Кодак» розробила  (застосовується до цих пір) кольорову фотографію на тришарових платівках. З цього часу почався розвиток кольорової фотографії. Незабаром з'явився комбінований документ - фоторепортаж і народилася фотожурналістика, а з 1947 р. почали друкуватися (в Італії) фоторомани. Надалі відбувалося постійне вдосконалення процесів фотодокументування. Зокрема, в 1947р. був винайдений так званий дифузійний фотографічний процес, який привів до створення фотоапаратів для моментальної фотозйомки, тобто до отримання готового фотознімку безпосередньо у фотоапараті [15, с.102].

 Останнім часом  фотодокументування стало застосовуватися як цифровий фотографічний процес. Він позбавлений багатьох недоліків, властивих традиційній технології, заснованої на фотохімічному галогенсрібному процесі і вимагає багатоступінчастої хімічної обробки, значних витрат часу, використання дорогоцінного металу - срібла.

  У цифровій фотографії оптичне зображення об'єкту зйомки перетворилося в електричний відеосигнал за допомогою світлочутливого сенсора - твердотільної платівки з розміщеним на ній безліччю дрібних фотоелементів - пікселів. Потім отриманий сигнал перетворюється в цифрову форму і зберігається в пристрої, звідки може бути поданий на принтер для отримання фотовідбитка. Перша система електронної фотографії була створена в 1981р. японською фірмою Sony. Одним з переваг цифрової фотографії є ​​те, що отримане зображення можна коригувати - змінювати колір, контраст, ретушувати і т.п. Крім того, цифровий фотоапарат можна підключати до комп'ютера і його периферійних пристроїв, передавати отримані знімки за системою "Інтернет".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.2. Діапозитив

 

Діапозитив (грец. dia - через + лат. Positiv - позитивний) (слайд) - позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому  матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран. Діапозитив розглядають  на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів - діапроектор або діаскоп [1, с.139-140].

  Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухомо), бувають чорно-білими та кольоровими. Останні зазвичай отримують зйомкою на кольорові, обертаються фотоплівки. Їх можна виготовити друкуванням з кольорових негативів на кольорову позитивну плівку або контратіпірованія з кольорових діапозитивів (цей спосіб застосовується у виробництві діафільмів). Чорно-білі діапозитиви отримують друкуванням з негативів на позитивні плівки та платівки або способом звернення.

 Скляні діапозитиви  мають розміри 50x50, 70x70 або 85x85 мм. Плівкові діапозитиви з розмірами кадру 18x24, 24x24, 28x28, 24x36, 40x40 мм монтуються в спеціальну рамку розміром 50x50 мм. 

  Діапозитиви випускаються в картоних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним листом). На коробці зазначені найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва внизу на кожному діапозитиві проставляються номер серії та його порядковий номер.  Діапозитиви можна порівняти з фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів - з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, вставлені в спеціальну рамку.

  Матеріальною основою слайдів і діафільмів є фотоплівка, стійкість якої до зовнішніх впливів визначається складом емульсійного шару. Найбільш надійні фотоплівки з сріблосодовою емульсією: при ідеальних умовах вони можуть зберігатися до 1000 років, чорно-білі фотоплівки з іншою емульсією зберігаються від 10 до 140 років, кольорові - від 5 до 30 років.  Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну ємність. До появи цифрової фотографії кольорові слайди, зняті на плівку були єдиним джерелом високоякісного кольорового зображення в поліграфії. Завдяки використанню процесу, кольороподіл відбувається в один прийом, проти двоступінчастого кольороподілу в негативі і позитиві. Тому у кольорових слайдів була найвища якість передачі кольору, придатний для отримання журнальних фотоілюстрацій. Виготовлення кольорових слайдів було найбільш трудомістким і тому найбільш високооплачуваним процесом, оскільки отриманий слайд неможливо виправити в разі неправильного експонування або відхилення колірної температури освітлення. Тому при професійній зйомці слайдів використовувалися спеціальні прилади для вимірювання температури кольору та колірного зрушення, а також спеціальні набори конверсійних фільтрів. Для отримання кольороподілених фотошаблонів з кольорових слайдів використовувалися спеціальні барабанні сканери. В СРСР не випускалися фотоматеріали професійної якості, що використовують гідрофобні барвники, тому для професійної поліграфії використовувалася тільки імпортна плівка, що оброблюється за процесом Е-6. З появою цифрової фотографії, що дає подібне і перевершує якість кольорового зображення, зйомка слайдів внаслідок своєї дорожнечі і складності, пішла в минуле [10, с.356].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.3. Мікрографічний документ

 

Мікрографічний документ виконується на мікроносії у вигляді  мікрокопії чи оригіналу мікродокумента. Цей клас документів складають мікрофільми (МФ), микрофіші (ФШ) і мікрокартки (МК). Їх відмінними рисами є малі фізичні розміри та вага, значна інформаційна ємність, компактність зберігання інформації, необхідність спеціальної апаратури для її зчитування. Прогнозований термін служби мікроформ - 500 і більше років.

 Мікрографічні документи  або мікроформи виробляються в компактній формі на фото-, кіно-, магнітних стрічках чи оптичних дисках. Їхніми відмінними рисами є малі фізичні розміри й вага, значна інформаційна місткість, компактність збереження інформації, необхідність спеціальної апаратури для її зчитування. Прогнозований термін служби мікроформ – 500 і більше років. Мікрографічні документи є результатом репрографії, мікрографії чи мікрофільмування [12, с.214].

За ознакою походження мікроформи поділяють на два види: оригінальні мікродокументи і мікрокопії. Першими за часом виникнення є мікрокопії (рукописів, книг, газет, малюнків, креслень  і т.д.), що зменшують розміри оригіналу в кілька разів (10, 100 і більше). Мікрокопії завжди передають документ на паперовій основі. Залежно від матеріальної основи мікроформи розподіляють на прозорі (аркушний мікрофільм для швидкого здійснення інформаційного пошуку) і непрозорі (мініатюрне факсиміле, мікрокадр, мікротейк і мікрострип, мікрокриїт, мікролено).

За матеріальною конструкцією розрізняють рулонні мікроформи з лінійним розташуванням мікрозображень (рулонні МФ), плоскі носії з двомірним розташуванням мікрозображень (ФШ, непрозорі МК), складені мікроформи (клясерні карти типу "джекет", апертурні карти). Залежно від інформаційної місткості розрізняють мікроформи великої (рулонні МФ на котушках місткості до 44 тис. кадрів, ультрафіші – до 3 тис. кадрів) і малої (ФШ до 60 – 100 кадрів, непрозорі МК до 100 кадрів, апертурні карти до 8 кадрів). Мікроформи відносяться до документів, зчитаних машинами, для їхнього створення й використання необхідні спеціальні апарати (читально-копіювальний або зчитувальний апарат).

До числа мікрографічних документів належать:

• мікрофільм - мікроформа на рулонній світлочутливій ​​плівці з послідовним розташуванням кадрів в один або два ряди;
• мікрокарта - документ у вигляді мікроформи на непрозорому форматному матеріалі, отриманий копіюванням на фотопапір або мікроофсетною печаткою;
• мікрофіша - мікроформа на прозорій форматній плівці з послідовним розташуванням кадрів у кілька рядів;
• ультрамікрофіша - мікрофіша, що містить копії зображень предметів зі зменшенням більш ніж у 90 разів.