Оподаткування населення

Уперше, на нормативному рівні, необхідність зменшення рівня податкового  навантаження була закріплена в постанові Верховної Ради України № 561 від 4 грудня 1996 року, якою були схвалені Основні положення податкової політики в Україні [19]. У цьому нормативному акті акцентовано увагу на „доцільності пом’якшення податкової політики щодо податкового навантаження на суб’єктів господарювання, шляхом зменшення розмірів ставок податків та інших обов’язкових платежів, компенсуючи втрати дохідної частини державного бюджету, розширенням бази для нарахування податків та інших обов’язкових платежів, скороченням і скасуванням пільг при визначенні об’єктів оподаткування” [19]. Однак слід зауважити, що протягом майже шести років з моменту прийняття зазначеної постанови Верховною Радою України не було вжито конкретних заходів щодо зменшення загального рівня податкового навантаження.

Однак 2003-й рік, на нашу думку, слід вважати поворотним етапом у реформуванні вітчизняної системи оподаткування  у напрямі вирішення проблеми надмірного податкового. Одним із переконливих свідчень цього можна вважати зниження ставки податку на прибуток підприємств з 30 до 25 %, а також реформування оподаткування фізичних осіб, внаслідок чого була встановлена єдина ставка податку на доходи фізичних осіб у розмірі 13 %.

 Вважаємо за необхідне більш  детально зупинитись на розгляді  окремих аспектів реформування  оподаткування фізичних осіб, оскільки  на шляху реалізації прийнятих  нововведень виникає цілий ряд практичних перепон і перешкод, що не були враховані законодавцем під час прийняття Податкового Кодексу України, Розділу 3 про «Податок на доходи фізичних осіб.»

Зазначений Розділ, крім багатьох нововведень у сфері оподаткування фізичних осіб, передбачає відмову від прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних з максимальної ставкою 40 % та встановлення єдиної податкової ставки оподаткування сукупного місячного (річного) доходу у розмірі 15 %, а на період з 01 січня 2004 року по 31 грудня 2006 року визначає її у розмірі 13 %.

Зважаючи на те, що надходження  до державного бюджету від податку  на доходи фізичних осіб разом складають  значний обсяг дохідної його частини, Кодексом передбачається компенсувати бюджетні втрати, викликані зниженням податкової ставки вказаного податку, шляхом розширення бази оподаткування. До бази оподаткування Кодексом, зокрема, віднесено доходи фізичних осіб у вигляді процентів за борговими вимогами чи зобов’язаннями. Зазначене розширення бази оподаткування, поряд із позитивним бажанням законодавця компенсувати втрати дохідної частини державного бюджету, викликані зниженням податкової ставки податку на доходи фізичних осіб, та забезпечити повною мірою фінансування державних витрат, має і ряд негативних наслідків, що не були враховані під час розробки та прийняття Податкового Кодексу України 2010 року.

По-перше, негативним моментом віднесення до об’єкта оподаткування доходів  фізичних осіб у вигляді процентів за борговими вимогами чи зобов’язаннями є законодавча неврегульованість механізму податкового контролю за дотриманням податкового законодавства податковими агентами. Стаття про «податок на доходи фізичнгих осіб» передбачає, що податкові агенти, якими в даному випадку виступатимуть банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи, зобов’язані будуть при виплаті процентів на користь платників податку нараховувати, утримувати та вносити до бюджету податок у розмірі 5 % від суми таких виплат.

Стосовно форми податкової звітності  Кодекс зазначає, що податковий агент зобов’язаний надати у встановлені строки податковий розрахунок загальної суми нарахованих процентів і загальної суми утриманих з них податків у складі податкової декларації з податку на прибуток підприємств. При цьому інформація щодо окремого вкладу (депозиту) фізичної особи, суми нарахованих на нього процентів, а також відомостей щодо такої фізичної особи-вкладника надаватись податковим органам не будуть. І це, на нашу думку, є закономірним явищем, оскільки зазначені відомості про вкладника складають банківську таємницю і розголошенню не підлягають в будь-якому випадку (винятком є запити правоохоронних органів). У зв’язку з цим виникають логічні запитання: яким чином податкові органи реалізовуватимуть покладені на них завдання щодо перевірки правильності, достовірності, повноти та своєчасності перерахування податковими агентами суми податків, утриманих при виплаті процентів за депозитними вкладами фізичних осіб, якщо інформація щодо таких осіб, суми нарахованих на них процентів, а також відомостей щодо вкладників не надаватимуться? Та чи не створить запропонована в Кодексі форма звітності сприятливе підґрунтя для порушення податкового законодавства?

По-друге, в розділі «Про податок на доходи фізичних осіб» не врегульовано порядок обчислення, нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб у вигляді процентів за депозитними вкладами у банках чи небанківських установах, що знаходяться за межами території України. Пункт 9.2. статті 9 вказаного розділу, що регламентує відносини адміністрування податку на доходи фізичних осіб у вигляді процентів за депозитними вкладами, стосується лише тих процентів, що нараховані за вкладами у банках та небанківських фінансових установах, які заходяться на території України. А стаття 2 цього ж Розділу передбачає, що платниками податку на доходи фізичних осіб є резиденти, які отримують доходи з джерелом їх походження як на території України, так і за її межами. І знову виникає запитання: чи буде оподатковуватись дохід фізичних осіб, отриманий у вигляді відсотків за депозитними вкладами у банках і небанківських фінансових установах, що знаходяться за межами території України? Якщо так, то яким чином та на якій підставі податкові агенти-нерезиденти нараховуватимуть, утримуватимуть і вноситимуть до Державного бюджету України податок на доходи фізичних осіб у вигляді відсотків за депозитними вкладами? Якщо ж доходи фізичних осіб у вигляді процентів за депозитними вкладами у банках і небанківських фінансових установах, розташованих за межами території України, не підлягають оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, то це спричинить порушення одного із основних принципів побудови системи оподаткування в Україні – принципу рівності та недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, закріпленого у Податковому Кодексі України.

По-третє, віднесення вказаним Кодексом доходів фізичних осіб, отриманих у вигляді процентів за депозитними вкладами у банках чи небанківських фінансових установах до об’єктів оподаткування, не відповідає державній грошово-кредитній політиці. Зусилля Кабінету Міністрів та Національного Банку України сьогодні спрямовані на залучення заощаджень населення до банківських і фінансово-кредитних установ, оскільки такі заощадження є досить потужним фінансовим ресурсом, який на даний момент використовується в Україні не в повному обсязі. Оскільки банківські та інші фінансово-кредитні установи не користуються у населення довірою, а процентні ставки за депозитними вкладами є сьогодні невисокими, у населення відсутня мотивація до інвестування тимчасово вільних коштів у різного роду позики, облігації та депозитні вклади. Саме за такої ситуації введення податку на дохід фізичних осіб у вигляді процентів по депозитних вкладах не тільки сприятиме підвищенню мотивації населення до інвестування власних, тимчасово вільних коштів в економіку України, а навпаки перекреслить усі зусилля Кабінету Міністрів та Національного Банку України.

Проаналізувавши вищевикладене, з  впевненістю можна стверджувати, що зменшення податкового навантаження шляхом віднесення до об’єктів оподаткування  поряд із іншими доходами фізичних осіб доходів у вигляді процентів  за борговими вимогами чи зобов’язаннями внесе і у без того складну  та суперечливу вітчизняну систему  оподаткування ще більше неясності та незрозумілості, адже викличе забагато запитань, відповіді на яких законодавець очевидно не передбачив.

На нашу думку, альтернативою зазначеному  розширенню бази оподаткування для  компенсації втрат дохідної частини  державного бюджету від зменшення  податкового навантаження можна  вважати скорочення державних витрат на державне управління. Розпочинати  таке скорочення державних витрат слід з державного управління у сфері  оподаткування, тобто з Державної  податкової служби України.

Слід зазначити, що чинна сьогодні організаційна структура державної  податкової служби виконала першочергові завдання, поставлені перед нею, і  по багатьох показниках вичерпала свій потенціал щодо підвищення рівня  ефективності роботи. Діюча сьогодні система органів державної податкової служби України та її організаційна  структура були сформовані відповідно до адміністративно-територіального  поділу країни, де кожна з областей має свою власну підсистему органів  державної податкової служби. Одним  із недоліків такого принципу формування системи органів державної податкової служби, на нашу думку, є нехтування питомою вагою податкових надходжень відповідної області в загальному обсязі податкових надходжень у Державний  бюджет України, чисельністю населення, що в ній проживають, кількістю  зареєстрованих платників податків і деякими іншими факторами.

Так, загальна чисельність населення  в таких областях, як Волинська, Рівненська, Тернопільська, Кіровоградська і Чернівецька  прирівнюється лише до чисельності однієї Донецької області. Кількість зареєстрованих платників податків у таких областях, як Донецька, Дніпропетровська, Харківська, і міста Києва складає 33 % від загальної кількості платників податків в Україні. А загальний обсяг надходжень податкових платежів по таких областях, як Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська і Рівненська дорівнює податковим надходженням однієї Донецької області [29, с. 16–17].

Подолання такої ситуації вбачається в модернізації існуючої системи  державної податкової служби шляхом переходу від нині діючої адміністративно-територіальної побудови структури органів державної  податкової служби на регіональному  рівні до створення податкових округів. Така модернізація передбачає територіальне  об’єднання декількох підсистем  державних податкових органів у  межах областей, що мають близьке  географічне розташування, подібні  природні умови та галузі народного  господарства. Перший крок для досягнення цієї мети уже зроблено – створення  міжрайонних и об’єднаних державних податкових інспекцій.

Об’єднання податкових інспекцій  та створення на їх базі податкових округів повинно враховувати  наступні фактори: економічний розвиток адміністративно-територіальних одиниць, кадровий потенціал податкових інспекцій, матеріально-технічне забезпечення, кількість  зареєстрованих платників податків, чисельність населення, географічне  розташування, відстань між головним офісом і відділеннями, а також інші фактори [29, с. 18]. Як наслідок, реформування державного управління у сфері оподаткування дозволить скоротити витратити на утримання органів державної податкової служби України, вдосконалить її організаційну структуру, підвищить ефективність податкового контролю, що, в свою чергу, сприятиме збільшенню обсягів податкових надходжень до державного бюджету.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що окреслені в даній  статті питання зменшення податкового  навантаження фізичних осіб шляхом розширення бази оподаткування потребують комплексного вирішення у поєднанні із зменшенням державних витрат. При цьому віднесення доходів платників податків до об’єктів оподаткування повинно передбачати механізми податкового контролю за їх своєчасною та повною сплатою, що дозволить уникнути складностей у податковій системі України та полегшить процес адмініструванням податків на такі доходи.

Література:

1. Конституція України – К. 1996 – 50 с.
2. Податковий  Кодекс України К. 2010 – 626 с.
3. Василик О.Д. – Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2001. – 416с.
4. Василик О.Д. – Податкова система України: Навчальний посібник. – К.: ВАТ «Поліграфкнига». – 2004. – 478с.
5. І.Є. Соколовська-Гонтаренко. – Теоретичні та методологічні основи сучасних наукових підходів до побудови оптимальної системи оподаткування суб’єктів господарювання України. – Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. - №1. – 2011. – 10с.
6. Демиденко Л.М., Субботович Ю.Л..  – Податкова система: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 184с.
7. Опарін В.М. – Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: КНЕУ., 2002. – 240 с.
8. Бекерская Д.А. Налоговое право и налоговое законодательство в Украине: Учебн. пособ./ Под общ. ред. док. юр. наук проф. С.В. Кивалова. – О., 2000.
9. Воротіна Н.В. Теоретичні питання оподаткування доходів громадян та аналіз змін законодавства у цій сфері за роки незалежності України/ Правова держава. – К., 2001. – Випуск-12.
10. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финасовое право: Учебн. пособ. – Х.: Легас, 2003. – 359 с.
11. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навч. посібник – К.: Знання, 2003. – 302 с.
12. Дьяконова І.І. Податки та податкова політика України. – К.: Наукова думка, 1997. – 122 с.
13. Кучерявенко Н.П. Основи податкового права: Навчальний посібник. – Х.: Легас, 2001. – 304 с.
14. Система податкових органів / Т.Є. Кушнарьова, М.П. Кучерявенко. – Х.: Торсінг, 2000.
15. Полюхович В.І. Державна податкова служба в Україні: організація і діяльність; Тенькав С.О. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 3. – 320 с.
16. Розпутенко І.В. Податкова політика і економічні реформи / Навч. посібник. – К.: Видавництво УАДУ. – 1996. – 119 с.
17. Данілов О.Д., Фліссак Н.П. Податки в Україні: Навчальний посібник. – К.: УкрІНТЕІ, 2003. – 348с.
18. Ходаківська В.П. Податкова система як фактор впливу на активізацію інвестиційної діяльності в регіонах України //Збірник наукових праць за матеріалами науково-практичної конференції „Податкова політика в Україні та її нормативно-правове забезпечення”. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – Ч. 2.
19. Про Основні положення податкової політики в Україні: Постанова Верховної Ради України від 4 грудня 1996р. № 561 // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 5. – С. 40.
20. Про податок з доходів фізичних осіб: // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 37. – Ст. 308.
21. Основи налогового права / Под. ред. С.Г. Попеляева. – М., 1995. – 439 с.
22. Панасик Б.Я. Податки як дзеркало економічного і політичного стану країни // Банківська справа. – 1197. – № 1. – С. 19 – 21.
23. Шаблиста Л.М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. – К.: ІЕ НАНУ, 2000. – С. 217.
24. Користін О.Є. Межа податкового навантаження: макроекономічний аспект // Фінанси України. – 1998. – № 2. – С. 82.
25. Смирнов А. Налогообложение: модели оптимизации // Экономист. – 1998. – № 2. – С. 69.
26. Кудряшов В.П. Фінанси: Навч. посібник. – Херсон: Олді-плюс, 2002. – 352 с.
27. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посібник / За заг. ред. В.Д. Базилевича – К.: Атіка, 2002. – 368 с.
28. Про систему оподаткування: // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – Ст. 510.
29. Азаров М.Я. Административная реформа в налоговой сфере/ Матеріали науково-практичного семінару „Адміністративна реформа в податковій сфері”, який відбувся за сприяння Всеукраїнської громадської організації „Асоціація платників податків України”. – Київ, 2000. – 49 с.

Київ

2012