Финансы Китая

По-друге, фактором, що зумовив швидкий економічний розвиток КНР, виступає ефективна економічна політика держави. Виходячи з врахування багатоукладності економіки в перехідний період від капіталізму до соціалізму, китайське керівництво подбало про оптимальне поєднання централізованого планового керівництва економікою і ринкових механізмів. Про це переконливо свідчить аграрна політика Китаю. Впроваджуючи подвірний підряд і ув'язуючи доходи селянського господарства з обсягом виробленої ним продукції, держава зберегла суспільну державну власність на землю і забезпечила організаційні та планові засади шляхом створення виробничих бригад. Ці останні виступають в ролі посередника між державою та селянським двором. Причому і виробничі бригади, і селянські двори несуть повну відповідальність за виробництво. Оптимальне поєднання планових та ринкових механізмів в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і дало результати, які багато хто із експертів ООН характеризує як "аграрне чудо". Фізичний обсяг національного доходу, створеного в сільському господарстві КНР, тільки за останні 20 років виріс більше ніж у два рази. Маючи 20 % населення світу і лише 7 % орних земель планети, КНР змогла вирішити в основному продовольчу проблему. Ефективною виявилась економічна політика і щодо розвитку промисловості країни. Розширюючи господарську самостійність промислових підприємств і дозволяючи нові їх форми, держава водночас продовжує жорстко контролювати їх діяльність через різноманітну систему економічної відповідальності. Цьому підпорядкована передусім податкова система Вона зводить до мінімуму можливість ухилення від сплати податків, і таким чином забезпечує надходження коштів до державного бюджету.

Не менш ефективною в умовах перехідного періоду від капіталізму  до соціалізму є зовнішньоекономічна  політика китайського керівництва. Поетапно делегуючи право займатися  зовнішньоекономічною діяльністю територіальним державним органам, галузевим і  місцевим зовнішньоторговельним компаніям, створюючи спеціальні економічні зони тощо, держава не віддала означену сферу діяльності на відкуп приватному сектору. Іншими словами, китайська  модель зовнішньоекономічної відкритості  є відкритою настільки, наскільки  це вигідно для національної економіки, для її швидкого стабільного зростання. Подібна модель відкритості зовнішньоекономічної діяльності мала місце в Радянському  Союзі в період здійснення нової  економічної політики. Держава головні зусилля спрямовує на стимулювання переважного зростання експорту готової продукції при підвищенні в її загальному обсязі частки наукомістських виробів, які за якістю не поступалися б перед світовими аналогами. На початку 2000 року частка готової продукції у загальному обсязі експорту становила понад 70%. Причому на машинобудівну та електротехнічну продукцію (тобто на найбільш наукомістську),припадає понад 20 % загального експорту. КНР все більше і більше відмовляється від експорту сировини, віддаючи перевагу її переробці і подальшому експорту. Завдяки такій політиці Китай сьогодні посідає перше місце по експорту бавовняних тканин і натурального шовку.[9]

По-третє, фактором, що зумовлює стабільне економічне зростання  КНР, на думку тамтешніх вчених і  політиків, є марксистська економічна теорія, передусім політична економія, творчо застосована до китайської дійсності. Китайські вчені відкидають будь-які спроби пов'язати успішний розвиток національної економіки з тими чи іншими теоріями західних вчених Досягнення КНР у соціально-економічному розвитку стали можливим не завдяки використанню на практиці теоретичних положень західних вчених, а всупереч ім. Важлива особливість "китайського економічного чуда" полягає в тому, що воно досягнуте в суспільстві, соціально-економічну і політичну структуру якого західні вчені вважали і вважають неефективною. Китайське ж керівництво твердо і послідовно відстоює лінію будівництва соціалізму, зберігає вірність марксизму-ленінізму і керівну роль Комуністичної партії Китаю. 
По-четверте, швидкому економічному зростанню сприяли також такі фактори, як відносно висока політико-економічна стабільність суспільства, така ж висока виконавська дисципліна виробничого персоналу, розміри та можливості національної економіки, залучення політико-економічного потенціалу китайської діаспори для розвитку країни, створення привабливого клімату для іноземних інвестицій, невходження до двосторонніх чи багатосторонніх структур, які потенційно могли б негативно позначишся на економічних інтересах та економічній безпеці країни. Можна було б виокремити й інші фактори, що забезпечили і продовжують забезпечувати високі темпи економічного зростання. Проте навіть згаданих нами цілком достатню, щоб зробити висновок про те, що досвід КНР переконливо демонструє великі потенційні можливості економіки перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Цей досвід нічого спільного немає з тим досвідом, якого набули в останні 15 років країни, котрі здійснюють перехід від недобудованого соціалізму до капіталізму. Досвід КНР - здебільшого позитивний, досвід постсоціалістичних країн - в основному негативний.

В) Система державних органів КНР  

 Згідно з чинною Конституцією  КНР до основних форм діяльності  держави належить здійснення  державної влади, державного управління, судової роботи, нагляду за законністю. Відповідно до цього, в КНР  державні органи поділяються  на чотири основні види - державна  влада, управління, суд, прокуратура.  Вони складають єдину систему  органів держави, що в Конституції  визначається терміном “Державна  структура”. У главі III Основного  закону, яка установлює принципи  організації та форми діяльності  органів держави, є також статті  про органи самоврядування в  районах національної автономії  Китаю, які, однак, організацією  та порядком діяльності не  відрізняються від місцевих державних  органів у звичайних адміністративних  одиницях країни.

 Основу всієї системи державних  органів у КНР складають представницькі  органи державної влади - Всекитайські  збори народних представників  (ВЗНП) і місцеві збори народних  представників (ЗНП). Крім ВЗНП  та ЗНП різних ступенів до  органів державної влади в  КНР належать також утворені  ними та підзвітні їм постійні  комітети (ПК), що в період між  сесіями зборів виконують усі  їхні функції.

Особливість формування представницьких  органів державної влади в  тому, що відповідно до діючого Закону КНР про вибори до ВЗНП та місцевих ЗНП різних ступенів (у редакції 1986 p.), безпосередньо населенням на загальних рівних і прямих виборах  таємним голосуванням обираються тільки органи державної влади, що утворюються  в адміністративно-територіальних одиницях низового (волості, національні  волості та селища) та повітового рівнів. Решта ЗНП, а також ВЗНП обираються відповідними нижчестоящими органами державної влади.

 Прерогативою представницьких  органів є їхня правомочність  видавати закони та інші нормативні  акти. У КНР це право належить  також і вищому колегіальному  органу державної влади -Постійному  комітету ВЗНП. 
   Нарівні з ПК ВЗНП частину повноважень глави держави в КНР здійснює Голова КНР. За своїм теперішнім статусом, він виконує в основному представницькі функції і у внутрішньополітичній діяльності, не має державно-адміністративних повноважень. Проте формально-юридично даний пост є одним з інститутів державної влади.

До органів державного управління належать: центральний уряд (Державна Рада), міністерства, державні комітети та інші центральні відомства, а також  місцеві народні уряди різних ступенів, делеговані ними органи, департаменти, відділи, канцелярії, комісії.

Специфікою КНР є органічне  включення до його державної структури  вищого органу - Центральної воєнної  ради (ЦВР), яка за Конституцією (ст. 93) “керує всіма Збройними силами держави”. Голова ВР обирається Всекитайськими зборами народних представників. Водночас він є головою Воєнної ради ЦК КПК.

Правовий статус усіх державних  органів регулюється Конституцією країни. 
   Система місцевих органів влади і управління будується відповідно до територіального поділу. В КНР прийнято триступеневу систему адміністративно-територіального поділу: верхню ланку складають провінції, автономні райони та міста центрального підпорядкування; середню - автономні округи, повіти, автономні повіти та міста; а нижчу - волості, національні волості, селища, міські райони.

Правовий статус місцевих органів  влади регулюється статтями 95-121 Конституції КНР за Законом про  організації місцевих зборів народних представників і місцевих народних урядів від 10 грудня 1982 р.[5]

Політична система КНР  

 Політична (у тому числі  й державна) влада в Китаї здійснюється  через ряд політичних інститутів  і відносин, які характеризуються  як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему  Китаю. Інститути - це структурна  характеристика політичної системи,  а норми відносин - функціональна.  Велике значення в політичній  системі КНР мають основні  політичні, точніше, організаційно-політичні  інститути - соціалістична держава,  Комуністична партія Китаю, демократичні  партії, Народна політична консультативна  Рада, громадські організації та  об'єднання, засоби масової інформації. Ці інститути створюють кістяк  політичної системи КНР - механізми  здійснення влади. До політичної  системи КНР також включаються  політичний режим, ідеологія - марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзе-дуна, релігійні общини та церква, а  також право як регулятор суспільних  відносин.

Важливим інститутом політичної системи  Китаю є Комуністична партія Китаю. У Конституції зазначається особлива роль КПК в історії країни: перемога в революції та успіхи в будівництві  соціалізму в минулому та майбутньому  пов'язуються з її керівництвом. У  Статуті Комуністичної партії Китаю, прийнятому на її XII з'їзді 1982 р., КПК  називається “керівним ядром  справи соціалізму в Китаї”. Статус Комуністичної партії як єдиної керівної та правлячої партії закріплено Конституцією Китаю. 
   Хоча в Китаї, крім КПК, існують ще вісім демократичних політичних партій, в юридичній літературі її характеризують як однопартійну країну, тому що тільки Комуністичній партії надано статус практично державної партії. 
   Демократичні партії входять до політичної системи в рамках “Єдиного патріотичного фронту” Китаю. Існування цих партій дає підстави стверджувати, що в країні мають місце багатопартійність, багатопартійне співробітництво під керівництвом КПК, що являють собою “особливість та перевагу політичної системи Китаю”.

На сьогодні в КНР існують  і функціонують такі демократичні партії: Революційний комітет гоміндану  Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська  асоціа-г.емократичного національного  будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича  демократична партія Китаю (1930 p.); “Партія  Чжі-гундан” (“Прагнення до справедливості”) (1947 p.); “Товариство 3-го вересня” (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.). вашому устрої Китаю демократичні партії мають велике значення. Керівна  роль КПК щодо цих партій є безспірною, що закріплено в їх статутах. Усі  демократичні партії існують і функціонують у рамках Конституції КНР. Якщо КПК  у цілому визначає внутрішньо- та зовнішньополітичний  курс країни, то демократичні партії відіграють роль порадників і консультантів. Наявність  у Китаї цих нечисленних порівняно  з КПК партій - це позитивний чинник і в політичному, і в економічному відношенні.

Наступним політичним інститутом у  політичній системі Китаю є закріплений  Конституцією “широкий патріотичний Єдиний фронт”, керований Комуністичною  партією. До його складу входять усі  політичні партії та громадські організації  країни.

До політичних інститутів, що складають  кістяк політичної системи Китаю, належать засоби масової інформації (ЗМІ). Слід нагадати, що в Китаї вони являють  собою об'єкт державної власності, не мають прав юридичної особи  та фінансуються з коштів державного бюджету. Держава (точніше КПК в  особі її центральних і місцевих партійних органів) здійснює контроль за радіомовленням і телебаченням та іншими засобами масової інформації. Тому засоби масової інформації Китаю не можна назвати вільними. 
  Розглядаючи політичну систему, слід пам'ятати, що в КНР чітко провадяться у життя ідеї марксизму-ленінізму, Мао Цзе-дуна без будь-яких намагань до реформування (політичної системи). У той самий час у країні результативно провадяться глибокі економічні реформи, що загалом визначає принцип будівництва соціалізму в країні “з китайською специфікою”.

Конституція КНР

Чинна Конституція КНР була затверджена  Всекитайськими зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою  в історії країни.

У Преамбулі Конституції 1982 p., яка  характеризує підсумки розвитку КНР, програмні  цілі та основні принципи її внутрішньої  та зовнішньої політики, зазначається, що надалі основне завдання КНР - “зосередженими силами здійснити соціалістичну  модернізацію”. В галузі зовнішньої політики декларовано, що КНР буде дотримуватися  “незалежної та самостійної зовнішньої політики”, “п'яти принципів - взаємної поваги суверенітету та територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання  у внутрішні справи один одного, рівності та взаємної вигоди, мирного  співіснування”, що вона “докладає  зусиль в інтересах збереження миру у всьому світі та сприяння справі прогресу людства”.

 Влада в КНР визначена  як демократична диктатура народу, з вказівкою на те, що вона  є диктатурою пролетаріату за  сутністю (ст. 7). 
   Із Конституції 1982 р. усунуто всі згадки про “Культурну революцію” та її настанови (наприклад, про “продовження революції при диктатурі пролетаріату”). Водночас багато уваги в конституціях приділяється Єдиному фронту, який при цьому називається не “народно-демократичним” як 1954 р., не революційним, як 1978 p., а тільки “патріотичним”. Знайшло конституційне закріплення і формулювання про склад Єдиного фронту, що допускає включення до нього “патріотів”, які не стоять на соціалістичних позиціях, але “є прихильниками об'єднання Батьківщини”, тобто возз'єднання КНР і Тайваню. До політики щодо Тайваню має пряме відношення й конституційне положення можливості “у разі необхідності” заснувати “особливі адміністративні райони” (ст. 31), режим яких “з урахуванням конкретних умов встановлюють Все-китайські збори народних представників”. 
Конституція закріпила багатоукладність економіки країни: до двох соціалістичних секторів додані одноосібний (статті 7, 8,11), а у ст. 18 - державно-капіталістичний в особі змішаних китайсько-іноземних підприємств та іноземних приватнокапіталістичних підприємств. У першій частині зазначеної статті йдеться про те, що “дозволяється іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям або окремим особам відповідно до законів Китайської Народної Республіки вкладати капітал в Китаї, здійснювати в різних формах економічне співробітництво з китайськими господарськими організаціями”. Закріплюючи багатоукладність в економіці КНР, Конституція особливо підкреслює, що “основа соціалістичної економічної системи КНР - соціалістична суспільна власність на засоби виробництва, тобто всенародна власність і колективна власність трудящих мас” (ст. 6).