Финансы Китая

Завдання 1. Розкриття  теоретичних основ функціонування фінансів КНР.

А)  Розвиток нового Китаю розпочався у 1949 році, коли було проголошено про створення Китайської Народної Республіки, а її компартія (КПК) стала провідною і направляючою силою суспільства у побудові нового суспільства. Знесилена після Другої світової війни країна у перші післявоєнні роки розвивалася доволі стрімко, а планова модель розвитку, яка була запозичена нею в СРСР відіграла позитивну роль. У перші п’ять років Китаю вдалося досягти значних успіхів в індустріалізації своєї економіки, адже саме тоді були створені потужні металургійні підприємства, ГЕС, підприємства основної хімії, а також деякі галузі важкого машинобудування. Наприкінці 50 – поч. 60-х років Китай став власником ядерної зброї, що також суттєво посилило його позиції на світовій арені.

Розраховуючи на найбільший в світі людський потенціал, значну ресурсну базу та комуністичну ідеологію маоізму керівництво країни прийняло наприкінці 50-х років авантюристичну програму «великого стрибка», метою якого був акселерований розвиток продуктивних сил, що мав би призвести до світового лідерства КНР в основних на той час макроекономічних пропорціях (виробництво стали, чавуну, вугілля тощо) провідних держав світу. Основний упор при цьому робився на використання кустарних технологій, а якість товарів що випускалася таким чином була доволі низькою. Як результат – гори неякісного металу та вкрай неефективне використання ресурсів були яскравим свідчення стратегічних помилок та прорахунків. 
Не менших втрат національній економіці завдала також аграрна політика, яка здобула назву «народних (сільських) комун», вона багато в чому нагадувала примусову колективізацію в СРСР у 20-ті – 30-ті роки, з відповідним нівелюючим розподілом прибутків, низькою товарністю виробництва, що врешті-решт призвело до занепаду останнього, а відтак й до нормування у розподілі продовольства, яке збереглося до початку здійснення реформ в країні. 
Близько 100 млн. жителів Китаю, а в основному це була інтелігенція, лікарі, вчені, висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях народного господарства, суттєво постраждали внаслідок «культурної революції» - пік якої припав на 60-ті роки ХХ ст. Розуміючи, що найбільш освічена частина китайського суспільства може загрожувати ідеологічним міфам, саме їх кращі представники були страчені чи зіслані «на перевиховання» з центральних провінцій КНР у важкодоступні регіони західної частини країни. У цей же час максимально загострилися економічні і політичні стосунки між Китаєм та Радянським Союзом, США, а також більшістю інших розвинутих країн.

Розуміючи, що волюнтаристські  підходи не виправдали себе, всі  свої прорахунки тодішнє керівництво  КНР віднесло до існування так  званої «банди чотирьох», показовий  суд над якою практично завершив період «великомасштабних перетворень» в країні, а після смерті у 1976 році Мао Цзедуна, Китай вже у грудні 1978 року проголосив курс на економічну реформу, в основі якої лежав перехід  на багатоукладність економіки, залучення  іноземного капіталу, аграрна реформа, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо. Начолі нової трансформаційної моделі КНР став її лідер Ден Сяопін. На з’їзді КПК у 1982 році була прийнята стратегія модернізації суспільства, яка своїми основними заходами нагадувала градуалістську модель переходу до ринку, але принцип поступовості, що лежав в її основі, чітко виділив етапи входження країни до ринку, що були розраховані не на один-два роки, а на десятиріччя при збереженні провідної ролі держави практично у всіх секторах національної економіки. Основними етапами проведення соціально-економічних реформ в Китаї були:

1. Початок проведення  реформ (1978-1984 рр.). У цей період  були сформульовані головні цілі  економічних реформ, проголошені  основні стратегічні напрямки  модернізації господарства (поєднання  двох моделей господарства –  планової та ринкової, поступове  скорочення централізованого розподілу, зменшення питомої ваги державного сектору, гармонізація ринкових та регульованих державою цін). Важливою ознакою цього етапу розвитку КНР були реформи на селі, в ході яких вдалося відійти від малоефективної діяльності «сільських комун» і приступити до розвитку підрядних відносин, ринкових механізмів регулювання цін на продовольство та регіональної спеціалізації сільського господарства. Внаслідок цих змін вдалося суттєво збільшити збір зернових культур, що мало для країни величезне значення та суттєво підвищити рівень доходу селян. Таким чином, Китай наблизився до межи самозабезпеченості продовольством, а деякі продукти харчування почав експортувати (у дореформений час КНР був одним з найбільших у світі імпортерів рису). Наступним кроком китайського градуалізму став перехід до закупок сільгосппродуктів по контрактах, що підняло зацікавленість місцевих фермерів-орендарів (колективна власність на землю при цьому зберігалася). Разом з тим, у цей період значно зросло розшарування сільського населення, збільшилося безробіття, яке і зараз утворює значну проблему китайської економіки.[5]

На промислових  підприємствах КНР у 80-ті роки розпочинаються так звані економічні експерименти. Приміром, деяким заводам і фабрикам дозволялося залишати частину прибутку у своєму розпорядженні, що підняло зацікавленість як керівників, так і простих робітників у кінцевому результаті своєї праці.

2. Посилення реформування  економіки країни (1985-1992 рр.). Керівництво  КНР на поч. другого періоду  розвитку проголошує про необхідність  створення нової офіційної моделі  перетворень – системи соціалістичного товарного господарства. На ідеологічному рівні нова концепція китайської економіки включала в себе гармонізоване поєднання державного плану та товарного виробництва, останнє з них розглядалося як додаток до основного. Проте вже на поч. 90-х років в основних державних документах країни панівною визнається нова модель – соціалістичної ринкової економіки, в основі якої лежить провідна роль суспільної власності (до неї відтепер включають окрім державної та кооперативної ще й змішану) при одночасному розвиткові багатоукладності в економіці. Основний тягар реформ переноситься у цей період на ціноутворення, трансформація якого також розтягується на тривалий час. Спочатку зменшується чисельність товарів, що регулюються державою, збільшуються закупівельні ціни на продовольство, що призводить до максимального наближення цін до фактичного рівня витрат, децентралізується система їх регулювання (тепер вже більша їх частина контролюється місцевими, а не центральними органами влади). На заключному етапі відбувається подальша лібералізація цін, що охопила тепер вже практично всю систему товарно-грошових відносин. 
На цьому етапі центр реформування з сільської місцевості, в якій почалося створення нетипової для аграрного сектору сільської промисловості (невеликі підприємства повітів та селищ, які стимулювали зайнятість населення у міжсезонний період та випускають примітивну в цілому продукцію) переноситься на міста. Саме у промисловості урядом країни декларується проведення політики «шести пріоритетів»: постачання сировини; виробництво електроенергії; залучення інвестицій, кредитування перспективних виробництв; закупка імпортного обладнання; створення великих шкіл науково-технічних кадрів. Поступово пріоритетність розвитку поширюється з легкої промисловості на інші галузі, створюється спеціальний державний фонд будівництва найважливіших об’єктів енергетики та транспорту, диверсифікуються форми власності у промисловості. Набувають значного поширення й елементи ринкової інфраструктури: створюється система інвестицій (інвестиційні компанії та фонди), активно розвивається ринок кредитів, виникають перші трастові компанії; у вигляді експерименту дозволяється організовувати фондові біржі (дві перші з них відкриваються в Шанхаї і Шеньчжені), розпочинається робота з нерухомістю. 
Основний напрямок макроекономічного регулювання держави переноситься на підйом благополуччя рядових громадян, які в силу різних причин опинилися за межею бідності (це так звані сяокан – «люди скромного достатку»). 
3. Нарощування системного реформування економіки (1993-2000 рр.) характеризується активним виходом китайських підприємств на зовнішні ринки, значним нарощуванням іноземних інвестицій в першу чергу у створювані урядом спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (так зване освоєння чотирьох смуг) вдосконалення господарської відповідальності за підряд, масштабна кредитно-банківська реформа, введення жорсткої відповідальності за підряд і передусім за якість продукції що випускається (особливо постраждала країна від масових рекламацій, що надходили з-за кордону на неякісну продукцію китайських товаровиробників). 
У цей період активно йде процес акціонування, а його суб’єктами відтепер вже виступають: держава, юридичні і фізичні особи та іноземні партнери. Разом з тим, зберігається державна монополія в оборонній промисловості, виробництві рідких металів тощо. Контрольний пакет акцій зберігається державою також у таких галузях як енергетика та транспорт. 
У цей період значну увагу приділяє китайське керівництво соціальній політиці. Головними пріоритетами при цьому виступають такі напрямки: 
зменшення питомої ваги бідного населення через підвищення зарплати та пенсій (за китайською статистикою їх налічувалося у 1978 р – 250 млн. осіб, а в 1995 р. – близько 65 млн.);

введення соціального  страхування з подальшою диверсифікацією  сфер його використання; 
розширення діяльності пенсійних фондів (у багатьох містах набули розповсюдження загальноміські фонди);

створення нових  робочих місць (передусім в сільській  місцевості, рівень безробіття в якій набув загрозливих масштабів).[8]

Б) в число нових індустріальних країн входить Китайська Народна Республіка Світ змушений говорити про "китайське економічне чудо", і, як це робиться завжди, шукати причини його появи. Зміст "чуда" полягає в тому, що КНР, починаючи з кінця 70-х років, демонструє надзвичайно високі темпи розвитку економіки, які у 2А рази переважають темпи промислово розвинутих країн. Причому темпи економічного розвитку були не тільки високими, а й стабільно зростаючими. Наприклад, якщо 1980-1990 роках середньорічний приріст ВВП становив 9%, то 1990-2000 роках цей показник зріс ще на три пункти. Протягом 1980-2000 року ВВП зріс у чотири рази і в 2000 році перевищив один трильйон доларів США. За оцінками міжнародних експертів, до 2025 року виробництво ВВП в Китаї становитиме 6-7 трильйонів доларів. Для порівняння: Росія у період розвитку по шляху соціалізму була більш розвинена, ніж КНР, і мала всі шанси й надалі нарощувати свою економічну могутність. Проте, ставши на шлях ринкових перетворень, тобто відновлення капіталізму, вона в 2000 році мала ВВП менше 300 мільярдів доларів.

Свідченням великих досягнень  китайської економіки стало те, що по окремих базових показниках КНР  наближається до рівня США та Японії, а по деяких навіть перевищує їх Сьогодні вона входить у перші  три країни світу, які виробляють найбільшу кількість електроенергії та сталі. Економічну могутність Китаю підтверджує і те, що він зміг підняти розвиток своєї науки і техніки до такого рівня, що забезпечив виготовлення вітчизняного ракетоносія і перший політ китайського космонавта 
Вражаючи світ високими темпами економічного розвитку, КНР змушує зарубіжних вчених та політиків пильно вивчати й аналізувати її досвід з метою з'ясування основних факторів, що забезпечили "китайське економічне чудо". Одним такі знання потрібні задля запозичення китайського досвіду, іншим - для того, аби спробувати якимось чином узгодити своє твердження про неефективність економічної системи соціалізму з китайською реальністю. Тобто так чи інакше виникає інтерес до економічної системи КНР. В залежності від мети дослідження вчені та політики по-різному бачать основні фактори, що спричинили появу "китайського економічного чуда". Тому найбільш правильно буде прислухатися до думки самих китайців як авторів і творців цього економічного феномену.[6]

Серед факторів, що зумовили швидке економічне зростання КНР, китайські  вчені та політики виокремлюють передусім  наступні. По-перше, економічну систему соціалізму, в к термінології "соціалізм з китайською специфікою". В основі економічної системи КНР лежить державна, колективна, приватна та індивідуальна власність на засоби виробництва Іншими словами, тут має місце багатоукладність, яка, як відомо, властива кожній країні, що здійснює перехід від капіталізму до соціалізму. Державі власність представлена великими та середніми підприємствами промисловості, транспорту, зв'язку, сільського господарства, а також фінансовими установами. Ці підприємства утримують лідерство за такими показниками, як частка у валовій продукції промисловості, роздрібний товарооборот, чисельність зайнятих. Зокрема у державному секторі виробляється понад 50 % ВВП, в ньому зайнято більше третини міського населення і створюється близько 70% фінансових доходів країни. Тобто державний сектор є провідним, йому належать командні висоти в економіці. Колективна власність представлена дрібними підприємствами у місті і на селі, великими колективними підприємствами з високим рівнем усуспільнення і чисельністю зайнятих понад тисячу осіб, виробничо-кооперативними групами. Колективні підприємства в усіх галузях становлять понад 75% загального числа підприємств і забезпечують виробництво майже 30% промислової продукції і близько 40% роздрібного товарообороту і послуг. Колективним сектором охоплені практично вся сільська місцевість і більша частина міст країни. Приватну власність представляють дрібні підприємства, на яких працюють більше 7-8 найманих працівників. їх нараховується близько 300 тисяч. Вони забезпечують порівняно незначну частку доходів державного бюджету. Індивідуальну власність репрезентують підприємства, що базуються на праці власників та членів їх сімей. Ці підприємства найбільш поширені в сільському господарстві, побутовому обслуговуванні населення, будівництві, культурі, роздрібній торгівлі тощо. Питома вага індивідуальних та приватних підприємств і підприємств з участю іноземного капіталу порівняно невелика. На початку 2000 року юна становила 14 %.

Панування суспільної власності  дозволяє забезпечувати планомірний  розвиток економіки, приборкувати стихійність  та анархію, які можуть мати місце  у зв'язку з існуванням у перехідний період від капіталізму до соціалізму приватнокапіталістичного дрібнотоварного укладів. Завдяки домінуванню державної Р колективної власності тут починає діяти закон прискореного розвитку економічних систем, який виражає внутрішньо необхідні, стійкі та істотні зв'язки між зростанням потреб людей, прогресом технологічного способу виробництва і типами та формами власності на засоби виробництва Дія нього закону, будучи зумовленою дією багатьох інших законів (закону зростання потреб, підвищення продуктивності праці, планомірного та пропорційного розвитку, усуспільнення виробництва і праці, концентрації виробництва тощо), робить позитивний вплив на всі фактори процесу суспільного відтворення.