Роль мови у процесі пізнання

Спроби осмислити мову в єдності його конститутивно-онтологічних і посередницьких характеристик  стикаються з двома серйозними труднощами. Перша - це вже зазначений феномен  приховування ідеально-сущого сенсу  за його несучими структурами. Інший аспект труднощі полягає в тому, що найважливішим засобом донесення сенсу в мові є мовчання (пропуск в тексті) і замовчування. Для їх аналізу взагалі важко підібрати адекватні логічні засоби. Особливо очевидним факт замовчування стає при перекладі, який X. Ортега-і-Гасет визначив, як спробу висловити те, що на іншій мові замовчується. Найчастіше замовчується в мові очевидне, тобто те, що зрозуміло всім його носіїв. Але очевидність ця відрізняється від мови до мови, створюючи «різні рівняння між вираженим і невираженим». Наукове осмислення феномена умовчання тому якщо і можливо, то тільки в рамках мовної прагматики, що досліджує контексти говоріння. Зауважимо також, що феномен «значущого відсутності» і його понятійний схоплювання - взагалі одна з найскладніших проблем, що стоять перед сучасною наукою. Такі пауза в музиці, природа вакууму у фізиці, 0 в математиці і т.д.

Друга принципова складність, що стосується наукових досліджень мови, полягає в тому, що будь-яке таке дослідження припускає мову в якості своєї непереборної передумови. Одним з аспектів цього парадоксу є семантична самореферентной і неоднозначність виразів природної мови, «мета» побудувати несуперечливі теорії істинності значень мовних виразів у рамках логічної семантики. Дані об'єктивні труднощі виникають вже не з причини обмеженості дослідницьких установок, а внаслідок діалектичної природи самої мови.

Одна з таких діалектичних рис буття мови полягає в тому, що, будучи єдиним і універсальним  як загальнолюдська здатність виявлення  сенсу, мова в той же час багатоликий  з точки зору національного колориту та індивідуальних акцентів світосприйняття, причому шкала подібної (національній або індивідуальної) мовної своєрідного  нескінченно варіативна - від повної «глухонімоти» (внаслідок зашореності  і заштампованності мовної свідомості) до чудової чуйності до мови, властивої  поетам.  
Одним з перших учених (не рахуючи В. Гумбольдта), хто помітив глибинну об'єктивну діалектику мови і спробував створити науковий метод, який би її враховував, був Ф. де Соссюр. Суть запропонованого ним підходу полягала в поділі синхронних і діахронні методів у залежності від цілей та завдань аналізу. Перші повинні були застосовуватися для вивчення незмінною і стійкою знакової структури мови. Їм, з легкої руки Соссюра, структурна лінгвістика і віддала перевагу, цілком переклавши діахронно дослідження на плечі мовної компаративістики, а також інших наукових дисциплін типу психології мовного спілкування.

Серед інших дихотомій, виділених  Соссюром, відзначимо такі, як «мова - мова», «індивідуальність - соціальність»  знаків, а також не до кінця експлікована їм дихотомія, намічена в «Нотатках  по загальній лінгвістиці», - «несвідомість - свідомість» у використанні мови. Неважко помітити, що всі наступні опозиції є похідними від першого - базового для лінгвістики Соссюра - бінарного відношення «мова - мова», основним варіантом якого є дихотомія «говорення (проголошення як джерело мовної динаміки) - лист (текст як фіксована норма мовної взаємодії)».

Суперечливість мовної реальності, з одного боку, породжує вищевідзначені методологічний плюралізм, але, з іншого боку, містить і глибоко позитивний момент. А саме підштовхує дослідників до визнання сутнісного єдності всіх проявів мови, вимагаючи методологічного єдності освоюють його дослідницьких програм. Відповідно, стає очевидною обмеженість явна інструменталізму, не здатного впоратися з творчо-онтологічної, а аж ніяк не тільки репресивної, іпостассю буття мови.

Для цілісного осягнення  будь-якого феномену - чи то мова чи сфера людської свідомості в цілому - усі його сторони (в тому числі і полярно протистоять один одному) повинні бути рівно враховані без однозначного співвіднесення їх з позитивними або негативними оцінками.  

7             Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спочатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно.

Особливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяльність людини залежать від мови, зумовлюються мовою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в  процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпотези лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійшли висновку про глибокий вплив мови на становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систему, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх початках, але з плином часу перетворюється на систему понять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передавальний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама творець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його досліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон говорив мовою хопі, то його поняття простору, часу й матерії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представляють далеко не однакові картини світу, але цю обставину правильніше формулювати в зворотному порядку: дійсна й об’єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднаково членують реальний світ (структура лексико-семантичних полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й словосполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і описово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяльність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов’язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв’язках і впливах (між мовою й об’єктивною дійсністю знаходиться мислення): Не можна реальні предмети, явища і їх співвідношення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислення, а не на його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що:

1) мова закріплює результати пізнавальної діяльності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» ;

2) мова є основним інструментом  пізнання.

Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зовнішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочитали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує узагальнені знання, а й членує явища дійсності на складові елементи, класифікує їх. Членування явищ дійсності відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родовидові відношення та ін.), так і за допомогою граматичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мислення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розумовий розвиток людини загалом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. — М., 1991. - С. 5-99, 132-167, 185-198, 263-279.
2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984. - С. 3-58, 83-136.
3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство: Навч. посіб. для студ. вузів. — К.: "АртЕк", 1997. — 224 с.
4. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики). // Вопросы философии. — 1998, - № 2. - С. 28-39.
5. Гумбольдт В. фон. Вибрані праці з мовознавства. М., 1984.
6. Загадка человеческого понимания. — М., 1991. — 352 с.
7. Івін О. А. Логіка. — К.: "АртЕк", 1996. — 232 с
8. Карпенко Ю.О., Функції мови. //Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 777.
9. Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемо-логия культуры. (Введение в обобщенную теорию познания). — К., 1993. - С. 3-83.
10. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. — М., 1980. — 323 с.
11. Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. — К.: Либідь, 1995. — 432 с.
12. Панфилов В. 3. Язьік, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.
13. Потебня А. А. Мьісль и язьік // Потебня А. А. Зстетика и позтика. —М., 1976. — С.35—220.
14. Соколов А. Н. Внутренняя речь и мьішление. — М., 1968.
15. Соссюр Ф. де. Праці з мовознавства. М., 1977.
16. Тофтул М. Г. Логіка. Посібник для студ. вузів. — К.: ВЦ "Академік", 1999. — 336 с.
17. Хайдеггер М. Шлях до мови / / Хайдеггер М. Час і буття. М., 1993.