Роль мови у процесі пізнання

План

1. Проблема пізнання у філософії
2. Поняття терміну мова
3. Функції мови
4. Основні ступені процесу пізнання
5. Специфіка наукового та філософського осмислення мови
6. Базові характеристики мови як цілісної системи
7. Роль мови у процесі пізнання
8. Література  
   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Проблема пізнання у філософії

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності  в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом  дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу  пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні  можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також  відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм  виявив важливу проблему гносеології  — що я можу знати? Це питання  стало провідним у праці Канта "Критика чистого розуму" і досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до "символів", "ієрогліфів" (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея — знання — не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.

Сучасна наукова гносеологія  грунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування  дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого  відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто  визнання необхідності застосування  до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто  визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму, який  вимагає розглядати усі предмети  та явища в їхньому історичному  виникненні і становленні, а  також через призму історичних  перспектив їхнього розвитку, через  генетичний зв'язок з іншими  явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності  істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

 

2. Поняття терміну мова

 

Однією з форм взаємодії  суб'єкта і об'єкта діяльності, ланкою, яка зв'язує суспільно-історичний досвід з колективною діяльністю, виступає мова. Саме мова є найпершою і найхарактернішою ознакою людини.

Мова – невід'ємне надбання людини. Існування наших предків було б неможливим без мови, без якої немислиме різноманіття людської діяльності. Вона спонтанно і незалежно розвивалася, набуваючи різних форм, залишаючись при цьому природною приналежністю кожної людини. Вдосконалення мови здійснювалося подібно до природничо-історичного процесу формування інших життєвих функцій людського організму. Мова вважається засобом міжіндивідуального спілкування, відображення та пізнання навколишнього світу, складником буття, соціальним інститутом.

Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів  мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Мова становить одну з  трьох взаємопов'язаних особливостей, які найістотніше відрізняють людину від тварин. Провідну роль серед  цих особливостей відіграє праця, що є матеріальною основою існування  суспільства. Свідомість і мова розвиваються лише в зв'язку з розвитком трудової діяльності суспільства, стаючи разом  з тим неодмінними факторами  дальшого безперервного вдосконалення  знарядь праці і способів застосування їх. Особливо тісним є зв'язок мови з  мисленням, суспільною свідомістю. Мовні  знаки — слова, словосполучення  і речення — це матеріальні  форми, в яких об'єктивно виражаються  всі ідеальні витвори свідомості — від конкретних уявлень до найбільш абстрактних і узагальнюючих  понять чи суджень.

Мова – це скрарбниця духовних надбань нації, досвіду  співжиття, праці і творчості  багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Мова нерозривно пов'язана з мовленням, бо саме мова реалізується в процесах мовлення і залишається в результатах цього мовлення ( у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців..

У науці відомі три погляди  на природу мови:

1) мова — явище біологічне (Безперечно, мову не можна трактувати  як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну  здатність до оволодіння мовою,  вона ніколи не заговорить  сама, якщо її не навчити.);

2) мова — явище психічне (Мова не є і суто психічним  явищем, оскільки психіка в кожної  людини неповторна, а отже, на  світі мало б бути стільки  мов, скільки є людей. Хоча  в мовленні кожної людини відображені  її психічні особливості, а  в національній мові — менталітет, особливий психічний склад певної  нації.);

3) мова — явище соціальне  (Вона виникає, щоб задовольнити  потреби людського суспільства,  є однією з найважливіших ознак  суспільства і поза ним існувати  не може.).

Отже, вміння спілкуватися за допомогою мови не дано від народження. Мову не передають у спадок, мови треба навчитися. Мова — явище  не вроджене, не біологічне, а суспільне.

Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла  на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне  призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова - це найважливіший засіб спілкування  і пізнання.

Мова в широкому розумінні  є комунікативно -пізнавальною знаковою системою. Мова є засобом пізнання навколишнього світу, будучи гармонійною  і цілісною системою. Вона це інструмент людського спілкування.

Своєрідністю предмета логіки є те, що він безпосередньо не є даним. Процес дослідження форм мислення та різних відношень між  ними безпосередньо даним має  матеріальне втілення мислення, а  саме мову. Тому мова — емпірична  реальність для логіки.

У зв'язку з цим виникає  необхідність з'ясувати, в чому полягає  здатність мови бути виразником і  реалізатором мислення, чим характеризуються механізми функціонування мислення у мові, чим детермінований зв'язок між мисленням і появою різних мовних засобів.

В мовленні реалізується єдність  мови і мислення, яке є послідовністю  слів, речень та послідовністю думок. У процесі мислення ми оперуємо мисленнєвим  змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю, від  якої він абстрагований.

Тільки в мові цей зміст  як щось ідеальне реально існує. Тому мова — дійсність, з якою має справу логіка.

Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми  мислення та відношення між ними, а  мислення нерозривно пов'язане з  мовою, то логіка в цьому розумінні  є наукою про мову. Але лише в  цьому розумінні, інакше не можна  буде відрізнити логіку від лінгвістики. Визначимо мову як систему знаків, між якими існують відношення, що визначаються правилами утворення  та перетворення.

Враховуючи все це, можна  визначити мову як систему знаків із заданою інтерпретацією: ця система  використовується для комунікації (спілкування) та пізнання. Іноді в  літературі можна зустріти визначення мови просто як системи знаків.

Мова є засобом і  матеріалом формування та становлення  особистості, її інтелекту, волі, почуттів та формою буття. Мова — це безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною, засіб спілкування між  людьми, передання власного досвіду  іншим і забезпечення досвідом інших; вона сприяє виявленню і задоволенню  матеріальних та духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для  досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

Усю множину мов можна  поділити на дві підмножини: природні мови і штучні. Серед природних  мов розрізняють мови із специфікованою семантикою і мови із неспецифікованою семантикою (розмовна мова різних діалектів).

Природними мовами ми називаємо  мови, які виникають стихійно, в  умовах практичної взаємодії індивідів  певної соціальної групи. Природні мови використовуються насамперед як ефективний засіб спілкування.

Штучні мови — це мови, створені спеціально для фіксації способів, засобів і результатів пізнання. До штучних мов належать мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна  функція відходить на задній план, вони не використовуються як засіб  спілкування. Штучні мови поділяються  на апріорні, що базуються на логічній чи емпіричній класифікації понять, мови, що використовують переважно інтернаціональну лексику (есперанто) та мішані, які складаються  з запозичених з різних мов  та штучно створених слів. Їх головна мета — ефективно зафіксувати, утримати одержану інформацію і забезпечити її надійне передання від одного комуніканта до іншого. Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для відповідних спеціалістів (математичні викладки, логічні числення, шифри тощо).

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись  із уст в уста, закріплюючись у  текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну  картину світу, формує національну  свідомість та культуру нації. Потреба  ефективного й ефектного спілкування  стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови виростає відшліфований, культурний варіант — добірне літературне  мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом й естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Усього налічують зараз  понад 2500 мов, які належать різним націям, народностям, племенам. У кожній з  них виявляються деякі спільні  для всіх мов універсальні структурні властивості. Такими універсальними властивостями  мови в плані мовної системи є  наявність численних усталених  знаків мовних — слів і загальних (граматичних) правил їхнього використання, а також виділення в складі слів найдрібніших звукових одиниць  — фонем. У процесі мовлення універсальною  властивістю будь-якої звукової мови є організація кожного мовного  акту в речення.