Роль мови у процесі пізнання

Мова невмируща, бо в ній  безсмертя народу. Вона твориться  народом, живе в ньому і з ним.

3      Функції мови

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з  ними і є не тільки їхньою найприкметнішою  ознакою, а й найнеобхіднішою  умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але  цим не вичерпується її роль. Мова є  і формою буття їх.

З-поміж багатьох функцій  мови в житті людини й суспільства  основними називають такі, як комунікативна, ідентифікаційна, експресивна, гносеологічна, мислетворча, естетична, культурологічна, номінантивна, волюнтативна та навітть  магічно-містична функції мови.

Комунікативна — це функція  спілкування. Мова й створена для  того, щоб спілкуватися, а спілкування  можливе лише в суспільстві. Існують  і інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і  міміки, і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності  жестів та міміки можна навести пантоміму. Однак у звичайному людському  спілкуванні жести й міміка є  лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними  засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, але не зважаючи на досконалість, замінити мову вони не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись  за допомогою мови, всі люди приблизно  однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом  людського спілкування. До того ж  комунікативну функцію виконує  не тільки звукове мислення, а й  написані чи надруковані тексти. Для  мови комунікативна функція є  досить важлива, бо мова, якою не спілкуються, вмирає.

Ідентифікаційна функція  мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто  засобом впливу належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення. Ідентифікаційну  функцію можна ще назвати об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури обумовлюється етнічно, тобто  походженням. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено  всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Доля тих, хто її не знає зовсім або  знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним  засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний Індивід має  унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше  володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість

Мислетворча функція мови — функція формування і формулювання думки. Мислення не тільки виражається  словом, але й здійснюється в ньому.

Мислетворча функція тісно  пов'язана з номінативною: для  того, щоб спілкуватися, потрібно мислити  й уміти передавати свої думки  за допомогою мовних засобів. З мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від "знання, пізнання"), або гносеологічна, тобто пізнавальна, й акумулятивна (від "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує знання про нього

Естетична функція мови полягає  в тому, що вона — першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення  культурних цінностей Існування  мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання  відчуття краси мови — основа естетичного  виховання.

Волюнтативна функція  є близькою до експресивної. Вона полягає  в тому, що мова є засобом вираження  волі співрозмовників (вітання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

Культурологічна функція  мови відіграє важливу роль у житті  будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного  каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо  і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Номінативна функція або  функція називання. Усе пізнане  людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття  про них) одержує назву і так  під цією мовною назвою існує в  житті. Назва виділяє предмет  з безлічі інших, мовну назву  одержують не тільки реально існуючі  предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції  кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються у всіх сферах спілкування творити назви своєю  мовою (науці, техніці, політиці, мистецтві  і т.д.).

Магічно-містична функція  мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне  дійство, здатне зупинити небажаний  хід дій, побороти злі сили, підкорити  природу своїй волі. Ця містично-магічна  сила знайшла широке відображення в  українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, гаданнях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо.

Також гносеологічна або  пізнавальна функція мови, яку  детально буде розглянуто в наступному питанні.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних  поєднаннях, бо кожне висловлювання  в основному є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.

4   Основні ступені процесу пізнання

Процес пізнання являє  собою складний суперечливий процес. Він проходить два основні  ступені: чуттєве пізнання, що здійснюється на основі безпосередніх даних органів  чуття і раціональне пізнання, що здійснюється в логічній, понятійній формі.

Починається пізнання з безпосередньо  чуттєвої взаємодії людини з зовнішнім  світом за допомогою органів чуття. Основними формами чуттєвого  освоєння дійсності є відчуття, сприйняття, уявлення, уява. Відчуття є складним феноменом, що містить в собі специфіку  взаємодії органів чуття людини з зовнішнім світом. Характеризуючи відчуття, варто виділити їх особливості. По-перше, відчуття є результатом  безпосереднього впливу предметів  зовнішнього світу на органи чуття  людини. Однак не завжди зовнішній  вплив набуває значення відчуття. Так, очі людини не сприймають електромагнітних коливань за межами світлового спектра, вуха людини не сприймають наднизьких і надвисоких звукових коливань. Подібні  обмеження стосуються смаку, нюху, дотику. Тому, по-друге, відчуття є перетворенням  енергії зовнішнього подразнення  на факт свідомості. Тобто відчуттям  є така дія предметів зовнішнього  світу на органи чуття, яка фіксується у свідомості. По-третє, відчуття —  це суб'єктивний образ об'єктивного  світу. Так, колір, смак, запах і т.д. об'єктивно не існують. Існують подразники, що, впливаючи на органи чуття людини, викликають до життя ці відчуття. Отже, відчуття виступає як безпосередня єднальна ланка між свідомістю людини й об'єктивним світом.

У пізнавальному процесі  відчуття це, по-перше, джерело знань, передумова й основа людського досвіду, що набувається шляхом безпосередньої взаємодії органів чуття людини з предметами, явищами зовнішнього  світу. По-друге, відчуття — це спосіб оцінки, визначення значимості даних  органів чуття для людини. Дитина, взявши ягоду в рот визначає, якою мірою вона їй смачна чи ні. По-третє, відчуття визначає характер відношення людини до предметів і явищ зовнішнього  світу. Отримавши опік об праску, дитина буде з побоюванням обходити її, якщо навіть вона холодна. По-четверте, відчуття — засіб і спосіб орієнтації людини в навколишньому світі. По-п'яте, відчуття - керівництво до дії. Якщо, наприклад, виникла загроза перегрівання на сонці, людина ховається в тінь або вживає інших заходів.

Однак значення відчуттів  у пізнавальному процесі обмежене тим, що вони дають знання окремих  властивостей, особливостей предметів і явищ.

На основі відчуттів, їхнього  повторення, закріплення в пам'яті  формується цілісний образ предмета, явища. Таке узагальнене, цілісне знання про предмет називається сприйняттям. Для нього характерним стає розкриття  внутрішніх властивостей предметів  і явищ, вироблення узагальненого  знання про предмет, явище, процес.

У сприйнятті знаходять своє втілення не тїльки знання різних властивостей і особливостей предмета, явища, але  і його значення для людини. Людина, побачивши вперше якийсь тропічний  плід, спочатку фіксує тільки дані своїх  відчуттів, викликаних цим плодом. Але, скуштувавши його на смак, дізнавшись про його корисність, вона отримує  цілісне знання. Наступного разу, досить одного, наприклад, зорового відчуття, щоб усвідомити, що це за плід і ставлення  до нього.

У формуванні сприйняттів  важливу роль відіграють досвід, здобутий на основі відчуттів, взаємозв'язок і  взаємодоповнення знань, отриманих  за допомогою відчуттів, оцінка ставлення людини до предмета, пам'ять.

Таким чином, сприйняття виступає як інтегрований вираз відчуттів, а  не як проста їх сума. Це якісно нова, більш  складна форма чуттєвого освоєння світу. Більш високою, порівняно  з відчуттями і сприйняттями, формою чуттєвого пізнання світу є уявлення.

Уявлення - це здатність людської свідомості відтворювати образи предметів, подій, коли їх немає безпосередньо  перед органами чуттів людини. Особливу роль у формуванні уявлення відіграє пам'ять, яка не просто дзеркально фіксує образ предмета. Пам'ять вибіркова. Тому в уявленні закріплюються насамперед ті сторони, властивості предметів, явищ, що мають певне значення для  людини, стосуються почуттів, емоцій. В  уявленні образ предмета, його властивості, особливості відокремлюються від  їх безпосереднього реального носія: предмета, явища, процесу. Важливо зазначити, що образ предмета, відтворений у  свідомості, не є абсолютно адекватним предмету. У його утворенні бере участь суб'єктивне бачення, розуміння  предмета, суб'єктивне ставлення  до нього. Тому, наприклад, образ тієї самої людини може по-різному виразитись в уявленні залежно від настрою, від зміни ставлення до неї.

Внаслідок того, що уявлення є відтворенням образу предмета, який людина сприймала за допомогою органів  чуття, воно завжди має наочну, чуттєву  форму. Тому те, що не може бути сприйняте  органами чуттів, не може стати образом. Наприклад, людина не може уявити рух зі швидкістю світла, проходження рентгенівських променів через її тіло.

Уявлення, на відміну від  відчуттів і сприйняття, може відтворювати минуле, що дозволяє людині співвідносити  його із сьогоденням, визначати своє відношення до нього.

На основі відчуттів, сприйняття і уявлення формується відносно самостійна форма чуттєвого пізнання - уява.

У навчальній літературі з  філософії уява найчастіше ототожнюються  з уявленням і як самостійна форма  не розглядається. Однак з таким підходом погодитися не можна.

Уява — це здатність  людської свідомості створювати образи, ситуації, яких у дійсності не було і з якими людина не мала чуттєвого  контакту. Уява формується на основі довільного поєднання ознак, властивостей, особливостей різних предметів, явиш. Тому якою б  нереальною вона була, у ній завжди є об'єктивний зміст. Наприклад, образ  чорта — це уособлення зла. Крім того, у своїй конкретно-чуттєвій формі він наділений атрибутами, особливостями, запозиченими з багатьох реальних предметів, явищ: ріжки, обличчя, вуха, руки з пазурами, копита, чорне волосся, хвіст.

Але уяву не слід розглядати просто як вигадку, хоча цей момент часто присутній. Уява — це своєрідна  спроба відповісти на питання, відповідей на які у реальному житті немає. Крім того, уява часто є формою, яку  приймає бажане, можливе, належне, для  здійснення яких немає необхідних реальних умов. Іноді уява постає у формі  самоствердження людини у своїй  свідомості. Людина бачить себе в ореолі слави, багатства, загальної поваги, хоча перспектив для цього взагалі  немає або це бажана перспектива, можливого майбутнього.

Якщо в уявленні наявним  є відтворення образів предметів, явищ, які сприймалися, то в уяві на перший план виступає творча здібність  людської свідомості. Ці образи можуть бути як реальними, так і нереальними.

Загалом усі форми чуттєвого  пізнання дають знання про конкретні, чуттєво сприйняті предмети, явища, їхні властивості, особливості, що лежать на поверхні і безпосередньо сприймаються органами чуття. Однак розширення і  поглиблення процесу пізнання зумовлює потребу заглиблення в сутність предметів, явищ, процесів, у розкритті  загальних зв'язків і відносин, законів розвитку об'єктивної дійсності.

Цю роль виконує раціональний ступінь пізнання.

Перехід до раціонального  ступеня пізнання був зумовлений усім процесом становлення людини. Безпосередньо взаємодіючи з  зовнішнім світом, люди почали розуміти, що в багатьох різних предметах є  щось загальне. Від чуттєвого сприйняття окремих властивостей, особливостей предметів виникла потреба в  розкритті їх взаємозв'язку і проникненні  в сутність речей, що неможливо сприйняти безпосередньо органами чуття.

Крім того, взаємодіючи  один з одним у практичному  освоєнні дійсності, люди змушені були спілкуватися, обмінючись життєвим досвідом. У цьому досвіді в узагальненому  вигляді фіксувалися саме ті властивості, особливості предметів, явиш, які  відігравали істотну роль у їхній життєдіяльності.

Це загальне і життєво  важливе люди почали позначати звуковими  сигналами, жестами. Надалі загальне знайшло  своє втілення в назвах і словах, що фіксують у собі сутність речей  і їхнє значення для людини. Іншими словами, почався процес абстрагування. У цьому процесі знайшло свій вираз відхилення від безлічі  несуттєвих ознак, властивостей і акцентування уваги на істотних властивостях, що відіграють важливу роль у житті  людей. В абстракції здійснюється відбір, систематизація властивостей, ознак, особливостей предметів, явищ, процесів, виділення  найбільш значимих сторін, властивостей.

Процес абстрагування  своїми передумовами має особливості  чуттєвого, емпіричного пізнання. Так, в уявленні й особливо в уяві має  місце відділення образу від самого предмета. Більше того, виникає можливість створення образу, що узагальнює особливості  конкретного предмета і залишає  без уваги окремі його ознаки, властивості. Наприклад, це може проявитися у вигляді  якоїсь геометричної фігури: трикутника, кола, квадрата, куба. Однак тут узагальнене  відображення з'являється в чуттєво-образній формі. На ступені раціонального  пізнання узагальнення втрачає конкретно-образну  форму. Результати абстрагування почали позначатися словами. У назвах, у  словах закріплювалися не тільки істотні  властивості предметів, зв'язки між  ними, але й результати спільної діяльності, спілкування. Слово стало  носієм як результатів процесу пізнання, носієм об'єктивного змісту знання, так і носієм суб'єктивного відношення людей до дійсності, суб'єктивного  розуміння усвідомленого. Таким  чином, вираженням раціонального ступеня  пізнання стало абстрактне мислення, закріплене в мові.