Французька філософія XVIIст. - XVIIIст. Просвітництво

Філософію Вольтер визначав як любов до мудрості. Предметне поле філософії є неосяжним. На думку Вольтера, сюди увіходить усе те, що привертає до себе увагу людини. Мислитель розглядав фізичну теорію Ньютона та роль релігії в суспільстві, питання охорони здоров'я та соціально-політичні відносини, особливості розвитку художньої культури та природу людини, проблеми моралі тощо. Здавалося б, розмаїття проблематики «розмиває» цілісність філософського бачення дійсності Вольтером. Проте це не так. За фасадом множинності сюжетів чітко простежуємо головну лінію його роздумів — розкриття таємниці людського буття в історії, вивчення культури народів як єдиного природного підґрунтя досягнення рівності та справедливості в організованому суспільстві.

Людину Вольтер розглядав як істоту суспільну, що живе в оточенні подібних до себе суспільних істот. У своїх діях людина виходить з практичних потреб. За природою всі люди є рівними й володіють природним правом реалізації свободи. Для впорядкування та узгодження дій люди «мовчки» передають державі все загальні керівні функції. Держава, у свою чергу, зобов'язана забезпечити «природні права» людей, найважливішими з яких є свобода, рівність перед законом і неподільна власність на продукти своєї праці.

Вольтер обстоював ідеал «освіченого  абсолютизму», що досягається завдяки міцному союзу філософів та володарів. Першим, на його думку, належить законодавча влада, другим — виконавча; філософи просвітлюють голови володарів істинними принципами суспільного устрою, володарі реалізують ці принципи, втілюючи їх у нових законах та повсякденній практиці керівництва державою. Науку та культуру, освіту та філософію Вольтер розглядав як головний чинник соціально злагодженого життя володарів та підданих. При цьому філософ указував на необхідність постійного реформування суспільства, оскільки будь-який застій чи відмова володаря здійснити ту чи іншу прогресивну реформу загрожують революційним вибухом народних мас.

Геніальною  є думка Вольтера про культурну  єдність людської історії. Філософ  відмовляється від європоцентристської  традиції, яка домінувала на той час, і розпочинає широке вивчення історії культури та способу життя китайців, арабів, індійців, росіян та інших народів світу. На противагу ідеї провінціалізму, що домінувала в тогочасній історіографії та соціології, Вольтер розвиває ідею прогресивного розвитку людської історії на засадах її внутрішніх законів. У своїх працях «Філософія історії» та «Досвід про все загальну історію і про нрави народів» філософ розглядав історію як послідовний розвиток від варварства до цивілізації. При цьому, важливими чинниками цього розвитку Вольтер вважав науку, трудову і творчу діяльність людини. 
Альфою та омегою філософської творчості Вольтера є свобода. «Король вільнодумців» називає свободу найпростішою й водночас найзаплутанішою філософською проблемою. Очищаючи її від химер, Вольтер визначає свободу як «властивість думати все, що завгодно, й діяти в усьому відповідно до власної волі». Свобода, на думку філософа, є найвагомішим дарунком Бога людині. Проте, випестувавши людину у визначеннях свободи, Бог, по суті, втрачає свою владу над нею. Понад те, людина, вважав Вольтер, ніколи «не могла отримати від Бога почуття своєї волі, якби такої у неї не було». Отже, свобода є феноменом виключно людським. Вона постає як властивість виявляти свою волю та діяти. «Сам Бог, — робить висновок Вольтер, — може бути вільним лише у цьому розумінні. Він побажав і він зробив це, як вважав за потрібне»

1.2 Ж.-Ж. Руссо

Майбутній філософ-романтик народився  в Женеві в сім'ї бідняка, який поєднував у собі дві, здавалося б, не сумісні професії — годинникового майстра і вчителя танців. Його мати померла, коли він був ще дитиною. Батько (а ще більше — рідна тітка) дали Жан-Жаку ортодоксально кальвіністське виховання. У дванадцять років юнак залишив школу й пішов на «навчання ремеслам». Тодішнє ремісниче навчання було нестерпним. Юнак тікає з майстерні й, не маючи засобів до існування, звертається до церкви. Декілька років Руссо був правовірним католиком; бродяжив; служив у прислугах знатних дам, які виявляли до нього більш ніж дружню схильність. До речі, за сприянням однієї з них Руссо став секретарем французького посланника у Венеції. Але не спрацювався, повернувся до Парижа, де зустрівся з Терезою — прислужницею одного з паризьких готелів, прожив з нею до кінця свого життя. Розповідають, що Тереза була напрочуд некрасивою, навіть потворною, неосвіченою, неввічливою. Ніхто, навіть сам Руссо, не могли пояснити свою прив'язаність до цієї розбещеної жінки, з якою він мав п'ятеро дітей і яка наприкінці життя «стала п'яницею й бігала за конюхами». Знатні дами, з якими спілкувався Руссо, вимушені були терпіти Терезу, поряд з якою філософ почував себе надто невпевнено.

Перший  успіх Руссо отримав за негативну  відповідь щодо ролі науки і мистецтва  в прогресі людської історії. У трактаті на цю тему він стверджував, що наука, писемність, мистецтво є найлютішими ворогами моралі, що вони є джерелом рабства, створюють і відтворюють бідність. Щоб бути моральним, тобто людяним, вважав Руссо, від всього потрібно відмовитись. Усе, що відрізняє «вчену» людину від «невченої», є зло, вважав філософ.

Здавалося б, така позиція повинна була викликати  осуд, між тим, час був такий, що обґрунтування Руссо офіційним  академічним колам сподобались; філософ отримав першу премію, високо підняв голову, продав годинник (зазначивши, що йому «більше не потрібно знати час») і розпочав здійснення способу життя за принципами, витлумаченими в трактаті.

Власне, означені ідеї були продумані і викладені  Руссо раніше, в його філософському трактаті «Роздуми про моральність» (1754); людина за своїм походженням є доброю, суспільство ж робить її злою істотою; виною всьому слугує цивілізація, яку потрібно обмежувати, вважав Руссо. Вольтер подібне сприйняти не міг. Він відповів Руссо різко й саркастично. Аж ніяк не дивно, що симпатики наприкінці життя пересварились одне з одним.

І все  ж, Руссо був гуманістом. Про гуманістичну спрямованість філософських пошуків Ж.-Ж. Руссо свідчать його думки, висловлені в одному з листів знаменитого художньо-філософського твору «Юлія, або Нова Елоїза». «Нехай люди займають положення згідно зі своєю гідністю, а союз сердець нехай буде за вибором, — ось такий він, дійсний суспільний порядок... Обов'язок кожної людини — протидіяти насильству, сприяти порядку».

Кожним  своїм твором — «Міркування про  походження та причини нерівності», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права», «Еміль, або  Про виховання» — філософ переконує читача в обтяжливості та злочинній ролі насильства, ратує за гуманне ставлення до людини та народу, підносить цінність суспільної організації, в якій дістали б можливість виявитися всі людські свободи.

Головна проблема соціальної філософії Ж.-Ж. Руссо полягає у розкритті  джерел та чинників суспільного насильства, обставин утрати людиною природно притаманної їй свободи, пошуку шляхів повернення свободи, організації на її засадах оптимального порядку.

Філософ ґрунтовно описує «природний» етап життя людей, як рівних і вільних  істот, здатних до самовдосконалення. Постійне прагнення людей до поліпшення умов та засобів існування призвело до суперництва, відмежування індивідів один від одного за критеріями власності, до руйнації рівності та зародження рабства та злиденності. Неминучим наслідком обробітку землі, підкреслював Руссо, був її розподіл. У цьому, на його думку й укорінена головна причина майнової нерівності. Весь перебіг подальшого економічного розвитку поглиблював її. Цивілізація прогресувала одночасно із зростанням насильства та гноблення. «Залізо та хліб, — робить висновок мислитель, — ось що цивілізувало людей і загубило рід людський».

Майнова нерівність (ширше — приватна власність) зумовлена внутрішньою природою людей, їхнім суперництвом, протилежністю інтересі», прихованим бажанням виграти за рахунок інших. Отже, виникнення нерівності є закономірним явищем суспільного життя. Запобігти цьому неможливо. Водночас, міркував далі філософ, природний розум підказує людині оптимальні форми співіснування «в нерівності», засоби подолання останньої в організованому, впорядкованому суспільстві.

Ж.-Ж. Руссо пропонує варіант законодавчої регуляції розміру особистого багатства, зрівняння приватної власності. Як і Арістотель, Ж.-Ж. Руссо постає як прибічник «усереднення» власності, як пропагандист середньої (та дрібної) власності аж до того єдиного підґрунтя, з якого врешті-решт розпочинають свій автономний розвиток рівність та свобода.

Функцію регулювання розмірів власності, на думку Ж.-Ж. Руссо, перебирає на себе держава. При цьому філософ бачив у державі не тільки інституцію «об'єднання знедолених для свого захисту», а й засіб панування багатих над бідними. Суспільство та закони, за його висловом, «наклали нові кайдани на слабкого й надали нові сили багатому, необоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності та нерівності, перетворили підступну узурпацію на непорушне право й заради користі кількох честолюбців прирікли відтоді людський рід на працю, рабство та злидні». Перетворення держави на деспотію Ж.-Ж. Руссо називав третім, завершальним етапом розвитку нерівності.

Якими ж шляхами (та засобами) пропонує. Руссо порушити природний плин зростання суспільної нерівності, досягнення нової організації життя? Як уже зазначалося, перший з них — це законодавче регулювання розмірів приватної власності. Другий — це шлях, пов'язаний з «перебудовою» держави «суспільного договору». Третій, на думку філософа, полягає у вихованні громадян.

Суспільний  договір, вважав Ж.-Ж. Руссо, має ґрунтуватися на трьох взаємопов'язаних принципах: 1) суверен — це народ; 2) суверенітет народу не підлягає відчуженню та поділу; 3) законодавча влада належить народу й лише йому. Ідея народного суверенітету, обґрунтована Ж.-Ж. Руссо, підносить автора в статус найпрогресивніших і найвільнолюбніших мислителів того часу, виявляє в ньому глибокого демократа та гуманіста.

Для підготовки громадян до життя в «державі розуму», зазначав Ж.-Ж. Руссо, потрібна розгалужена система виховання, побудована на засадах «наслідування природі», врахування вікових особливостей дитини, на продуктивній праці та вияві самодіяльних можливостей, фізичному, моральному та інтелектуальному розвитку вихованців тощо.

Свою теорію виховання Руссо викладає в романі «Еміль» (1762 p.). Виховання, вважав філософ, повинне виходити не із зовнішніх (закладених цивілізацією), а виключно з внутрішніх потреб людини. До них відносяться, насамперед, почуття любові і жалісливості, із яких виростає совість. «Есть в глубине души врожденное начало справедливости и добродетели, в силу которых вопреки нашим собственным правилам мы признаем свои поступки и поступки другого или хорошими, или дурными. Именно это начало я называю совестью» (Избранные педагогические сочинения. Т. 1. -— М., 1981. — С. 344). Дітей потрібно виховувати, вважав Руссо, лише виходячи з їх індивідуальних і вікових особливостей. Головне у вихованні — становлення чуттєвої культури особистості. Цей аспект проблеми виховання і людських взаємовідносин Руссо викладає в Романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761 p.). Роман приніс Руссо все загальне визнання і звання почесного громадянина Женеви.

Педагогічна концепція Ж.-Ж. Руссо — концепція вільного виховання — справила значний вплив як на теорію, так і на практику виховної роботи. Її відлуння помітне у педагогічних поглядах І. Песталоцці, Л. Толстого, Г. Спенсера, Дж. Дьюї та інших видатних мислителів.

Життєвий  шлях Ж.-Ж. Руссо є надзвичайно суперечливим. Хронічний нестаток грошей для існування примушував філософа постійно працювати, а своєрідний характер прямолінійного вільнодумця — змінювати місце мешкання, контактове середовище, ставлення до колег з «філософського корпусу» . Він підтримував тісні товариські стосунки з «енциклопедистами», особливо з Д. Дідро, поважав Вольтера, спілкувався з Д. Юмом, критикував Ж. Д' Аламбера та інших просвітників, а згодом навіть вбачав у Д. Дідро та П. Гольбахові своїх найзлостивіших таємних переслідувачів.

"Філософське  середовище" Франції у цей період, між тим, було надзвичайно представницьким і впливовим. Крім зазначених мислителів, тут жили й працювали такі відомі теоретики, як монах-бенедиктинець, скарбник монастиря Монтрей-Белле Леже Марі Дешан (1716-1774), абат і філософ Мореллі (дати народження та смерті не збереглися), вихователь онука Людовіка XV — герцога Пармського — Етьєн Бонно де Кондільяк (1715-1780), ціла плеяда видатних «енциклопедистів» та «матеріалістів».[10]

1.3. Дені Дідро

Французький філософ-просвітник, письменник, іноземний почесний член Петербурзької АН (1773). Засновник і редактор «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (томи 1-35, 1751-80).

Літературні твори Дідро написані в основному в традиціях реалістично-побутового роману Просвітництва (перейнятий народним життєлюбством і життєвою мудрістю роман «Жак-фаталіст», 1773, видання 1796; антиклерикальний роман «Черниця», 1760, видання 1796; дотепність, діалектична, не без цинічної відтінку, гра розуму - у романі «Племінник Рамо», 1762-79, видання 1823). Праці про народну освіту.

Дені Дідро народився 5 жовтня 1713, Лангр. Помер 31 липня 1784, Париж.

Мати Дідро, уроджена Анжеліка Віньерон, була дочкою гарбарника (і сестрою каноніка), а батько - Дідьє Дідро - Ножовщікі. За бажанням сім'ї юний Дені готував себе до духовної кар'єри, в 1723-28 вчився в лангрском єзуїтському коледжі, а в 1726 став абатом. У цей період він був релігійним, часто постив і носив волосяницю. У 1728 або 1729 Дідро прибув до Парижа для завершення освіти.

За деякими свідченнями, він навчався там в янсеністській колежі д'Аркур, за іншими - в єзуїтському коледжі Людовика Великого. Припускають також, що Дідро відвідував обидва цих навчальних закладів і що саме взаємні нападки єзуїтів і янсенистов відвернули його від обраної стежки. У 1732 він отримав магістерську ступінь на факультеті мистецтв Паризького університету, подумував зробитися адвокатом, але вважав за краще вільний спосіб життя.

У 1743 Дені Дідро одружився на Ганні-Туаннете Шампьон, містила разом з матір'ю полотняну крамницю. Шлюб не заважав йому захоплюватися іншими жінками. Найбільш глибоке почуття у нього було до Софі Воллан, з якою познайомився в середині 1750-х років; прихильність до неї він зберіг до самої смерті.

Перший час після одруження Дідро заробляв перекладами. У 1743-48 він переклав з англійської «Історію Греції» Т. Стеніана, «Досвід про гідність і чесноти» Е. Е. К. Шефтсбері, «Медичний словник» Р. Джеймса. Тоді ж були написані перші його роботи, що свідчили не стільки про зрілість, скільки про сміливість починаючого автора: «Філософські думки» (1746), «Алеї, або прогулянка скептика» (1747, опублікована), «Нескромні скарби» (1748), « Листи про сліпих у повчання зрячим »(1749). Судячи з них до 1749 Дідро вже був деїстом, а потім переконаним атеїстом і матеріалістом. Вільнодумні твори Дідро послужили причиною його арешту й ув'язнення в Венсеннскій замок (липень - жовтень 1749).