Французька філософія XVIIст. - XVIIIст. Просвітництво

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Декарта і Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо інакше, ніж їх попередники. Якщо для Декарта і його послідовників розум — це пасивне вмістилище вічних ідей (спільних для людини і Бога), то в просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729— 1781): «Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій — єдине і завжди живе прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і у всьому мав би помилятись) і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!»

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям  пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття. У просвітників розум сприймає буття в перспективі його перетворення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух проник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-просвітників.

Існує ще одна відмінність у підході до розуму між просвітниками і їхніми попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер стверджував, що філософія повинна опиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтувалася боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньютона, теорію, що ґрунтувалась на фактах. Кондільяк, наприклад, вважав абстрактні принципи, на яких будувались метафізичні системи, шкідливими і небезпечними. Він виступав проти вживання понять «буття», «субстанція», «сутність», «атрибут», «причина», «свобода», вважаючи їх змістовно пустими.

Критика просвітниками метафізики почасти  зумовлена відсутністю у них  чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є попередниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, засновник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продовжувачем ідей енциклопедистів.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму —  віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяризаторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення  до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск'є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкровення, яку вважали сукупністю марновірства та невігластва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав, що вона є плодом невігластва та обману. Більшість просвітників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки релігії. При цьому вони не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством. Все це критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релігією вони підривали авторитет традиції і культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони і мораль розуміли як природне явище, не бачили необхідності в релігії для обґрунтування моралі.

У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро заявляв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв'язки. При цьому причинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Просвітники заперечували телеологію, але не брали до уваги і якісну різноманітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тільки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (механізмом).

Гольбах, автор одного з найвидатніпіих творів матеріалізму «Системи природи», заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів.

Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.

Один  з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтеск'є стверджував про об'єктивність соціальних законів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення  про «природні права» людини було покладено в основу концепції  демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації  прав...» (1776) і французькій «Декларації  прав людини і громадянина» (1789). У  них вперше була стверджена правова  рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм (франц. romantisme) — філософська течія, представники якої розглядали природу  як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

У протистоянні Просвітництва і романтизму намітились два типи світоглядів, політичних ідей, які було покладено в основу ліберально-прогресивних і консервативних буржуазних політичних течій і партій. У філософській літературі XX ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розв'язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні. Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства  на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну революцію і планове господарство (воно повинно було знаменувати торжество розуму над ірраціональністю стихії ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за цей експеримент, завершилась крахом. Планове раціональне господарство виявилося неефективним порівняно зі стихійним.

 Може  здатися, що є всі підстави проголосити розум фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскільки постала проблема, що возвести на опустілий п'єдестал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевидно, ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обмеженості, залишиться основною цінністю сучаної цивілізації. За висловом В. Черчілля (1874—1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої людство поки що не придумало.[7]

1.1 Ф. М. А. Вольтер

Вольтер народився в сім'ї паризького нотаріуса, навчався в єзуїтській колегії  Людовіка Великого в Парижі, виявив не аби-які здібності, серед яких вирізнялась гострота розуму, відчуття ситуації і точне слово, яке супроводжувало його впродовж життя. У 12-річному віці за сприянням аббата де Шатонефа Вольтер ввійшов у коло паризьких вільнодумців. Під впливом їх критичного сприйняття дійсності формувалися його проникливий розум, загальне світобачення, вільнодумство. За критику, спрямовану на герцога Філіппа Орлеанського, після закінчення колегіуму Вольтер був ув'язнений в Бастилію. Далі — більше: сварка з кавалером де Роганом і ... знову Бастилія. Потім — висилка з Парижа, поїздка до Англії, знайомство з англійською філософією і ньютонівським природознавством, перші філософські, історичні і літературні трактати.

Повернувшись до Парижа, Вольтер  публікує «Філософські листи», які  принесли йому визнання і ... викликали  різке неприйняття офіційними колами: за рішенням парламенту цей твір було спалено як такий, який «суперечить релігії, добрим нравам і повазі до влади». 
Останнє, між тим, філософа не зупинило. Він пише «Метафізичний трактат», «Основи філософії Ньютона», співробітничає з енциклопедистами, публікує свою знамениту «Філософію історії».

Загалом Вольтер прожив яскраве й драматичне життя. Історик і публіцист, поет і філософ, пристрасний і запеклий борець проти релігійного містицизму, він увійшов в історію як вождь Просвітництва, «король вільнодумців», «оракул нових філософів». Драматургічна творчість відкрила Вольтеру шлях до «вищого світу», що приймав представника «третього світу» лише умовно, як людину талановиту, але нижчу. Волелюбна ж натура поета та філософа прагнула до рівності та справедливості. Колюча відповідь на адресу одного з аристократів призвела до арешту поета й двотижневого ув'язнення у Бастилії, вигнання з Франції та вимушеного проживання до кінця своїх днів спочатку в Англії, згодом —у Німеччині та на кордоні Швейцарії і Франції. За кілька місяців до своєї смерті Вольтер переїхав до Парижа.

Філософська спадщина Вольтера є величезною. Практично  все, що вийшло з-під пера мислителя, — драматургічні твори, вірші, памфлети тощо, — можна розглядати як твори  філософського спрямування та значення. Головними філософськими творами Вольтера є «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона», «Філософський словник», «Кандід».

Філософія Вольтера сповнена протиріч: нищівна  критика католицизму збігається з визнанням буття Бога та регулятивної функції релігії; поряд із в'їдливими есе проти абсолютизму — визнання необхідності «освіченого монарха», ідеалом якого для Вольтера був... Петро І; неприховане звеличування англійської революції, яка практично й однозначно інфікувала «революціоністські симпатії» збудженої французької молоді, поєднувалося з теоретично виваженим обґрунтуванням переваг соціальних реформ, мирного реформування суспільства «згори», врівноваженого «просвітницького правління».

Перебуваючи під сильним впливом ньютонівської  механіки, природу Вольтер розглядав  як своєрідний годинниковий механізм, де всі форми органічної й неорганічної матерії рухаються завдяки зовнішній силі, що надала світові перший механічний поштовх. Зрозуміло, що це є справою Бога, який, на думку Вольтера, є єдиним розумним світовим первнем, що діє ... за законами класичної механіки.

На  противагу релігійно-містичному вченню, існування Бога Вольтер намагається довести раціоналістичним чином. За його думкою, релігія має практичну користь: ідея «Бога» врегульовує міжлюдські стосунки, вона потрібна як своєрідна «узда» для трудового люду, як гарантія суспільного порядку. Християнство Вольтер витлумачував як вчення, яке оберігає інститут приватної власності і моральні підвалини європейської цивілізації XVIII століття.

Усе своє життя Вольтер був ... монархістом. Філософ критикував феодальні порядки, на противагу яким обґрунтовував ідею просвітницької конституційної монархії як найбільш привабливої форми державного устрою. Він відкидав не лише комуністичні ідеали Мельє, але й поміркований еголітаризм Руссо з його обґрунтуваннями переваг народовладдя. Нерівність Вольтер вважав одвічним законом природи.

І все  ж таки вільнодумство брало у  Вольтера гору. Як писав про нього  О. Пушкін, «якщо першість чого-небудь варта, то згадайте, що Вольтер пішов новим шляхом — і вніс світильник філософії у темні архіви історії». Своєю творчістю Вольтер підготував «філософський фундамент» Просвітництва, поглибив спектр філософського осягнення дійсності, ввів у нього нові проблеми, а головне — повернув філософію до реального людського життя, історії та культури як її (філософії) головної тематики.