Філософія серця П.Юркевича

У понятті мислення й буття  хоч і пов'язуються необхідно, проте  рухаються паралельно одне одному. Тут мислення виступає байдужим спостерігачем  явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, зовнішнім за змістом і формою. І тільки в ідеї мислення і буття  збігаються, ототожнюються. Якщо розум, як наголошував Юркевич, визнається об'єктивною сутністю речей, то ідея пізнається як їх основа, закон і норма, тобто  розум вважається дійсним, а дійсність  розумною. В уявленні людина ще не виходить із психічних обмеженостей у сферу  досвіду; в понятті — рухається  лише в сфері досвіду; в ідеї —  виходить за межі досвіду. Якщо уявлення визначає, що таке річ стосовно нас  чи річ як психічний стан людини, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ стосовно безумовної основи явищ. Ось чому, на думку Юркевича, передбачення ідеї окреслює переважно філософський погляд на предмети, оскільки саме філософія  прагне зрозуміти явища зовнішнього  і внутрішнього досвіду в їх залежності від безумовної основи дійсності. Вона піднімається до начала не зумовленого, до начала всього, не користуючись при  цьому нічим чуттєвим, а рухаючись  тільки від ідеї через ідеї до ідей. Лише в ідеї розум споглядає внутрішній склад і будову тих явищ, наявна, очевидна сторона яких усвідомлюється за допомогою поняття, і в ній  він осягає явища (в поняттях розсудку вони поділяються на багато різних галузей знання) в цілісному образі, в гармонії і повноті як вияв одного начала, як види й ступені одного безконечного життя.

У цьому зв'язку Юркевич  поставив слушне запитання: на чому ґрунтується  право філософії як науки вважати  або допускати ідею як начало, що пояснює хід явищ для нашої  свідомості й водночас пояснює й  розвиває їх у дійсності. Відповідаючи на нього, він показував, що навіть буденна свідомість не настільки обмежена досвідом, не так міцно прив'язана до пояснення явищ в емпіричний спосіб, щоб у ній не знайшлося місця ідеальному світоспогляданню та відповідної йому практичної діяльності. Юркевич не заперечував того факту, що у своїй діяльності й пізнанні людина керується переважно явищами матеріального порядку. Духовне начало виступає в ній як несамостійне, залежне, як таке, що отримує свої визначення ззовні. І коли людині радять, як зауважував філософ, співвідносити свої потреби й бажання з дійсністю як правилом волі, перевіряти поняття й пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради не тільки мають достатню підставу у властивостях людського духу, не лише виправдовуються життєвими інтересами, а й не перебувають у суперечності з вищими духовними прагненнями, тому що навряд чи повинен людський дух зраджувати вказаним вимогам емпіричного знання та відповідної йому діяльності, щоб виступити діячем вільним, який у собі самому знаходить вище духовне законодавство знання та діяльності.

Юркевич вважав можливим те, що саме у явищі й силою явища  людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі основи будь-якого феноменального життя. Коли люди говорять, що їхні душевні  стани, нахили, почуття й бажання, як і зовнішні явища, що викликали  їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого  вони носять у глибині свого духу, коли говорять, що це явище, ця подія  не відповідають своїй ідеї, а їх розвиток відбувається неправильно  й ненормально, то в цих тривіальних  висловлюваннях ідея є об'єктивним поняттям, яке не саме визначається предметом, а навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова  правильного розвитку. Юркевич апелював до психології, яка, за його переконанням, легко могла б довести, що світ явищ відкривається спершу людській свідомості як її власний психічний  стан, як отримане нею задоволення  чи незадоволення, як приємне або  неприємне відчуття. Якщо особистість  все-таки усвідомлює світ ідей як щось протилежне її духові, як систему істот, підпорядкованих порядку й закону, то це підтверджує, що навколишній світ підкоряється духовному законодавству  самосвідомості раніше, ніж людина абстрактним мисленням робить спробу вказати на присутність у ньому  духовних чи ідеальних зв'язків.

За словами Юркевича, пояснення  світу явищ на основі ідеї є простим  продовженням тієї роботи, яку здійснює дух безперервно впродовж свого  розвитку в часі. У будь-якому  разі ідея є фактом загальнолюдської свідомості, фактом, необхідність якого  так само зрозуміла, як зрозуміле  нездоланне прагнення людського  духу підніматися від людської вседозволеності  до моральної свободи, від випадкових уявлень до необхідних пізнань, від  емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої невипадковим змістом самосвідомості. Подібно до того, як два стани  людського духу — визначення ззовні і самовизначення — передбачають один одного, нероздільні в діяльному  дусі, так і ідея відкривається  в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.

Отже, по-перше, згідно з Юркевичем, істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті  про нього, а в його ідеї. Тому він віддавав перевагу вченню Платона  про розум, а не вченню Канта про  досвід, вважаючи, що істина Кантового  вчення про досвід можлива лише внаслідок  істини Платонового вчення про розум. По-друге, вирішення питань про основу та цілі світу, про ставлення світу  й людини до Бога передбачає допущення  ідеї, адже божественне і розумне  в космосі також є ідея. По-третє, якщо філософія прагне пояснити явища  навколишньої дійсності на основі ідеї й за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і жодна інша наука), якщо вона розглядає явища  світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності, то вона з'ясовує й обґрунтовує  те світоспоглядання, початки якого  містяться в будь-якій людській душі й котре є прийнятним з погляду  релігійного і морального життя  людства. По-четверте, без допущення  ідеї неможливо розкрити й сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці  «Серце і його значення в духовному  житті людини за вченням слова  Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну  основу фізичного та духовного життя  людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи  погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце у філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного  й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний  моральний закон.

Ця праця спрямована проти  раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, адже у такому разі нівелюється проблема людської індивідуальності, а залишається  якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». За такого підходу сутність душі уявляється відкритою, прозорою, ясною. Її легко  пояснити, як це роблять у царині природознавства. Йдеться про те, що сутності не надається значнішого змісту, ніж явищу. Однак якби людина володіла лише мисленням, то багатогранний  світ відкривався б її свідомості як правильна, але безжиттєва математична  величина. Вона бачила б цю величину наскрізь, проте не зустріла б буття  істинного, живого, яке вражало б  її красою форм, таємничістю потягів  і повнотою змісту. У справжній  душі, за переконанням Юркевича, такого однобічного мислення не існує. Якби мислення людини не мало іншого призначення, окрім відображення сторонніх для  духу явищ, людина у своєму знанні речей  не могла б проникати в глибину.

На думку Юркевича, мислення не розкриває всієї повноти духовного  життя людини, так само, як досконалість мислення не визначає досконалості людського  духу. Хто стверджує, що «мислення  є вся людина», той досягне  не більше за того фізіолога, котрий з'ясовував би явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору (протяжність, фігура, колір  тощо). Отже, діяльність людського духу поширюється глибоко всередину  тілесного організму. Сутність душі і її зв'язок із тілом має бути багатим і різноманітним. Душа отримує  враження не від просторових рухів  мозкової маси, а від своєї доцільної  діяльності. Думки й слова людини є виявами загального почуття  душі, породженням сердечного настрою. Саме в серці людини, як наголошував  Юркевич, міститься основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають  тієї особливості, яка вирізняє душу однієї людини серед інших.

Філософ дійшов висновку, що світ як система життєдайних, сповнених  краси й знаменності явищ, існує  й відкривається спершу для глибокого  серця, а вже потім для розуміючого  мислення. Завдання, що їх розв'язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього  світу, а із спонук і нездоланних  вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне  бути, гідне й нашого знання, то в  інтересах вищої моралі справедливим було б положення: людина має знати  тільки те, що гідне моральної й  богоподібної істоти. Істина стає благом, внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона «лягає» на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами  й іншими людьми, адже тільки для  серця можливий подвиг і самовідданість.

Отже, «філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі  думки: 1) серце може виражати, знаходити  й своєрідно розуміти такі душевні  стани, що за своєю духовністю й життєдайністю  недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а  не залишається абстрактним образом  зовнішніх предметів, відкривається  або дає змогу себе відчувати  й помічати не в голові, а в  серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й  рушієм духовного життя. Тобто розум  має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського  духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а  не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою  розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.

Для того щоб оцінити всю  значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право  на існування.