Філософія серця П.Юркевича

Народився Памфіл Данилович  Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів  сягає глибоких етнічних коренів  в українському козацтві. Дід і  батько Памфіла були священнослужителями  православних парафій у самому серці  України - колишній Гетьманщині. Хлопчик  зростав і виховувався в атмосфері  обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села.

Після закінчення Переяславського  духовного училища (1841) та Полтавської  духовної семінарії (1847) пішов тим  шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської  духовної академії (1847). Навчався у П. Авсенєва, С. Гогоцького, Д. Поспєхова. По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову  кар'єру. 1852 р. П. Юркевич - магістр богослов'я  і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду "За відмінну наполегливість і надто  корисну працю", упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови.

У стінах академії Памфілу  Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським  періодом датуються основні філософські  праці ученого: "Ідея", "Серце  і його значення у духовному житті  людини згідно з ученням Слова  Божого", "З науки про людський дух", "Матеріалізм та завдання філософії", "Мир з ближнім  як умова християнського співжиття", "З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському  лексиконі", "Докази буття Божого" (1859-1861). В них П. Юркевич виявляє  величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки  й водночас - абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки  повністю відповідають світовим стандартам свого часу.

Все це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася 1861 р. За рішенням Міністерства народної освіти П.Д. Юркевич посів  місце професора кафедри філософії  Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним  після десятилітньої заборони філософії  у світських освітніх закладах очолити  цю кафедру (без закордонного стажування).

Викладав П.Д. Юркевич історію  філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. - педагогіку. За його пропозицією  Рада Московського університету зробила  цю дисципліну обов'язковою для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам  різних курсів майже всіх факультетів  університету й, крім того, - слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: "Читання і виховання", "Загальні підстави методики" (1865), "Курс загальної  педагогіки з додатками" (1869), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х  років XIX ст. журнал "Гимназия".

Стрімка й успішна академічна кар'єра (зазначимо, що з 1869 року і до кінця життя П. Юркевич працював деканом історико-філологічного  факультету), численні учні, буквально  закохані у свого вчителя (з-поміж  них - російський філософ В. Соловйов, історик В. Ключевський, український  письменник І. Нечуй-Левицький), і водночас - багаторічне цькування у так  званій "демократичній" пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття  впродовж довгих десятиліть потому.

Памфіл Юркевич залишив  по собі порівняно невелику літературну  спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять  припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого  після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь  на критику ним М. Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного  напряму в філософії. Характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала  професора у Москві, Д. Чижевський писав: "... уся російська журналістика... накинулася на Юркевича, як на політичного  ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше, як хрестовим  походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами. Проти цього знаряддя у Юркевича не було сили і він замовк на довгі  роки... Чи може бути життя трагічніше? Йдеться, власне, про протиставлення любові до природничих наук і до "істини духу" в ім'я Христове. Цим протиставленням, зрештою, й  позначаються кордони, в межах яких П.Д. Юркевич, як й інші представники Київської релігійно-філософської школи, обстоювали право філософії  на вільний розвиток, який, на їхню думку, неможливий ані з позицій середньовічного  ототожнення філософії з релігією, ані з погляду радикальних  просвітницьких концепцій, що в ім'я  торжества науки заперечували як релігію, так і філософію. Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він  поціновував пов'язаний з цим  підвищений інтерес до природознавства  і науки взагалі, але для нього  неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії  як такої. Чужим П.Д. Юркевичу є прагнення  зробити буття прозорим для людського  розуму, намагання всю дійсність  розкласти, довести, розрахувати і  наперед визначити майбутнє з  математичною точністю.

У своєму розумінні вищої  моральної метафізики та безпосередності  моральнісного буття Юркевич  залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали  високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу  складних проблем людського духу.

Точкою зору Юркевича на морально-етичну проблематику був „широкий, вільний  від усяких випадкових чи упереджених  обмежень емпіризм, котрий мав у  собі все істинно раціональне, все  істинно надраціональне, оскільки і  те, і інше передусім існує емпірично  в універсальному досвіді людства  з не меншими правами на визнання, ніж все бачене та відчуте".

Памфіл Юркевич у сфері  етики визнавав важливість знання про  Абсолют, до якого ведуть три шляхи - релігійне почуття серця, сумлінний  філософський роздум та містичне споглядання. В основі його етики - біблійне вчення про роль серця як центру духовного  життя людини, яке є, за Юркевичем, початком істинного пізнання.

Він поділяє філософію  на три взаємопов'язані частини: логіку, яка вивчає загальні норми  думки; метафізику, яка вивчає загальні норми речей; та моральну філософію, яка вивчає загальні норми вчинків.

Виправданість такого поділу обумовлена для Юркевича місцем філософських досліджень серед інших наук і  особливо їхнім місцем в людському  житті. Тому що філософія вивчає ті припущення, на котрі спираються як окремі науки, так і наша практична  діяльність. І яким би чином не відрізнялись між собою ці припущення, всі вони зводяться до двох основних видів: теоретичні - ті, що керують нашими думками; і  практичні - ті, що керують нашою  діяльністю.

При цьому Памфіл Юркевич  формулює ці два види припущень. Перший він формулює так: „Різниця в наших  думках існує не від того, що це думки, а через їхню істинність чи хибність. Розрізняти думки на істинні чи хибні  нас змушує віри й інстинкт істини". Хоча були скептики, зазначає Юркевич, котрі доводили, що такий поділ  не має під собою міцної основи і більш правильно поділяти думки  з точки зору того, що вони нам  дають - радість чи незадоволення. Зрозуміти  різницю в наших думках, знайти в них істину - це завдання теоретичної  філософії та двох її частин: логіки, що вивчає формальні закони істини, і метафізики, що досліджує матеріальні  закони істини.

Друге припущення, котре керує  нашим життям, Памфіл Юркевич формулює таким чином: „Різниця наших вчинків  спричинена не тим, приємні вони для  нас чи неприємні, несуть нам щастя  чи страждання, а їхньою внутрішньою  цінністю, тобто різницею між добром та злом".

Філософія знайшла цю формулу  готовою у свідомості людини, і  її завдання Юркевич визначає як необхідність усвідомити, чи має ця різниця основу в актах нашої волі. І тут  були скептики, які вважали, що різниця  між правдою та неправдою, справедливістю та несправедливістю є лише формальною, зовнішньою, залежною від випадкових обставин, і ми розрізняємо вчинки лише за їхньою приємністю чи неприємністю, корисністю чи некорисністю. Памфіл Юркевич  називає це моральним скептицизмом на відміну від наукового скептицизму  і зазначає, що як останній робить неможливою науку, так перший робить неможливою чітку практичну свідомість та призводить до хаосу й анархії. Філософ мотивує  це тим, що якщо б ми оцінювали наші вчинки з точки зору їхньої корисності чи шкідливості, то розумні відносини  між людьми були б неприпустимими, адже корисність і шкідливість, задоволення  чи незадоволення є термінами  досить умовними.

Праці Юркевича вражають своєю  різноманітністю - це логіка і метафізика („Лекції з логіки", „Метафізика”), психологія („Психологія і психіатрія”, „Читання з психології”, програма та конспекти з дослідної психології), педагогіка („Читання про виховання”, „Методика”, тощо). Не можна не звернути уваги на значну кількість історико-філософських рукописів П. Юркевича („Міфи Платона  про людську душу”, лекції з історії  давньогрецької філософії та філософії  середніх віків, конспекти й нотатки  про Арістотеля, Канта, Гегеля) а  також статті з літературознавства, богослов`я та математики та багато іншого.

Рукописи П.Д. Юркевича є  великим надбанням для дослідників  його творчості та й історії вітчизняної  філософії взагалі.

Говорячи про етику, професор акцентує увагу на ідеї етики, розуміючи  ідею як об'єктивно реальну сутність речі, її основу, норму (чи закон) існування. Тому, визнаючи значення досвіду і  спостереження, він обстоює вимогу знаходити й пояснювати ідею через  явища існуючої дійсності.

Етика, стверджує Памфіл Юркевич, базується не на суб'єктивному твердженні, вільно видуманому філософами, а на завжди й усюди усвідомлюваному  людством факті дійсної різниці  між добром та злом, правдою та хибою. І ця різниця стосується істот  розумних та духовно вільних, здатних  самосвідомо обирати цілі, а також  здатних до оцінки, основаної на особистій свободі, оскільки твердження про справедливість і несправедливість, правду й брехню не можуть бути справою  нашого бажання. Для цієї оцінки існують  всім визнані норми. Ця різниця стосується істот, котрі знають норми й ті ідеї, згідно з якими щось виявляється  справедливим чи несправедливим, схвальним  чи негідним.

Памфіл Юркевич приділяє увагу значенню закону необхідності для вчинків людини. Людська особистість, підкреслює він, на перший погляд здається нам підлеглою закону необхідності, або причиновості, згідно з яким її вчинки повинні розглядатись як необхідні наслідки певних причин. За законом причиновості всі вчинки людини як фізичної істоти стоять в  одному ряді як наслідки певних причин, без поділу на добрі й злі, і  тому вони є беззахисними перед вільним  самовизначенням людини. При цьому  Юркевич, вступаючи в полеміку з  матеріалістами, акцентує увагу на тому, що закон причиновості панує  в світі фізики та механіки, однак  вчинки людини можуть від них і  не залежати.

Людина, підкреслює професор філософії, є моральною особою - не тільки однією х речей світу, не тільки обставиною буття, залежною від складної причини, але й істотою, яка свідомо  підпорядковує себе законам моральної  свободи і відрізняє закони, народжені  благочестям, від законів, народжених необхідністю. Зрозуміло, розвиває свою думку Юркевич, що людина може розглядатись насамперед як частина зовнішнього  світу, підлегла природним законам, і трапляються причини, котрі  змушують людину діяти несвідомо, тільки інстинктивно, але все ж, визнаючи такі якості людини як загальні, ми уподібнили б її до інших створінь світу. Саме внаслідок своєї розумності, підкреслює Памфіл Юркевич, людина здатна обирати  між добром і злом, правдою й  неправдою, і тому не може пояснювати і виправдовувати свої дії тільки законом причиновості. Це вільний  вибір, це свідомо обране підпорядкування  себе законам моральної свободи  він називає вільним самовизначенням  суб'єкта, яке є великим даром  Божим.

Моральна особистість  здатна відійти від випадкових умов і вчинити так, як вимагає усвідомлення свого обов'язку. Ця здатність має  основу в можливості обговорювати гідність своїх вчинків та оцінювати свої дії неупереджено, як сторонній спостерігач. Моральна особистість споглядає  себе таким самим чином, як вона споглядає  об'єкти навколишнього світу, розрізняючи  добро та зло. Маючи цю здатність, людина виділяє себе з ряду інших  істот природи, підносячись до свідомості і розумному підпорядкуванню  законам моралі. Об'єктивні якості людини, властиві її природі, етика  знаходить готовими, тобто закладеними  Богом в загальнолюдській свідомості. У всіх народів вона має слова, що виражають честь, справедливість, великодушність, доброту.

Таким чином, етика, за визначенням  Памфіла Юркевича, розглядає три  питання: що таке благо, чеснота й  обов'язок. Звідси професор виводить визначення етики: вона є вченням про об'єктивне  благо, чесноти особистості та її моральні обов'язки. Віддаючи перевагу в рішенні цієї проблеми одній  з цих трьох ідей, етика отримує  певний напрямок. В загальному, підсумовує Юркевич, етика визначає моральні відносини  людини з Богом, з собою та з  оточуючими.

Так розкриває Юркевич  ідею етики, її проблематику та перебування  людини в просторі етики.

Філософія Памфіла Юркевича, як ми бачимо, не втратила своєї наукової актуальності і буде в майбутньому  набувати особливого значення в українській  філософській культурі, оскільки його філософствування органічно поєднало в собі християнську інтелектуальну традицію з глибоким переусвідомленням  та переживанням світового досвіду  філософствування. Творче прочитання історії філософії крізь призму християнського світорозуміння утворило фундаментальну традицію в філософії  Памфіла Юркевича. Пошук цілісного, тотального світогляду, вільного від  крайнощів та спокус західно-європейського  раціоналізму й емпіризму, ідеал  цілісного знання і цілісного  життя - ось що стало основною домінантою християнської філософії видатного  працівника на цій ниві професора  Памфіла Юркевича.

У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм  української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги  на унікальності духовного єства  людини, визнанні особистості вищою  цінністю буття, розгляді "серця" як основи духовного життя людини.

Змістом його антропології є "філософія серця" - оригінальна  філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про "серце" як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти  духовного життя. Людина пізнає навколишній  світ за допомогою розуму, а пізнати  красу й таємничість світу  можна тільки серцем (центром усіх "пізнавальних дій"). За П.Д. Юркевичем, розум - вершина, а серце - коріння  духовного життя. Філософ сформулював  надзвичайно важливу думку про  те, що знання тільки тоді засвоюються  людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, "падуть на її серце". Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини.