Філософія серця П.Юркевича

Філософ сформулював надзвичайно  важливу для педагогічної науки  і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно  пов'язаний зі становленням системи  ставлень до дійсності. Із "серцем" Юркевич пов'язує унікальність, неповторність  розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму - готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку.

Педагогічна теорія П. Юркевича є органічною частиною його плану  влаштування людського суспільства  на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій  силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою  духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу - умова розвитку держави.

Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому  місці - родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем  перебування дитини: "дитя відроджується  до життя морального під впливом  сімейного Духу". Думки мислителя  щодо унікальності кожної людини, її саморозвитку відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, вважає педагог, справді відображує діяльність і  такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. Водночас феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з  Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного  чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в  її особистому, розвиненому й уособленому  духовному житті, за яке людина сама і відповідає.

Виховний ідеал П.Д. Юркевич  розв'язує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування "трьох начал": особливостей духу вихованця; необхідності виконання  ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич  уточнює мету виховання: виховай  людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, - тобто людину розумну, моральну і творчу. Отже, мета виховання  обґрунтована П. Юркевичем з позиції  загальнолюдських християнських цінностей. Він показує шлях до розв'язання цього завдання з позицій "філософії  серця". Учений робить висновок про  національну зумовленість людського  світосприймання, яке у свою чергу  пов'язане із системою освіти й виховання. Разом із тим, існують загальнолюдські  цінності, що засвоюються через виховання  й освіту - народність, релігія, моральність.

П. Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у  питаннях єдності виховання і  навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою  і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і характером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й  справедливого ще не робить саме такою  людину. Тому необхідна єдність виховання  і навчання: "Виховання надає  вихованцеві найкращих якостей, навчання - правильних відомостей". Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від  турботи про чистоту серця, про  зміцнення й ушляхетнення характеру.

Поняття виховання духу і  формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: "Де дух, там і свобода" й називає  цю тезу "керуючим правилом для вихователя".

Думка про необхідність релігійного  виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом  через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненою  вірою в Добро й Бога - так  визначає Юркевич одне з головних завдань виховання.

Душа, вважав педагог, має  три основні здатності: перша - пізнання, друга - почування, третя - воля. Ці три  здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич  називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич  виражає формулою "знання розуму, натхнення серця й енергія  волі".

Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у  педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією  та практикою. "Філософія серця" доводить, що абсолютизація розумного  начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити  його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П. Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання  у житті людини; сформулював закон  розвитку вільної особистості. Цілі, зміст, методи навчання і виховання  обгрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.

Дослідники довго не підозрювали  про існування рукописної спадщини Памфіла Юркевича, за обсягом значно більшої за видруковану. Вперше перелік  рукописів П.Д. Юркевича подав бібліограф і археограф, випускник Київської  духовної академії О. Лебедєв у праці "Рукописи Церковно-Археологічного музею імператорської Київської  Духовної Академії" (1916 р., м. Саратов). Ця книга - результат майже десятилітньої  копіткої праці - є своєрідним каталогом  рукописних текстів, документів, листів та інших матеріалів, які потрапили  до зазначеного музею з 1877 по 1911 р. Нині вони зберігаються в Інституті  рукописів Національної бібліотеки України ім.В. Вернадського.

Фонд П.Д. Юркевича досить значний - понад сто одиниць зберігання. Серед них - не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних  курсів, прочитаних ним у Київській  духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки  з книг, переклади, щоденники (німецькою  та російською мовами), унікальні матеріали  до біографії мислителя. Їх палітра  вражає своєю різноманітністю: логіка і метафізика ("Програма і читання  з логіки", "Лекції з логіки", "Логічні дослідження Тренделенбурґа у скороченому вигляді", нотатки  з приводу "Логіки" Г. Х.В. Зігварта, "Метафізика", "Простір і  час. Історичний виклад та ін), психологія (статті "Характеристика внутрішнього досвіду", "Психологія і психіатрія", "Достоїнства і вади душевного  життя залежно від особливостей тілесної організації", "Про союз душі з тілом", "Читання з  психології", програма та конспекти  з дослідної психології, переклади  праць Г. Лотце "Медична психологія", "Душа і душевне життя", "Інстинкт", статті Є. Пуркіньє "Почуття взагалі", численні нотатки та ін), педагогіка ("Читання про виховання", "Походження дитячого прогресивного ліцею", "Методика", нотатки тощо), богослов'я ("Божественне  одкровення про творення світу. Досвід викладу і захисту Мойсеєвої  оповіді про створення світу", "Схід. Пісня над піснями Соломона" в російському перекладі, "Слово  на четверту пасію"), літературознавство (переклад "Історії німецької  літератури"' Г. Вебера), математика (таблиці, "Бесіди з геометрії', "Основи диференційного числення"). Значна кількість  історико-філософських праць П. Юркевича ("Міфи Платона про людську  душу", "Філософія неоплатонічна", лекції: з історії давньогрецької філософії та філософії середніх віків, уривки лекцій з нової філософії, нотатки під назвою "З історії  філософії", конспекти й нотатки  про Арістотеля, Канта, Фіхте, Шеллінга, Геґеля, Бокля, Шопенгауера, виписки  із творів Спінози, конспект "Історії грецької філософії" Г.Х. Зігварта та ін). Безсумнівний інтерес складають рукописні й літографовані лекції та програми з філософії права та її історії, що відкривають для дослідників нову галузь наукових і фахових інтересів П. Юркевича.

Рукописний фонд П.Д. Юркевича - справжнє багатство для дослідників  його творчості та історії вітчизняної  філософії взагалі. Саме тут треба  шукати відповіді на численні запитання, яких і досі залишається чимало щодо спадщини мислителя, його ідей та особистості.

На думку авторитетних дослідників, в останнє десятиліття  своєї творчості П. Юркевич дещо відійшов від філософії й зосередився  на проблемах педагогіки. З огляду на його публікації тих років це міркування видається зовсім не дивним, а з огляду на рукописи - не відповідає істині. Останні переконливо свідчать не тільки про зміцнення філософських інтересів мислителя, а й про  розширення їхнього кола, залучення  до нього нових галузей, зокрема  філософії права. Про зацікавленість філософа і його обізнаність у  цій галузі виразно свідчить здійснений ним на сторінках "Современной  летописи" ґрунтовний аналіз "Підручника карного права" В.Д. Спасовича (1864 р). Не випадково Рада Московського університету запросила очолити  щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права (і867) саме професора П. Юркевича. Не залишаючи університетської кафедри  філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна  хвороба не звалила його в ліжко.

Серед рукописів ученого  є тексти та матеріали, що проливають світло на маловивчені аспекти його творчості. Це зокрема стосується як першого періоду його викладацької і наукової діяльності, пов'язаного  з Київською духовною академією ("Міфи Платона про людську  душу", "Філософія неоплатонічна", "Характер і спрямованість сучасної німецької філософії та ін), так  і творчих пошуків 60 - початку 70-х  років.

Особливий інтерес викликають рукописи, що вважалися втраченими або загубленими: автограф публічних  лекцій, прочитаних П. Юркевичем у  Московському університеті 1864 р., що викликали  несамовитий "скрегіт зубовний" у войовничих матеріалістів і  спричинили нову хвилю цькування  П. Юркевича пресою. У рукописах є  цікавий автограф мислителя під  назвою "Гармонічна філософія". Стислий  огляд кількох творів американського філософа Девіса "Чарівний жезл", "Фізіологічні вади і чесноти", "Принципи натури", датований 15 вересня 1868 року, проливає світло на питання, яким же насправді було ставлення П. Юркевича до спіритизму.

Світоглядні ідеї П. Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, що органічно поєднали глибинну спорідненість  з православною традицією, а життя  у цій традиції з глибоким переосмисленням  і переживанням світового досвіду  філософування. Ідеї Платона і Канта, Лотце і Шопенгауера є живильними ферментами Юркевичевої думки, як і  твори святих отців. Збережена рукописна  спадщина мислителя - переконливе тому свідчення.

Підірване здоров'я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д. Юркевича на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії на теренах як України  так і Російської імперії важко  переоцінити. Творчість ученого  заклала те підґрунтя, на якому зусиллями  його талановитого учня Володимира Соловйова  відкрито найважливіші сторінки російської релігійної філософії.

За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні  твори. Збірки філософських праць, складені з прижиттєвих журнальних публікацій, а також деякі з його рукописів  стали доступними широкому загалу лише в останнє десятиліття. "Відкриття" Юркевича в 90-ті роки XX ст. спричинилося до конституювання "юркевичезнавства" у своєрідний напрям української  гуманітаристики, представлений істориками філософії, педагогами, психологами, релігієзнавцями.

Неприйнятий, недостатньо  поцінований сучасниками, Памфіл Юркевич  стає близьким і зрозумілим нам тільки сьогодні.

Памфіл Данилович Юркевич - людина напрочуд суперечливої, а до певної міри навіть трагічної долі. З одного боку - стрімка й успішна  академічна кар’єра, численні учні, буквально  закохані у свого учителя, з іншого багаторічне цькування у демократичній  пресі, передчасна смерть і майже  повне забуття впродовж довгих десятиліть після смерті. Юркевич - це мислитель, який своєю діяльністю засвідчив, що вітчизняна філософія дійшла пори духовної зрілості, її подальший розвиток багато в чому був зумовлений його ідеями.

Література

http://ostriv. in.ua/index. php/option=com.

Горлач М.Г. Філософія. - К., 2003

WWW.AUportal.ru

Надольний. Філософія. - К., 2000.

Філософський енциклопедичний  словник. - К., 1998

Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича

Видатним українським  філософом XIX ст. є Памфіл Юркевич (1826—1874). Дослідники по-різному оцінюють його філософію. Одні називають її «філософією  серця», інші — конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Однак всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час та істотно вплинула на майбутні покоління філософів, зокрема  на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяева, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються  глибокі й оригінальні думки  з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте  центральною проблемою є проблема людини.

Основним в усіх працях Юркевича є поняття «ідея», що несе як гносеологічне, так і онтологічне  навантаження. Мислитель розглядає  ідею, з одного боку, як одну з форм людського пізнання, з іншого —  як основу, закон і норму явища. Ідея — це справжнє місце речі, справжня річ, тобто річ як така. «Ми говоримо про ідею там, — зазначав філософ, — де предмет, котрий нами вивчається, перебуває в розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».

Юркевич орієнтується на те, що людина пізнає світ за допомогою  уявлень, понять та ідей. Уявлення має  характер випадкового образу, в якому  відображається не стільки предмет, скільки людина, яка його сприймає, бо воно утворюється за суб'єктивною асоціацією. У такому разі йдеться  про суб'єктивно зумовлену, психічну необхідність. Цей суб'єктивізм долається  в понятті, у якому людина усвідомлює необхідний зв'язок і співвідношення елементів, що утворюють явища. Якщо в уявленні, як зауважив Юркевич, людина визнає суттєвим те, що значуще для  споглядання, то в понятті — те, що значуще для буття речі. Коли ж від явища, пізнаного в його необхідності, людина прямує до пізнання його сутності чи коли, досліджуючи  далі цю загальну необхідність явища, знаходить в ній і під нею  необхідність розумну, яка дає явищу  внутрішню єдність, життя й душу, то людина переходить від поняття  до ідеї. В уявленні ніби випадково  стикаються мислення й буття, й уявлення окреслює граничне незбігання думки  й предмета.