Трагічне та комічне

Трагічне та комічне

У житті  зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й  з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчу­ваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму — це перспектива  власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змиритися з неминучістю залишення земного життя.

Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзистенціальне протиріччя між  бажанням жити вічно та неминучістю  смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні.

Хоча людина покидає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: культура зберігає все, що пройшло, вона — поза генетична пам’ять людства. Усвідомлюючи загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінцевою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве — з нескінченним.

Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія  естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо  і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає  страждання або навіть смерть. У  своїй історії людство по-різному  розуміло ті сили, яким протистоїть  людська воля:

— за античних часів трагічний конфлікт розумівся  як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві  був створений особливий тип  трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;

за часів  середньовіччя джерелом трагічного вважали божеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога.

починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення  у свідомості людини власних цінностей  та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний  пафос трагічного — подолання  меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження прекрасного.

У мистецтві  ще за античних часів Арістотелем  була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені  у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або  тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні  започаткування, що закладені у неповторній  індивідуальності, та її продовження  у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне пов’язане  з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через  комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в  історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність  комічного, як і трагічного, полягає  у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої  пусто­ти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне.

Комічне незвичайною  мірою пов’язане з загальною  культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з  гумором до своїх недоліків, почуває  у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю.

Джерелом  комічного може стати не тільки підміна  сенсу та змісту, але й порушення  міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови.

 Комічне,  таким чином, пов’язано з свободою  людини та суспільства, із звільненням  їх від різних вад, тобто  також є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й  химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від  відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

гумор —  особлива форма комічного, яка відрізняється  незлобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати  лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів;

сатира  — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

іронія  — форма комічного, що являє собою  прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

сарказм —  форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Отже, естетичне  — це специфічне почуттєве духовне  ставлення людини до дійсності, у  процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб’єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відокремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна ес­тетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Піднесене пов’язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низького. Трагічне та комічне пов’язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншого — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.