Вплив держави на економічну рівновагу

      [5, c. 81]

     Існує декілька концепцій, що пояснюють факт відносної стабільності середньої  норми споживання у довгостроковий період.

     Однією  з концепцій є гіпотеза відносного доходу Дж. Дьюзенбері.

     Споживання  окремого домашнього господарства (С1) визначається не його абсолютним доходом (у,), а відношенням його доходу до середнього доходу (у) того соціального  шару, до якого належить даний індивід:

       

     Якщо  зростає доход тільки 1-го індивіда, то його середня норма споживання знижується, якщо доход зростає у  всіх в однаковому темпі, то частка споживання в доході у індивіда не змінюється.

     Дьюзенбери  включив у число аргументів функції споживання звичку індивіда до досягнутого рівня доходу, в результаті чого зміни в споживанні не знаходяться в постійній пропорції до доходу в короткому періоді (рис. 4. 3.).

      [5, c. 82]

     Передбачається, що домашні господарства прагнуть підтримувати обсяг споживання на незмінному рівні незалежно від коливань поточного доходу.

     Коефіцієнт  а характеризує переваги споживача  відносно розподілу споживання у  часі. Як правило, він приймає більше значення тоді, коли доход стійко зростає, ніж тоді, коли рівень доходу коливається.

     Якщо  поточний доход зростає (падає), то перманентний доход також зростає (падає), але  з меншою швидкістю.

     Використання  перманентного доходу для виведення  функції споживання застосовується також в концепції «життєвого циклу» Ф- Модільяні.

     Поточний  обсяг споживання індивіда визначається в результаті рівномірного споживання всього потоку очікуваних за роки життя  доходів.

     Введемо позначення:

     Точ — очікувана кількість років  економічно самостійного життя, що складається  з періоду трудової активності і періоду життя за рахунок «пенсійного фонду», який індивід повинен сам собі накопичити;

     Тпл — планована кількість років  роботи;

     W — очікуваний середньорічний  заробіток за весь період роботи.

     З метою спрощення абстрагуємось  від проблеми дисконтування, тоді річний обсяг споживання визначається індивідом за формулою:

      , [5, c. 83]

     а річний обсяг заощаджень складе:

      [5, c.83]

     Наприклад, нехай молодий чоловік вважає, що проживе ще 50 років, з них 30 він планує працювати і 20 жити на свої заощадження. Очікуваний середньорічний заробіток дорівнює 40 тис. гр. од. Тоді щорічне споживання складе 40-30/50 = 24 тис. гр. од., решта 16 тис. гр. од. будуть заощаджуватися і на кінець життя складуть пенсійний фонд у 30-16 = 480 тис. гр. од., який дозволить йому решту 20 років зберігати щорічне споживання на рівні 24 тис. гр. од.

     У кожному поточному році свого  життя, індивід має у розпорядженні  певний фонд заощаджень. Якщо він не одержував спадщини і не мав інших джерел доходу, крім заробітної плати, то його майно дорівнює накопиченому пенсійному фонду.

     Додавши до цінності майна весь очікуваний до кінця робочого періоду доход, одержимо сумарний обсяг можливого  споживання до кінця життя індивіда. Розділивши цю суму на кількість років решти життя, визначимо обсяг поточного споживання:

      [5, c. 84]

     Таким чином, функція, побудована за допомогою  гіпотези абсолютного доходу (за Кейнсом), сьогодні вважається спрощеною.

     Середня норма споживання у довгостроковому періоді постійна, але графік функції споживання не проходить через початок системи координат через ефект майна (рис. 4. 4.).

      [5, с. 85]

 

РОЗДІЛ 2. МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ РІВНОВАГИ 

    2.1. За методом «видатки - випуск»

     Модель  “витрати – випуск” є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП, і навпаки.

     Для розуміння рівноваги або не рівноваги в економіці за цією моделлю слід розрізняти фактичні та заплановані сукупні витрати.

     Економічна  рівновага – це рівновага між  запланованими сукупними витратами і ВВП.

     Тому  в моделі “витрати – випуск”  під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням  сукупні витрати дорівнюють СВ + ВІ, то для моделі “витрати – випуск”  базовим є таке рівняння:

     СуВ = СВ + ВІ = ВВП  [6]

     Згідно  з цим рівнянням, ВВП – вироблений продукт, а СВ + ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти: 1) вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого  ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ + ВІ = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит; 2) не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ + ВІ < ВВП; 3) на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто СВ + ВІ > ВВП. Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов'язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

     Співвідношення  між сукупними витратами і  ВВП – це співвідношення між планами  покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Так, коли СуВ < ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів. І навпаки, коли СуВ > ВВП, виникає недовиробництво, яке супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів.

     Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані та незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносяться витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. [6]

     Але уявлення підприємств про сукупний попит (сукупні витрати) не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані  інвестиції. До них відносяться витрати, які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

     Інвестиції  в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається незаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо сукупні витрати перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси. Це дає підстави модифікувати формулу;

     СуВ ± ВІн = ВВП,

     де  ± ВІн – незаплановані інвестиції в товарні запаси (“+” – збільшення, “–“ – зменшення інвестицій в товарні запаси); СуВ ± ВІн – фактичні сукупні витрати (СуВф).

     Із  формули випливає, що незалежно від  того, знаходиться економіка в  стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо між сукупними витратами і ВВП спостерігається тотожність, то незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

     Отже, рівноважний ВВП – це такий  обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних).

     Економіка постійно тяжіє до рівноваги як до своєї природної норми. Це означає, що у випадку, коли сукупні витрати  перевищують ВВП, і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені  збільшувати виробництво до рівня сукупних витрат; якщо ж, навпаки, сукупні витрати менші ВВП і відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня сукупних витрат.

     Рецесійний  розрив – величина, на яку повинен  зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб підвищити рівноважний ВНП до неінфляційного рівня повної зайнятості.

     Якщо  фактичний рівноважний об’єм  випуску Y0 нижчий потенційного Y* (див. рис. 3.25.1), то це означає, що сукупний попит  неефективний, тобто сукупні витрати  недостатні для забезпечення повної зайнятості ресурсів, хоча рівновага AD = AS досягнута. Недостатність сукупного попиту депресивно дію на економіку.

     Щоб подолати рецесійний розрив і забезпечити  повну зайнятість ресурсів, необхідно  простимулювати сукупний попит і “перемістити” рівновагу з YDточки А в точку В. При цьому приріст сукупного рівноважного доходу складає:

     Y = (Величина рецесійного розриву)  х (Величина мультиплікатораD автономних витрат)

     Інфляційний розрив – величина, на яку повинен  скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб знизити рівноважний ВНП до інфляційного рівня повної зайнятості.

     Якщо  фактичний рівноважний рівень випуску Y0 (рис.3.25.2) більший потенціального Y*, то сукупні витрати збиткові. Збитковість  сукупного попиту викликає в економіці інфляційний бум: рівень цін зростає тому, що фірми не можуть розширяти виробництво адекватно зростаючому сукупному попиту, оскільки всі ресурси вже зайняті.

      [6]

     Подолання інфляційного розриву припускає  утримання сукупного попиту і  “переміщення” рівноваги з точки А в точку В (повна зайнятість ресурсів). Y складає:DПри цьому скорочення рівноважного сукупного доходу

     Y = –(Величина інфляційного розриву)  х (Величина мультиплікатораD автономних витрат). [6] 

 

        2.2. За методом «вилучення –  ін’єкції»

     Модель "вилучення — ін'єкції"

     Дохід від реалізації виробленої продукції  можна одержати тільки після сплати податків : У = У- Т. Частину цього  доходу домогосподарства можуть заощадити.

     Заощадження являють собою вилучення витрат з потоку "витрати — доходи": S = Х - С.

     Споживання  зменшується і стає меншим за загальний  обсяг виробництва. Викупити на ринку  всю вироблену продукцію стає неможливо.

     Фірми ж не продають усю вироблену продукцію  споживачам, частина її стає інвестиційним  товаром і реалізується всередині  підприємницького сектору. Тому інвестиції розглядаються як ін'єкції (доповнення) витрат у потік "доходи — витрати", а це, в свою чергу, доповнює споживання. Отже, інвестиції являють собою компенсацію на заощадження.

     Якщо S < І , обсяг ВВП буде нижчим за рівноважний рівень (7< 7*).

     Якщо S > І , обсяг ВВП перевищуватиме рівноважний рівень (7> 7*).

     Якщо S = І , обсяг ВВП збігатиметься  з рівноважним рівнем (7= 7*).

     S = І означає, що вилучення засобів  виробництва на заощадження повністю  компенсуються ін'єкціями інвестицій. [7, c. 74]

     Ця  рівність визначає рівновагу ВВП.

     Модель "вилучення — ін'єкції" подається  у такій графічній інтерпретації (рис. 6.2):

     Рис 6 2 Модель "вилучення — ін'єкції"

      [7, c 74]

     Графічно  рівновагу ВВП можна визначити  у точці перетину кривої заощаджень S і планових інвестицій І. У точці рівноваги А домогосподарства мають намір заощадити стільки ж, скільки підприємці бажають інвестувати.