Власність в економічних системах

Особливими  формами спільної сумісної власності  є сімейна власність, власність селянського (фермерського) господарства та власність так званих «народних» підприємств, що належать їх працівникам. При застосуванні найманої праці дохід господарств, заснованих на колективній власності, збільшується на величину вартості продукту, створюваного найманим працівником, за мінусом величини його заробітної плати.

Спільна часткова (дольова) власність. Будучи різновидом групової власності, спільна часткова (дольова) власність, на відміну від спільної сумісної (колективної) власності, органічно поєднує сутнісні риси як спільного, так і приватного типів власності і тому є «змішаною», тобто спільно-приватною власністю. Сутність спільної часткової (дольової) власності полягає у двоїстості відносин належності її об'єктів її суб'єктам: усе майно спільної часткової (дольової) власності є, з одного боку, належністю усіх її суб'єктів разом узятих, а з іншого — належністю окремих суб'єктів у тій частці , яка відповідає долі (паю) , внесеній кожним суб’єктом у спільне майно підприємства, заснованого на спільній частковій власності. Процес реалізації (економічний зміст) спільної часткової власності утворюють виробничі відносини щодо володіння, розпоряджання та використання майна спільної часткової власності між її суб'єктами на основі їх власної та найманої праці. Загальною економічною формою реалізації об'єктів спільної часткової власності є прибуток, який присвоюють її суб'єкти пропорційно долі кожного з них у майні підприємства. Особливими формами спільної часткової (дольової) власності є партнерська (товариська) кооперативна та акціонерна власність (за певними своїми ознаками).

Партнерська (товариська) форма власності. Вона виникає 
внаслідок об'єднання капіталу (майна) двома чи більшою кількістю фізичних та юридичних осіб на принципі спільної належності 
капіталу партнерства всім учасникам та особистої (приватної) належності кожному з партнерів тієї його частки, яку він вніс у майно партнерства. На основі цієї сутнісної властивості партнерської форми власності утворюються різні види партнерських підприємств: товариства з необмеженою (повною) відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства. Відмінності між цими видами товариств полягають у способах економічної реалізації партнерської власності, насамперед у мірі відповідальності учасників партнерств за борговими зобов'язаннями товариства та у мірі їх участі у володінні, розпоряджанні та використанні майна партнерств. Усім різновидам товариств притаманна загальна форма економічної реалізації партнерської власності: нею є прибуток товариств, 
який розподіляється між партнерами та присвоюється ними пропорційно їх частці у капіталі товариства.

Кооперативна  форма власності. її сутнісна властивість по 
лягає в тому, що майно (капітал) кооперативу, яке формується за 
рахунок вступних та пайових внесків його учасників, має двоїстий суспільний характер: з одного боку, воно є належністю всіх 
учасників кооперативу як їх спільна (колективна) власність, а з 
іншого — залишається належністю кожного з кооператорів у межах частки, пропорційної паю, внесеному кожним у майно кооперативу. Тобто кооперативна власність є особливою формою організації спільної часткової (дольової) власності і тому є «змішаною» 
формою власності. У цьому полягає її юридичний зміст.

Процес економічної  реалізації кооперативної власності  опосередковується виробничими відносинами між кооперативом, його учасниками і найманими працівниками щодо первинного привласнення умов виробництва і вторинного привласнення (присвоєння) результатів виробництва. Цей процес починається зі спільного використання учасниками кооперативу та найманими працівниками належних учасникам кооперативу засобів виробництва і закінчується присвоєнням кооперативом, його учасниками та найманими працівниками результатів виробниц тва у формах валового доходу кооперативу, доходів його членів і заробітної плати найманих працівників.

Виникнення  кооперативної власності є реакцією на розвиток капіталістичних відносин, вона — виразник інтересів дрібних ремісників, які об'єднуються для захисту своїх споживчих інтересів, виробництва продуктів, гарантування зайнятості тощо. Руйнування дрібного господарства капіталізмом є водночас чинником зародження кооперації: соціальні класи, які з розвитком капіталізму опинилися в залежному становищі, використовують кооперацію як спосіб повернення своєї господарської самостійності й незалежності. Кооперативна власність виникає за розвинутих товарно-грошових і кредитних відносин, існування найманої праці, інших атрибутів ринкового господарства й орієнтована на ринок.

 Акціонерна  форма власності. її суб'єктом є акціонери (власники акцій), а об'єктом — реальний і фіктивний капітал акціонерного товариства (АТ). Реальний капітал АТ, представлений засобами виробництва та іншим майном, утворюється за рахунок коштів, отриманих АТ від продажу своїх цінних паперів (акцій, облігацій тощо), які є так званим фіктивним капіталом АТ.

Акціонерна власність характеризується належністю реального капіталу АТ усім його акціонерам разом узятим як спільного, неподільного об'єкта власності. Фіктивний капітал є індивідуальною належністю кожного акціонера у тій частці, яка ним була придбана. Він перебуває у безпосередньому володінні, розпоряджанні та використанні певного акціонера, тобто є об'єктом приватної власності. Така двоїстість акціонерної власності визначає її сутність як спільно-приватної власності. Ця її сутнісна властивість обумовлює право кожного акціонера брати участь в управлінні (володінні, розпоряджанні та використанні) реальним капіталом та прибутками АТ відповідно до кількості належних акціонеру акцій за принципом «одна акція — один голос» на загальних зборах акціонерів.

Виникнення акціонерної власності є природним результатом пошуку практикою господарювання такої форми власності, яка забезпечувала б у своїх межах позитивне розв'язання суперечностей, притаманних одноосібній та деяким різновидам партнерської власності. Йдеться про суперечність між потребою власників підприємств у все більших розмірах капіталу і обмеженими ресурсами господарств одноосібного володіння, а також про суперечність між величиною внесеного паю і мірою відповідальності пайовика у партнерствах із повною відповідальністю. Ці суперечності позитивно розв'язуються саме акціонерною формою власності: вона дає змогу об'єднати розрізнені грошові кошти в один великий за розмірами капітал завдяки випуску та продажу акцій, а також привести у відповідність міру відповідальності акціонера величині його внеску в капітал АТ (в акціонерному товаристві майнова відповідальність акціонера обмежується лише вартістю куплених ним акцій).[4. С.687-698 ]

3.3 Державна  власність

 Вона репрезентує відносини в 4-лодіння, розпоряджання та використання об'єктів загальнонародної (суспільної) власності через державу. Загальнонародна власність, на відміну від спільної власності на рівні окремих підприємств і територіальних громад (комунальної власності), є найвищим рівнем спільного типу власності. її юридичний зміст утворює приналежність певних об'єктів (підприємств промисловості, енергетики, зв'язку, транспорту, установ науки, освіти, охорони здоров'я, коштів державного бюджету, цінних паперів, землі тощо) усьому народові країни, тобто кожному члену суспільства.

Саме  в організації (опосередкуванні) державою відносин володіння, розпоряджання та використання об'єктів, які належать усьому народові, полягає сутність поняття «державна власність». Розуміння державної власності як належності об'єктів загальнонародної власності не всім членам суспільства, а державі виключає можливість існування загальнонародної власності. У такому розумінні вона є різновидом приватної власності — належністю службовцям (чиновникам) державного апарату.

Як представницька форма загальнонародної власності, державна власність подібна до акціонерної власності, оскільки капітал АТ є належністю не органу управління ним, а акціонерів, які наділяють членів цього органу повноваженнями володіння, розпоряджання та використання капіталу АТ. Зокрема, статтею 13 Конституції України визначається, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».[1.с.4]

Державна  власність економічно реалізується працею працівників державних (загальнонародних) підприємств і службовцями всіх державних структур, які здійснюють управління об'єктами загальнонародної власності. Основними економічними формами реалізації державної власності є: прибуток державних підприємств і доходи їх працівників; дивіденди на пакети акцій, що перебувають у володінні держави; присвоєння державою частки ВВП країни через податки у формі державного бюджету; присвоєння певних часток державного бюджету службовцями відповідних структур держави та працівниками установ охорони здоров'я, освіти, науки тощо через заробітну плату; трансфертні (франц. ігапзіегЬ — передавати) доходи, що надаються державою і присвоюються членами суспільства, які потребують соціального захисту.

Як  орган суспільства, що опосередковує  відносини економічної реалізації об'єктів загальнонародної власності, держава є найзагальнішим суб'єктом економічного змісту суспільної власності і найзагальнішим суб'єктом регулювання відносин економічної реалізації об'єктів інших форм власності. Тому ступінь розвитку державної власності визначається не тільки обсягом об'єктів, які належать суспільству, а й обсягом регулювання державою економічних процесів у суспільстві як процесів первинного та вторинного привласнення. Чим менша частка державної власності як належності суспільству певних об'єктів, тим більша міра державного регулювання відносин привласнення у суспільстві.

Державна  власність, з одного боку, і регламентуючий вплив держави на економіку — з іншого, за своєю сутністю є двома крайніми взаємопов'язаними формами реалізації державою функції регулювання у суспільстві відносин власності, між якими існує величезний спектр інших прийомів і способів впливу держави на соціально-економічні процеси в суспільстві.

Комунальна (муніципальна) форма власності. Вона є формою організації відносин володіння, розпоряджання та використання (економічної реалізації) об'єктів власності, які є належністю територіальних громад сіл, селищ і міст країни. Комунальна (муніципальна) власність — форма функціонування проміжних рівнів спільного типу власності, які перебувають між спільною власністю рівня колективів підприємств та спільною власністю рівня всього народу країни. Це означає, що незалежно від різновиду її суб'єктів (населення сіл, селищ та міст) комунальна власність є їхньою спільною власністю, а тому кожного свого суб'єкта.

Об'єктами комунальної (муніципальної) власності є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, комунальні підприємства, організації й установи, які належать територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах. Суб'єктами управління майном комунальної власності є безпосередньо територіальні громади сіл, селищ і міст або сформовані ними органи місцевого самоврядування. У такому разі комунальна власність набуває особливостей представницької форми власності.

Економічна реалізація об'єктів комунальної власності  здійснюється в інтересах усіх і кожного індивіда територіальних громад сіл, селищ і міст працею колективів муніципальних підприємств і організацій, а також працею службовців структур місцевих органів самоврядування, які управляють об'єктами комунальної власності. Основними економічними формами реалізації комунальної власності є прибуток комунальних підприємств і доходи їх працівників; доходи місцевих бюджетів; трансфертні доходи населення територіальних громад тощо.

Отже, певна форма власності є основою  створення та функціонування певної форми підприємств. Це означає, що одноосібна (індивідуальна), партнерська (товариська), кооперативна, акціонерна та державна форми належності певних об'єктів їх суб'єктам є основою створення та функціонування відповідно підприємств одноосібного володіння, партнерств, кооперативів, АТ, державних підприємств. Саме через їх функціонування здійснюється економічна реалізація відповідних форм власності.

Основною  історичною тенденцією еволюції відносин власності є діалектичне заперечення спільного типу власності приватним типом, а приватного типу — змішаними формами власності з їх майбутнім запереченням останніх інтелектуальною власністю, яка за своєю природою є індивідуальною суспільною власністю.

Загальну  логіку еволюції власності визначають економічні закони суспільного виробництва: закон власності, закон піднесення потреб, закон економії робочого часу, закон вартості, закон додаткової вартості та інші. Саме їх дія призводить до появи та розвитку суспільного поділу праці, а він — до перетворення праці з безпосередньо суспільної на приватну, що є основою заперечення спільної власності приватною. Проте ці процеси мають свій протилежний аспект: суспільний поділ праці породжує кооперацію праці, усуспільнює її, робить колективною. Колективна праця стає основою процесів усуспільнення виробництва, що знаходить свій вияв у виникненні приватно-спільних форм власності на рівні підприємств кооперативної, партнерської та акціонерної власності, які є домінуючими у сучасному ринковому господарстві, але перехідними формами від приватного до суспільного типу власності в різних його видах та формах. Ця головна лінія діалектичного розвитку відносин власності є основою створення економічної системи, яка повинна сформуватися в Україні внаслідок реформ. Сучасну економічну систему України визначають два основних типи власності: спільна і приватна, які виступають у відповідних видах і формах власності.