Власність в економічних системах

Економічний зміст  власності - сукупність, система реальних відносин володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Економічний зміст  власності утворюють не ідеальні, уявні, а реальні, діяльні відносини  суб'єктів власності між собою  щодо володіння, розпоряджання і користування її об'єктами. Для розуміння відмінності ідеальної і реальної субстанції відносин власності, а тому економічного та юридичного змісту власності варто вдатися до аналогії з царини взаємовідносин учасників Дорожнього руху. Як відомо, відносини між водіями різних транспортних засобів і пішоходами регулюються «Правилами дорожнього руху», де ці відносини не є реальними, дійсними, а уявними, ідеальними, тобто мисленою моделлю того, якими вони повинні бути. Реальні ж відносини між реальними учасниками дорожнього руху існують не у «Правилах дорожнього руху», а на реальних дорогах.

Але за своїм  змістом реальні відносини володіння, розпоряджання та використання є  сукупністю виробничих відносин - відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання об'єктів власності, які становлять зміст та структуру привласнення. З цього випливає, що відносини привласнення як сукупність економічних відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання є економічною системою суспільства.

Ідеальні, уявні та реальні, дійсні відносини власності існують не ізольовано, вони «сплавлені» в єдине ціле. Саме тому відносини володіння, розпоряджання і користування мають і юридичний, і економічний зміст. У цій єдності вихідним, первинним є економічний зміст, а вторинним, похідним - юридичний. Зумовлено це тим, що юридичні відносини лише відображають реальні економічні відносини. Тобто зміст юридичних відносин власності визначається економічними відносинами, тому економічний зміст власності (привласнення) зумовлює її юридичний зміст.[10.С. 411-416]

1.2 Групування  типів, видів і форм власності

Людству відомі два протилежні за своїм змістом типи власності на засоби виробництва: спільний та приватний, інтегрування сутнісних властивостей яких породжує спільно-приватну власність як «змішаний» тип власності. У межах кожного з них існує ряд історично особливих видів і форм власності.

Спільний тип власності. До цього типу власності на засоби виробництва відносять первіснообщинну власність як історично вихідний вид спільного типу власності, з якого починають свою історію всі народи світу.

Первіснообщинна власність. Нерозвинуті продуктивні сили первісної епохи зумовлювали необхідність спільної участі людей у виробництві засобів свого життя, органічний зв'язок кожного індивіда з общиною, неможливість його життя поза нею. В межах первісної общини земля з її рослинним, тваринним світом належить общині. Тому в ній кожний індивід є суб'єктом привласнення, тобто володіння, розпоряджання й використання землі як основного засобу виробництва, а також суб'єктом присвоєння продуктів праці общини.

Спільна власність на землю, економічною  основою якої є спільна праця, обумовлює трудовий характер відносин привласнення-присвоєння між членами первісної общини. Найсуттєвіша її ознака полягає в єдності власності й праці, яка є засобом привласнення-присвоєння умов і результатів виробництва. При цьому споживання результатів виробництва регулюється зрівнювальним принципом. На ранніх етапах первісної спільної власності праця ще не поділялася на необхідну й додаткову, відповідно й продукт — на необхідний і додатковий: уся праця і весь продукт були необхідною працею і необхідним продуктом, що унеможливлювало експлуатацію одних членів общини іншими та класову структуру общини.

Отже, первіснообщинна власність є історично першим видом спільного типу власності на землю як основний засіб виробництва, основна умова життя і діяльності людей. її сутнісною особливістю є належність землі общині, всім її членам разом узятим, тобто кожному члену общини як індивіду, який живе разом з общиною, а не окремо від неї. В общині окремі індивіди є суб'єктами лише використання землі.

Приватний тип власності. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини зумовив таке зростання продуктивності праці, яке дало змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок власної праці, а не всієї общини. На цій основі відбуваються якісні зміни відносин власності: 1) виокремлення у межах общини сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; 2) праця з безпосередньо суспільної перетворилася на приватну і почала поділятися на необхідну й додаткову працю, а продукт — на необхідний і додатковий продукт; 3) зрівнювальний принцип розподілу продуктів виробництва перетворився на трудовий спосіб розподілу: присвоєння продуктів виробництва почало здійснюватися через обмін товарів, який регулюється величиною втіленої у них праці. Ці зміни спричинили розпад спільної власності й становлення приватного її типу.

У межах  цього типу виокремлюють нетрудову і трудову приватну власність.

Нетрудова приватна власність. До нетрудової приватної власності, тобто заснованої на чужій праці, належать рабовласницька, феодальна і капіталістична.

• Рабовласницька власність. Рабовласницька власність є історично першим видом класової, експлуататорської за характером приватної власності. її економічною основою був такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого праця рабів давала змогу виробляти продукту більше, ніж було потрібно для відтворення їх робочої сили, тобто створювати не лише необхідний, а й додатковий продукт. Рабовласницьку власність характеризують такі основні ознаки: 1) раб є належністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує його як знаряддя праці, що «розмовляє»; 2) рабовласницька власність економічно реалізується на основі позаекономічного примусу рабів до праці й утілюється у присвоєнні рабовласником усього (необхідного й додаткового) продукту праці рабів; 3) за всіх типів рабства раб не є власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці: частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник віддає на споживання рабу (як корм робочій худобі) для відтворення його робочої сили.

Відносини рабовласницької власності зводяться до двох основних форм: класичної (античної) і патріархальної.

а) Класичне (античне) рабство. Базувалося на досить розви- 
нутих товарно-грошових відносинах. Йому було властиве реальне 
і юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

б) Патріархальне рабство. Воно базувалося на натуральному 
виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства, 
його ознакою була спільна участь рабовласників і рабів у трудових 
процесах. У багатьох відношеннях патріархальне рабство було не 
таким жорстоким, як класичне.

Цим основним формам рабовласницької власності  відповідали два типи рабів: 1) раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності; 2) раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки — так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

• Феодальна власність. Це історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. її основою була власність на землю як складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету), з одного боку, та феодалами і кріпаками — з іншого. Кріпаки, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин феодальної земельної власності.

Істотними ознаками феодальної власності є:

- належність  землі феодалам;

- користування  й володіння кріпаками землями,  що належали феодалам, як умова виконання на користь феодалів різних повинностей;

- земельна  й особиста (кріпацька) залежність  селян від феодалів;

- економічна  реалізація феодальної власності  на землю на основі позаекономічного примусу феодалами закріпачених селян до 
праці; присвоєння феодалами додаткової праці і додаткового продукту, створеного закріпаченими селянами.

Капіталістична  власність. Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності, яка принципово відрізняється від рабовласницької і феодальної.

Основою капіталістичної власності є відношення «наймана праця — капітал», яке передбачає та втілює у собі:

• існування в суспільстві найманих працівників — людей, 
  які є власниками своєї здатності до праці (робочої сили), але по 
  збавлені засобів виробництва і відповідно засобів для життя, що 
  обумовлює необхідність найму до роботодавців (капіталістів);
• існування в суспільстві капіталістів — людей, які є власниками засобів виробництва та грошей і здійснюють виробництво 
  благ на основі найманої праці;
• економічний примус до праці найманих робітників, формою якого є продаж ними капіталістам своєї робочої сили як особливого товару, в чому полягає товарний, тобто економічний, спосіб поєднання особистого та речового факторів виробництва;
• присвоєння найманими працівниками через заробітну плату вартості своєї робочої сили, а капіталістами через прибуток — 
  додаткової вартості, які є відповідно вартісними формами необхідного і додаткового продукту, створюваного необхідною і додатковою працею найманих працівників.

На  відміну від юридичного змісту капіталістичної власності (належності капіталістам умов виробництва, а найманим працівникам їх робочої сили) її економічний зміст у межах відношення «наймана праця — капітал» зводиться до присвоєння капіталістом додаткової вартості, яка є різницею між вартістю, яку створює найманий працівник, і вартістю його робочої сили. Тому капіталістична власність обумовлює неможливість присвоєння найманими працівниками всієї вартості продукту своєї праці. У цьому й полягає експлуатація найманих працівників.

У межах усієї сукупності відносин капіталістичної власності додаткова вартість стає об'єктом розподілу між власниками промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками, власниками продуктів інтелектуальної діяльності тощо. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм промислового прибутку, торгового прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які є економічними інструментами присвоєння власниками капіталу відповідної частки додаткової вартості. Особливим суб'єктом присвоєння, розподілу та перерозподілу додаткової вартості через податкову систему є держава.

Поряд з різними видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності — трудова приватна власність.

Трудова приватна власність. Виникла вона ще в період розкладу первіснообщинної власності. В її межах трудова приватна власність утілилася у формі індивідуальних селянських господарств усередині сусідської (територіальної) общини. Цей вид приватної власності супроводжує всю подальшу історію людства. Його економічну основу утворює такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їй необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці у межах трудової приватної власності виникає виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

Трудова приватна власність базується на праці власника засобів виробництва, тому її сутність характеризується двома основними особливостями. Перша особливість трудової приватної власності полягає в тому, що вона базується на єдності праці і власності. Це виявляється у поєднанні безпосередніх виробників із засобами виробництва: останні належать виробникові, він ними володіє, розпоряджається й користується. На цій основі праця виробника є «знаряддям» первинного привласнення, результатом якого є належність суб'єкту трудової приватної власності всього (необхідного й додаткового) продукту своєї праці. Це властиве як для натурального, так і для товарного господарства: за натурального господарства результат праці присвоюється як продукт, а за товарного — у формі товару. Обмін його на товари, які виробляють інші товаровиробники, опосередковується особливою формою вторинного присвоєння — товарно-грошовими відносинами. У відносинах товарного обміну товаровиробники присвоюють еквівалентну кількість праці, втіленої у товарах, що обмінюються. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації: вона втілює в собі весь набір економічних стимулів до підвищення ефективності виробництва — у цьому полягає друга основна особливість трудової приватної власності. Цими двома особливостями трудовий вид приватної власності за своїм соціальним характером ідентичний зі спільною власністю.

Розглянуті  властивості приватної власності  свідчать, що цей тип власності не є соціально однорідним. Він містить такі види та форми, які базуються в одних випадках на відриві праці від власності, тобто на відчуженні безпосередніх виробників від засобів виробництва, на застосуванні та експлуатації чужої праці (рабовласницький, феодальний та капіталістичний види приватної власності), а в інших випадках — на єдності праці і власності, і тому не містять експлуатації праці (всі форми трудового виду приватної  власності ). У цьому полягає складність і неоднозначність категорії «приватна власність», необхідність розмежування тих її видів та форм, які базуються в одних випадках на власній, а в інших — на чужій праці, з метою максимального використання позитивних властивостей приватної власності та поєднання її потенціалу з позитивними властивостями спільної власності.

Комуністична  власність. У теоретичному аспекті вона обґрунтована К. Марксом і Ф. Енгельсом і трактується як вищий ступінь другого (після первіснообщинного) виду спільного типу власності і наслідок розвитку та самозаперечення капіталістичної приватної власності. Історичну логіку становлення комуністичної власності К. Маркс убачав у тому, що капіталістичний спосіб привласнення, який випливає з капіталістичного способу виробництва, а тому і капіталістична приватна власність є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Проте капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і спільного володіння землею та створеними самою працею засобами виробництва.[5.С.526-534]

Основними властивостями комуністичної власності  в її теоретичній формі є:

• приналежність основних засобів та умов виробництва всім 
  індивідам суспільства разом узятим, а тому кожному з них як суспільно-об'єднаним індивідам — як таким, що живуть та працюють у єдності із суспільством (один з одним), а не окремо від нього 
  (одне від одного). Тому за комуністичного привласнення основні засоби виробництва є об'єктами підпорядкування (володіння, розпоряджання та використання) кожного індивіда, а їх належність — 
  усіх індивідів. У цьому полягає індивідуальна (але не приватна) 
  сутність суспільної комуністичної власності;
• економічною основою комуністичної власності є праця не 
  як необхідність «заробити на життя» або засіб для життя, а як 
  внутрішня потреба людини до реалізації своїх здібностей, сутнісних сил, тобто творча праця, яка не потребує зовнішніх стимулів 
  (зарплати тощо), — праця, що є стимулом у самій собі;
• відносини поєднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо-суспільну форму, тобто не опосередковуються 
  купівлею-продажем робочої сили;
• розподіл і присвоєння предметів особистого споживання здійснюється за принципом «кожний — за здібностями, кожному — за 
  потребами».