У західній економічній літературі розрізняють також постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

       Товаровиробники в умовах конкуренції повинні  прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто  вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості – основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок та ін.). Слід особливу увагу звертати на зниження непродуктивних витрат – штрафів, відшкодування збитків тощо, пов’язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов’язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві.

       В Україні надзвичайно важливу  роль у зниженні собівартості на підприємствах  відіграє економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та чисельністю населення майже така ж, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, ніж наша країна, але споживає при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія – 206 кг, Франція – 182, Німеччина – 145, Данія – 141 кг.

1.5. Сутність, структура і функції цін

       Найпростішим  та історично першим є таке визначення ціни: ціна – це грошовий вираз вартості. Воно відображало той період розвитку товарного виробництва, коли існувало просте товарне виробництво (тобто  до виникнення капіталістичного способу  виробництва) і ціни коливалися навколо вартості товарів.

       В умовах капіталістичного способу виробництва  відбувається перетворення багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну  або ринкову вартість (у результаті внутрігалузевої конкуренції), а  її – на ціну виробництва (у результаті міжгалузевої конкуренції).

       В умовах простого товарного виробництва  в основі товарних цін лежали лише суспільне необхідні витрати  виробництва. Це можна виразити такою  формулою:

W = c + v + m,

       де  W – вартість товару, с – постійний капітал (або витрати підприємця, ремісника на придбання засобів виробництва); v – змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); m – додатковий продукт (в умовах капіталізму він існуватиме у формі додаткової вартості).

       За  капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

Ц_в = с + v + р,

       де  Ц_в – ціна виробництва, с – постійний капітал; v – змінний капітал, р – прибуток.

       Прибуток  утворюється у результаті міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу  коливання попиту і пропозиції, переливання  капіталу в галузі, виробництво товарів  у яких незадовольняє потреби  споживачів з відповідним коливанням цін (їх зростанні при незадоволенні платоспроможного попиту і зниженні при переважанні пропозиції над попитом). За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

       Якщо  в умовах простого товарного виробництва  ціни визначалися лише законом вартості, то в умовах капіталістичного говарного виробництва вони, крім того, визначаються й дією закону попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни в нових історичних умовах таке: ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

       У «Капіталі» К. Маркса дається визначення ціни як грошового виразу вартості. І хоч у цій праці розглядається процес перетворення вартості на ціну виробництва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це суперечить діалектичному методу дослідження. В економічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіталістичних формацій) визначення, що означало догматичне, антинаукове сприйняття дійсності.

       Водночас  визначення ціни як грошового виразу ціни виробництва відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму XVI– XIX ст. З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, зокрема виникають монопольне високі та монопольне низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою:

М_цв = c + v + p + p₁,

       де  М_цв – монопольна ціна виробництва, с – постійний капітал; v – змінний капітал, р – середній прибуток, р₁ – монопольно високий прибуток. Останній привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обіку. З урахуванням цього ціна в сучасних умовах є грошовим виразом монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).

       Монопольні  ціни – це насамперед ціни виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації  виробництва і праці та ін., підприємства і філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, й собівартість). Оскільки на таких підприємствах виробляється основна маса продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,9% загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на цей товар є витрати виробництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат монополій на ринку.

       Тому  монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування  олігополістів на ринку. Наслідком  цього є перерозподіл частини  додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів. ому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

       Ціна  виконує такі основні функції: 1) облікову; 2) розподільчу; 3) стимулюючу.

       Облікова  функція полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільне необхідної, а отже, й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробництві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та інші пропорції.

       Розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості і насамперед додаткової вартості здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

       Стимулююча  функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва.

1.6. Прибуток і прибутковість підприємств

       За  реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей – валову виручку. Одна її частина йде на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша – на заробітну плату працівників (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю – це й є прибуток (кількісне визначення цієї категорії).

       З якісного боку прибуток – це насамперед перетворена форма додаткового  продукту і додаткової вартості. Термін «перетворена форма» означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює враження, що участь у його появі брали не лише працівники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують західні економісти, починаючи з теорії трьох факторів виробництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й власники, які управляють цими підприємствами. Вищі менеджери гігантських компаній самі частково стають власниками компаній, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (v + m), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія «прибуток» також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення та привласнення.

       Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість  усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на c + v); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

       Загальна  прибутковість підприємства визначається нормою прибутку, її можна записати формулою:

       P’= (P / (C+V)) ^. 100%

        де р’ – норма прибутку; р – маса прибутку; c + v – авансований капітал.

       У розвинутих країнах світу норма  і маса (величина) прибутку є головною метою підприємців і критерієм  ефективності виробництва. Середня  норма прибутку в крупних компаніях  становить близько 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

ІІ. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1. Визначення основних та оборотніх фондів

       Акціонерне  товариство на організацію виробництва авансувало: на закупівлю машин і механізмів — 1200 тис. грн.; на виплату заробітної плати з розрахунку на 2000 працюючих робітників — по 120 грн. на кожного; на сировину і матеріали — 360 тис.грн.; на електроенергію — 100 тис.грн; на газопостачання — 200 тис. грн.; на будівництво цеху — 500 тис. грн.; на будівництво електропідстанції і теплової мережі — 400 тис. грн.

       Основні виробничі фонди — це частина  виробничих фондів, що використовується більш як один виробничий цикл і  в кожному циклі частково переносить свою вартість на новостворений продукт. Отже, до основних виробничих фондів належать: машини і механізми — 1200 тис. грн.; на будівництво цеху — 500 тис. грн.; на будівництво електропідстанції і теплової мережі — 400 тис. грн. Разом: 2100 тис. грн.

       Оборотні  фонди — це частина виробничих фондів, які повністю за один виробничий цикл переносять свою вартість на новостворений продукт:

• на виплату заробітної плати — 2000 • 120 = 240 (тис. грн.);
• на сировину і матеріали — 360 (тис. грн,);
• на електроенергію — 100 (тис. грн.);
• на газопостачання — 200 (тис. грн.).

       Разом: 900 (тис. грн.).

2.2. Розрахунок видів собівартості

       Залежно від функціонального призначення  собівартість у господарській практиці поділяється на розрахункову, фабричну, виробничу й комерційну.До цих  витрат відносять: витрати, пов’язані з реалізацією товару; витрати, що очікуються; витрати, що склалися за підсумковий період; витрати на виготовлення товару й витрати на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів тощо.

       До  розрахункової собівартості відносять  витрати, що очікуються в періоді, на який розробляється виробнича програма. Фактична собівартість відображає дійсний рівень витрат за підсумковий період. Виробнича собівартість складається з витрат на виробництво товару й витрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів тощо. Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і витрати, пов’язані з реалізацією товару.