План

ВСТУП

    Діяльність  підприємства в умовах ринкової економіки  будь-якої форми власності, організаційно-правового  статусу і галузевої спрямованості  безпосередньо залежить від фінансового  капіталу та його структури. Досягнення стратегічних цілей підприємства також значно залежить від ефективності управління капіталом підприємства та його структурою, тобто визначення загальної потреби в них, формування оптимальної структури, умов їх залучення.

    Сучасне економічне становище потребує від  власників та фінансових менеджерів підприємств ефективного управління, уважного контролю та своєчасного коригування структури капіталу підприємства, бо оптимальна структура капіталу дозволяє отримувати максимальний прибуток, рентабельність, фінансову стійкість та високі показники ліквідності та платоспроможності. Існують певні методичні підходи, метою яких є забезпечення такого співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел фінансового капіталу підприємства, яке б дозволило досягти найвищих показників господарської діяльності підприємства. Для контролю за поточним станом структури капіталу, необхідно регулярно визначати показники оцінки ефективності управління капіталом підприємства.

    Виготовлення  продукції (виконання   робота,   надання послуг) здійснюється в процесі  взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні.

    Проте засоби виробництва як сукупність засобів  і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку.  Зростання і вдосконалення  засобів  праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу.

    Знаряддя  праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, складають матеріальну  основу виробничої потужності підприємства.  Елементи оборотних фондів  формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування    (паливо,  енергія),  збереження   і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали - мастила, фарби, тара).

    Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями) переважно  невиробничого призначення. Зокрема  до основних фондів відносять також  житлові будинки, будівлі дитячих  садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об’єкти культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс підприємства, під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно, з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об’єкти підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто соціального призначення або об’єктами соціальної інфраструктури.

    Актуальність  даної теми полягає в тому, що в умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин, урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури  становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

 І. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1. Класики політичної економії та сучасні західні економісти про капітал

       Первісне  значення слова «капітал» (від лат. capitalis) – головний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму.

       Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Арістотель. Він увів поняття «хремастика» (хрема – майно, володіння). Під хремастикою Арістотель розумів мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий (лихварський) капітал, то мета торговельної діяльності – безмежне накопичення багатства, постійне збільшення капіталу.

       Класики буржуазної політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей). Щоправда, А.Сміт до капіталу відносив лише ту частину запасів, що призначена для дальшого виробництва і приносить дохід. А.Сміт та Д.Рікардо зробили крок назад порівняно з Арістотелем, з’ясовуючи сутність капіталу.

       Переважна більшість сучасних західних науковців так само тлумачить сутність цього поняття. Різниця між класиками буржуазної політекономії та сучасними західними економістами полягає, по – перше, в тому, що останні значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо. По – друге, сучасні західні економісти отримання доходу пов’язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором виробництва. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський – людського капіталу. Останній включає набуті знання, звички, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримання здоров’я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії «людського капіталу» вважають, що до нього належить особиста чесність у ділових контактах. По – третє, деякі західні науковці навіть ототожнюють капітал з грошима, з фінансовими ресурсами. По – четверте, вони ототожнюють капітал з часом, який при цьому розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

       Позитивним  у наведених поглядах при з’ясуванні сутності капіталу є те, що ці учені всебічно розкривають матеріально–речовий зміст категорії, пов’язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу К.Марксом та Ф.Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально–речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально–речову структуру капіталу, пов’язали його з особистим фактором виробництва, з часом.

       Але вони не доповнюють матеріально–речову сторону категорії капітал характеристикою його суспільно–економічної форми, не розглядають дію того чи іншого фактора в органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно–економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця за первіснообщинного ладу були капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені асбтрагуються від поняття «наймана праця», від суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати таким власникам свою робочу силу.

1.2. Сутність капіталу

       Капітал, як будь – яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. За такого підходу капітал – не просто засоби виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці.

       Засоби  виробництва, певні матеріальні  блага не на всіх етапах людської цивілізації  були знаряддям експлуатації. Такої ролі вони не виконували насамперед у первіснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабовласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Здебільшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, незначну частину її селянинові і той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працювати на полі феодала – власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин – кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

       Панівним  виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал стає в умовах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, юридично вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів – капіталістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених найманими робітниками у процесі праці фізичних і розумових сил у формі заробітної плати.

       Засоби  виробництва (в т.ч. земля) були знаряддям  експлуатації і в умовах так званого  соціалізму. Хоч формально у республіках  колишнього СРСР і була проголошена суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монополько узурповані бюрократичною верхівкою партійного та державного апарату. Внаслідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, який би ґрунтувався на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно–бюрократичний соціалізм. Ступінь експлуатації в цих республіках був вищий, ніж у розвинутих країнах Заходу.

       Загальне  поняття «капітал» конкретизується  у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному. Тому капітал розгортається в систему капіталістичних виробничих відносин.

       До  цієї системи не належать дрібнотоварний сектор економіки (дрібні фермери, ремісники, торговці), в якому не експлуатується наймана праця, та викуплені трудовими  колективами народні підприємства. Таких підприємств у США близько 11 тис., а кількість зайнятих на них – близько 10 млн. чол.

       Процес  формування капіталістичних виробничих відносим значною мірою відбувається і в Україні. Персоніфікаторами  капіталу є власники комерційних  банків, велика кількість директорів підприємств (які здійснили так звану «прихватизацію» немалої частки державної власності), ділки тіньової економіки, мафіозні структури.

       Складові  капіталу, які йдуть на організацію  виробництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбання засобів виробництва є незмінними й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. К.Маркс назвав їх постійним капіталом і позначив буквою с (від початкової букви латинського слова (сопзіапі – постійний). Постійний капітал, бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, споживання вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості. Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, – це змінний капітал, v (varitous – змінюваний). Він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надлишок вартості, тобто додаткову вартість.

       Змінний капітал у процесі виробництва  набуває форми робочої сили. Вона не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів  виробництва, переносить їх на продукт  як складові частини його вартості. Абстрактною працею до вартості спожитих засобів виробництва приєднується нова вартість. Критерієм поділу капіталу на постійний і змінний с в одному випадку те, що у процесі виробництва перший не змінює своєї вартості, а другий змінює її. В другому випадку таким критерієм є розгляд засобів виробництва і робочої сили з погляду двоїстості капіталістичного виробництва.

       Якщо  постійний капітал розглядати лише з погляду матеріально–речового змісту, то він постає у формі основних фондів.