Сутність капіталу

       У політичній економії соціалізму для теоретичного вираження протилежної за соціально–економічним змістом категорії «капітал» обгрунтовувалося поняття «фонди». Вважалося, що фонди, на противагу капіталу, є власністю самих трудящих, що для них не властиве відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, що вони в руках небагатьох (власників засобів виробництва) не є знаряддям експлуатації ї т.ін. Насправді за тоталітарної системи трудящі не були власниками засобів виробництва, а ці засоби – загальнонародною власністю. Суб’єктом власності була верхівка бюрократичного апарату (партійного, радянського).

       Водночас  у середині 90–х рр. у США налічувалося понад 11 тис. народних підприємств, викуплених трудящими. На них в основному подолано відчуження працівників від засобів виробництва, експлуатацію тощо. Тому засоби виробництва на цих підприємствах перестали бути капіталом. Але називати їх фондами теж недоцільно, оскільки це поняття за своїм семантичним значенням здебільшого означає речову характеристику засобів виробництва (тобто їх належність до продуктивних сил), а не їх соціально–економічну форму. Адже розрізняють основні, оборотні фонди, які цілком можна узагальнити у більш широкому понятті «фонди виробництва», або просто «фонди». Адекватнішою категорією, яка б розкривала соціально–економічну природу засобів виробництва на народних підприємствах, було б поняття «народні фонди» (або навіть «народний капітал»). У цьому разі «народні фонди» відображають трудову (а не експлуататорську) природу відносин власності на народних підприємствах, відсутність відчуження безпосередніх виробників від процесу праці, від управління власністю, від економічної влади, від результатів праці.

1.3. Сутність і структура виробничих фондів

       До  складу продуктивних сил входять  насамперед засоби виробництва і  люди. Засоби виробництва називають  речовими факторами виробництва (оскільки вони складаються з певних речей), а працівників – особистими.

       Якщо  засоби виробництва не з власністю  працівників, то вони набувають форми  капіталу (капіталістичної власності) Якщо вони є власністю людей праці (як це має місце у викуплених трудовими колективами у США підприємствах), то їхможна назвати народними фондами, або народним капіталом.

       Засоби  виробництва складаються із засобів  праці (верстати, машини, устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія).

       Засоби  виробництва і люди відіграють неоднакову роль у створенні національного  доходу. Єдине його джерело – праця людини, Засоби виробництва у процесі праці є невід’ємним фактором виробництва (тобто таким елементом, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці і які сприяють створенню багатства), але самі національного доходу не створюють. Тому на підприємствах капіталістичного типу їх називають постійним капіталом. Інша частина витрат капіталіста пов’язана з придбанням робочої сили найманих працівників. Оскільки працівники створюють не лише необхідний продукт (що йде на виплату їм заробітної плати), а й додатковий (який привласнює капіталіст), то такі витрати на придбання робочої сили є змінним капіталом.

       Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й оборотні фонди та ін.

       Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди – кілька десятків років), тому переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький верстат використовується 10000 днів, то кожен день він переносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.

       До  оборотних фондів належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду заробітної плати.

       На  основні й оборотні фонди поділяється  лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і  товарній формі, є фондами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу – це оборотні засоби. Основні структурні елементи виробничих фондів підприємства зображені на рис. 1. 

       Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів:

1. Фізичне (або матеріальне) зношування – це поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживної вартості, а водночас і вартості. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.
2. Моральне зношування – це втрата основними фондами частини своєї вартості у результаті науково–технічного прогресу в машинобудуванні. Так, створений новий ткацький верстат більш досконалий завдяки вищій продуктивності праці і виготовлений з меншими затратами. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоч зберігає фізичну придатність, свою споживну вартість: його вартість визначається не тим суспільне необхідним робочим часом, який був колись затрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата. Це моральне зношування першого роду. Моральне зношування другого роду полягає у повній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживної вартості (при збереженні фізичної придатності). Таке зношування зумовлене умовами конкурентної боротьби. Коли з’являється нова техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть коли вона може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.

       Процес  перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається  амортизацією. Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до якого перераховуються відповідні кошти.

       Проте у розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом  внутрішньої і особливо міжнародної  конкурентної боротьби підприємці і  держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транспортних засобів – 3 роки, устаткування –5 років, виробничих будівель і споруд – 15 років. Це означає прискорене відтворення основних виробничих фондів.

       У колишньому СРСР, в т.ч. в Україні, середні строки амортизації у 80–х рр. становили 12 – 14 років. В Україні з початку 90–х рр. оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою). Внаслідок цього майже призупинився або надмірно затягується їх оборот. З 1 січня 1997 р. в Україні введені нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв – 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем – 25%; для інших основних фондів – 15%.

       Оборот  фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання  засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

       Час обороту виробничих фондів складається  з часу виробництва і часу обороту. Час виробництва включає:

1. Робочий період – кількість робочих днів, протягом яких виготовляється продукт. Наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвейєра кожних 3–4 секунди, а корабель треба будувати кілька років;
2. Час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно);
3. Час перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів та інше у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для скорочення цього часу мають своєчасні поставки продукції;
4. Час перерв у процесі праці (на поточний ремонт).

       Час обороту виробничих фондів – це час, який витрачається на закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.

       Оборотні  фонди (сировина, паливо, електроенергія) здійснюють свій оборот протягом кожного виробничого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше.

1.4. Витрати виробництва і шляхи їх зниження

       В основі цін товарів і послуг лежать суспільне необхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражаються формулою:

W = c + q

       де  W – вартість товару; c – вартість спожитих засобів виробництва; q – нова вартість, створена працівником.

       З появою додаткового продукту новостворений  продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m

       де  v – вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника); m – вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власниками засобів виробництва. Внаслідок цього вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m)

       Суспільне необхідні витрати, як уже зазначалося, тяжіють до підприємств, які виготовляють основну масу товарів даного виду,оскільки на них формуються суспільне необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці).

       Будучи  економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати  на виготовлення товарів.

       Витрати виробництва – це те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою:

BB = c + v

       Отже, витрати виробництва відрізняються  від суспільне необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

       Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої  сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю.

       У західній економічній літературі продуктивні  сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу та ін.) називають економічними ресурсами, їх вважають обмеженими або рідкісними, але не в тому розумінні, що вони рідко зустрічаються, а як недостатні для задоволення потреб кожної людини, які є безмежними. При з’ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання. У зарубіжній спеціальній літературі існує термін «вмінені витрати» – справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

       Щодо  окремого підприємства вмінені витрати  поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати – це наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад, використання техніки для виготовлення товарів порівнюється з можливим доходом, який би він отримав від її здачі в оренду іншим підприємцям; витрачання грошових коштів – з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк.

       Відповідно  до теорії граничної корисності західні  економісти розрізняють поняття  «граничні витрати» (витрати, необхідні  для виробництва кожної нової  одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу). Наприклад, граничний продукт засобів праці – це додаткова продукція, яку випускає підприємство, купивши і використовуючи ще один верстат.