Рыночные отношения в аграрном секторе экономики

 

 

Рента в неаграрному  секторі економіки

 

Ренти утворюються і вилучаються  не лише в сільському господарстві, а й у несільськогосподарських галузях.

 

Власники деяких земельних ділянок  можуть отримувати гірну, будівельну, житлову, туристичну, екологічну й інші види рент. Особливості цих рент пов'язані зі специфікою використання землі у несільськогосподарських  галузях - гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі і т. ін. Тут також можуть утворюватися диференційна і монопольна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, як і в сільському господарстві.

 

Наприклад, диференційна гірна рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов залягання корисних копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення, умов та відстані транспортування тощо. Монопольна гірна рента існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні копалини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо). На величину будівельної ренти значно впливає місцезнаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.

 

Екологічна рента - це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон (курортів, пляжів, ігрових майданчиків) тощо.

 

Туристична рента - це дохід, який отримує власник туристичних ресурсів. Туристичні ресурси - це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потреби людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.

 

Усі рентні доходи розподіляються між  державою, земельними власниками і  тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, підприємці тощо).

Економічна рента

 

У сучасній західній літературі використовують термін "економічна рента", який є  більш широким поняттям, ніж земельна рента.

 

В загальноекономічному розумінні  економічна рента-це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмежена, тобто пропозиція якого нееластична.

 

При такому визначенні економічної  ренти інші види рент, в тому числі  і земельна, виступають різновидами  економічної ренти. Економічну ренту  отримують і власники

людського ресурсу - талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний професійний ресурс.

 

Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу  і тою мінімальною ціною, яку необхідно сплатити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

 

В умовах ринкової економіки земля  не лише здається в оренду, а є  об'єктом купівлі-продажу, отже, має  ціну

 

 

На відміну від інших товарів, земля - особливий товар, продукт  природи, а не праці, ціна якого ґрунтується  не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті.

 

Ціна землі - це дисконтований потік її доходу (ренти).

 

Дисконтування - це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

 

Ціна землі прямо пропорційна  величині ренти і обернено пропорційна  ставці позичкового відсотка.

 

Пропозиція землі залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки.

 

Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною.

 

попит на землю, навпаки, еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

 Формування в Україні повноцінного  ринку земельних ресурсів зумовлює  потребу якнайшвидшої реальної  грошової оцінки кожної земельної  ділянки

 

 

Агропромислова  інтеграція й агропромисловий комплекс

 

Процес агропромислової інтеграції - це встановлення сталих прямих зв'язків  селянських господарств із підприємствами йорганізаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

 

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні  здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення  міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових сформувань - агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

 

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії  сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам.

 

У результаті поглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

 

 

Агропромисловий комплекс- це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів - природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

 

І-ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й  меліоративні роботи;

 

П - аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство;

 

Ш - переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської  продукції;

 

IV - виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні  умови соціально-економічного розвитку, - шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, вт. ч. заклади охорони здоров'я та ін. (рис. 12.14).

 

 

 

 

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої  сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами - 35-40 %. У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).

 

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько ЗО % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є концентрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн - основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наявних можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експортний потенціал.

 

 

Акціонерний капітал — ресурси акціонерного товариства (компанії), утворені шляхом об'єднання кількох або багатьох індивідуальних капіталів, розширення масштабів акціонерної компанії завдяки капіталізації частини прибутку, а також залучення певних коштів вкладників через механізм продажу акцій та облігацій, що базується на привласненні чужої праці.

 

Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний і позичений.

 

Власний акціонерний  капітал формується із коштів, отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, сформованого внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Він може збільшуватись і завдяки подальшому випуску акцій та облігацій. З прибутку власники акцій щорічно одержують дивіденди, але лише після сплати податків державі, зарплат і премій менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також інколи використовують для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон'юнктури.

 

Позичений акціонерний капітал формується за рахунок банківського кредиту і коштів, отриманих від випуску облігацій.

 

Фактичним власником акціонерного капіталу є вузьке коло осіб або фінансових інститутів (комерційних банків, страхових компаній тощо), які володіють контрольним пакетом акцій. З його допомогою встановлюється контроль гігантських монополій над значними капіталами чужих компаній та власністю дрібних акціонерів у формі акцій.

 

В акції поєднуються  правовий і економічний аспекти (що зумовлено наявністю цих аспектів у категорії "власність"), тому загальноприйнятим визначенням її сутності є: вид цінного папера без установленого строку обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства і дає право на участь в управлінні акціонерним товариством, одержання частини прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна у разі ліквідації. Проте сутність її у такому визначенні не розкривається.

 

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) (у політекономічному контексті) — найважливіша форма національного багатства в умовах сучасного капіталізму, яка дає змогу привласнювати відповідну суму дивідендів і здійснювати управління акціонерним капіталом акціонерам, які володіють контрольним пакетом акцій.

 

Водночас акції та облігації є лише титулом власності, що приносить дохід власникам фіктивного капіталу, який здійснює свій кругообіг значною мірою незалежно від руху реального виробничого капіталу.

 

Акціонерні компанії є юридичними особами, які самостійно обирають форми  управління господарською діяльністю, у тому числі реалізації продукції, встановлення цін, заробітної плати (крім мінімального рівня, який визначається державою), використання чистого прибутку (крім тієї його частини, що виплачується у формі податків до держбюджету і внесків у пенсійний фонд), несуть відповідальність своїми активами за прийняті зобов'язання.

 

Статут як установчий документ визначає вид і мету діяльності; склад засновників; назву компанії та її місцезнаходження; розмір статутного капіталу і відомості про тип акцій та їх номінальну вартість; порядок розподілу прибутку і відшкодування збитків; склад органів управління та ін. Випуск акцій акціонерною компанією здійснюється у розмірі її статутного фонду. Якщо компанія утворюється шляхом роздержавлення власності, акції випускаються на всю вартість майна державного підприємства. Додатковий випуск акцій можливий лише тоді, коли випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної ціни.

 

Результатом господарської  діяльності акціонерної компанії є  балансовий прибуток. Частина його спрямовується на виплату податків (у державний бюджет і фонди соціального страхування), а чистий прибуток за рішенням ради директорів (вищого органу управління між загальними зборами) розподіляється на виплату дивідендів і формування резервів (порядок використання яких закріплюється у статуті).

 

Вищим органом управління акціонерної компанії є загальні збори акціонерів, які проводяться не менше одного разу на рік. З числа директорів компанії призначається президент. У перерві між загальними зборами акціонерів і засіданнями ради директорів управління акціонерною компанією здійснює правління, яке затверджує рада директорів. Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., у 2002 р. одній з них (Ост-Індській) виповнилося 400 років.

 

 

Масово акціонерні компанії почали створюватися в останній третині XIX ст. Так, у Німеччині наприкінці 70-х років було до 460 акціонерних компаній, а на початку XX ст. — майже 2,5 тис. Нині у розвинутих країнах більшість великих, середніх і частина малих підприємств існують у формі акціонерних товариств, що сприяє формуванню цілісності економічної системи. Акціонерна компанія як організаційна форма також широко застосовується для утворення транснаціональних корпорацій з метою подальшої їх експансії. Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

 

— відкриті, акції яких вільно продаються і купуються всіма бажаючими. У деяких країнах (наприклад, США) їх називають публічними;

 

— закриті, акції яких не надходять  у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

 

Акціонерами можуть бути від 300 осіб (закриті  товариства) до 60 тис. (середня кількість  акціонерів компанії у США), та до 4 млн  у найбільших публічних акціонерних компаніях.

 

Кількість акціонерів у  розвинутих країнах постійно зростає (за винятком періоду економічних криз). Так, у США у 1929 р. їх налічувалося 1 млн, в 1979 р. — понад 30 млн, а у 2000 р. — майже 55 % населення країни були учасниками фондового ринку. В США, Великобританії, Нідерландах, а в другій половині 90-х років XX ст. і в Швейцарії економічним стимулом щодо придбання акцій для частини акціонерів були вищі дивіденди порівняно з відсотками на банківські вклади, а для іншої частини — накопичення власності. Так, на початку XXI ст. у західних країнах сім'ї накопичили в акціях багатство вартістю до 25 трлн дол., а у США їм належало майже 40 % вартості корпорацій. Водночас під час економічної кризи дрібні акціонери можуть втратити всі заощадження. В 2001 р. обсяг акціонерного капіталу на душу населення становив майже 57 тис. дол., в Японії — 32 тис. дол. В Бельгії, Швеції та Фінляндії поширена модель акціонерного капіталізму, за якої основним джерелом розширення масштабів економічної діяльності корпорації є фонд — тобто процес капіталізації, а також кредити банків та інших фінансових інститутів.