Це визначення
є стандартним для програм
Спільноти, політики та законодавства
щодо МСП і, отже, створює загальні
рамки, що можуть поліпшити
злагодженість, дієвість та прозорість
всіх заходів, що стимулюють розвиток
цих підприємств. Варто відзначити, що
відповідно до цього означення в Союзі
нараховується приблизно 17 мільйонів
МСП, що забезпечують понад 75% зайнятості
населення, здійснюють 50% усіх інвестицій
та виробляють 60% усього багатства Європейського
Союзу.
Поряд із
кількісним критерієм, який легко
перевірити, МСП також часто розрізняють
за якісними критеріями, які насамперед
спираються на прина-лежність
їхнього капіталу, управління та
методи фінансування таких підприємств.
МСП часто є сімейним бізнесом,
де власником і керівником є одна особа
чи кілька осіб. Щоденне керівництво МСП
покладається на голову компанії, що забезпечує
еластичність і швидкість процесу ухвалення
рішень та особисті взаємини з персоналом,
постачальниками та споживачами. Нарешті,
МСП серйозно залежать від самофінансування,
оскільки мають обмежений доступ до фінансових
ринків; окрім того, їм часто бракує фінансових
ресурсів. Ці якісні критерії розрізнення
поєднуються з основними характеристиками
малих підприємств, характеристиками,
які інколи можуть виявитися вадами, але
також можуть бути й перевагами[
Звичайно, МСП
мають свої слабкі риси, а саме:
(а) труднощі в протистоянні
складному адміністративному та
правовому середовищу, створеному
через становлення внутрішнього
ринку та глобалізації виробництва;
(б) недостатня управлінська кваліфікація
багатьох бізнесменів та/або небажання
делегувати частину управлінських повноважень
кваліфікованим партнерам; (в) фінансові
труднощі, що постають попри збільшення
та диференціацію джерел фінансування
на великому ринку. На відміну від великих
фірм, МСП важче й відносно дорожче здобути
доступ до світового технологічного капіталу,
користуватися складнішими технологіями
управління та комерційними послугами,
а також посісти своє власне місце в глобальній
економіці та навіть на єдиному ринку
ЄС.
Аби досягти
успіху на єдиному ринку, малі,
і насамперед середні, підприємства
мають передусім спиратися на
власні зусилля. Для досягнення
успіху вони мусять докласти
зусиль, щоб пристосуватися до
нового середовища, відмовившись від певних
сімейних управлінських звичок і маркетингових
методів, співпрацюючи одне з одним задля
подолання вад, спричинених їхнім розмірам,
зокрема, стосовно постачання та розповсюдження
їхньої продукції в державах-членах. Водночас
у цьому процесі МСП мають підтримати
свої торговельні організації, уряди та
європейські інституції. Ось чому спільна
підприємницька політика необхідна для
створення рамок координування зусиль,
докладених державами-членами задля сприяння
своїм МСП, без спотворення конкуренції,
що його викликала б протекція певним
підприємствам або виробництву певних
товарів, у сенсі статті 87 Договору про
Європейську Спільноту[8, c. 52-54].
3.
Підприємницька політика
Європейська
Хартія малих підприємств, схвалена
Європейською Радою у Фейрі (19 та 20 червня
2000 року), зазначає, що становище малих
підприємств у Європейському Союзі можна
поліпшити шляхом стимулювання підприємництва,
оцінювання наявних заходів і, за потреби,
адаптації цих заходів до інтересів малого
бізнесу, а також врахування розробниками
політики потреб малих підприємств. У
цій Хартії держави-члени зобов'язалися
посилити дух інновації та підприємництва;
створити регуляційну, податкову й адміністративну
структури, сприятливі для підприємницької
діяльності; забезпечити доступ до ринків
на найменш складних умовах, що відповідають
основним цілям державної політики; полегшити
доступ до найкращих досягнень науки та
техніки; постійно спрощувати доступ до
фінансів і вдосконалень задля того, щоб
ЄС міг забезпечити найліпше в світі середовище
для малого бізнесу; прислухатися до голосу
малого бізнесу; заохочувати високоякісну
підтримку малого бізнесу. Хартія зобов'язує
держав-членів працювати відповідно до
десяти напрямів діяльності для досягнення
цих цілей. Відповідно до цього організації,
що представляють інтереси малого бізнесу
в державах-членах, можуть тиснути на свої
уряди, аби останні виконували свої зобов'язання.
Багаторічна
програма підтримки підприємств
та підприємництва (2001-2005 роки) запроваджує
підприємницьку політику, що має бути
реалізована через нову процедуру координації
діяльності з державами-членами (процедура
BEST) і яка спрямована на забезпечення потреб
МСП у понад 30 країнах (Європейський Союз,
Європейський економічний простір та
країни-кандидати на членство в ЄС). Програма
має на меті посилити зростання та конкурентність
бізнесу в умовах наукомісткої глобалізованої
економіки, заохотити підприємництво,
спростити та поліпшити адміністративну
й регулятивну структуру для бізнесу,
щоб дослідна діяльність, інновація та
креативність бізнесу могли процвітати,
поліпшити фінансове середовище для ділової
активності (у формі кредитної поруки
та підтримки ризикованих інвестицій)
та забезпечити бізнесу легший доступ
до допомоги Спільноти, його програм і
мереж
3.1.
Правове середовище
європейського бізнесу
Цілі, що їх
переслідує Спільнота шляхом
досягнення гармонізації в сфері
законодавства про компанії та
бухгалтерський облік, такі: забезпечення
мобільності фірм задля зиску
від переваг єдиного ринку;
рівність умов конкуренції між фірмами,
заснованими в різних державах-членах;
сприяння розвитку торговельних зв'язків
між державами-членами; стимулювання транскордонної
співпраці між фірмами та полегшення транскордонного
злиття й придбання підприємств. Відповідні
заходи на рівні Спільноти необхідні для
запровадження правових інструментів,
які б полегшували транскордонне заснування
підприємств та інвестування, а також
згладжували розбіжності між національними
системами законодавства щодо компаній,
які перешкоджають або гальмують таку
діяльність.
Спираючись
на свободу підприємницької діяльності,
зафіксовану в Договорі, підприємства,
засновані відповідно до законодавства
однієї з держав-членів, не наражаються
на адміністративні проблеми, перемішуючи
свою діяльність на територію іншої
держави-члена. Утім цього не можна сказати
про справжні економічні й правові проблеми,
пов'язані з перенесенням діяльності на
територію іншої держави-члена, які не
можуть зникнути лише завдяки положенням
Договору. Насправді разом із розвитком
спільного ринку компанії стають свідками
постійного зростання транснаціонального
виміру їхніх стосунків з третіми сторонами,
— чи то акціонерами, працівниками, кредиторами,
чи то іншими категоріями осіб. Такий розвиток
посилює загрозу колізії між різними державними
гарантіями прав цих осіб. Відповідно,
стає зрозумілим, чому перші зусилля Спільноти
щодо проведення структурної політики
стосувалися координування положень національних
законодавства про компанії за допомогою
директив Ради, що спиралися на статтю
54.3.g Договору про ЄЕСп (стаття 44.2.g Договору
про Європейську Спільноту), яка передбачає
координування гарантій, що вимагають
держави-члени від компаній Спільноти
для обстоювання інтересів членів та інших
осіб. Починаючи з 1968 року треба було прийняти
цілу низку директив Ради для того, щоб
повноцінно реалізувати цю статтю Договору
про ЄЕСп.
Перша директива
запроваджує систему розкриття
інформації, застосовувану до всіх
компаній, метою якої є координування
гарантій обстоювання інтересів
членів та інших осіб.8 Вона зобов'язує
держави-члени вести реєстр компаній,
з яким можуть ознайомитися всі охочі,
та публікувати певну інформацію в державній
офіційній газеті. Для цього ж обстоювання
інтересів членів та інших осіб друга
директива передбачає гармонізацію стандартів
і процедур щодо створення державних товариств
з обмеженою відповідальністю та збереження
й зміни їхнього статутного капіталу.
Поправка до цієї директиви спрямована
на забезпечення того, щоб для цього типу
компаній унеможливити придбання своїх
пайових часток за рахунок власних дочірніх
компаній.9 Третя директива запроваджує
в правові системи всіх держав-членів
процедуру злиття державних товариств
з обмеженою відповідальністю, що супроводжується
переданням активів і пасивів придбаного
товариства тому, що його придбало.10 Шоста
директива регулює процес розділення,
тобто поділу певної компанії на декілька
одиниць." Одинадцята Директива запроваджує
заходи з розголошення інформації в державах-членах,
де розташована філія компанії задля охорони
осіб, які через філію ведуть справи з
компанією, діяльність якої регулюється
законодавством іншої держави-члена. Дванадцята
директива стосується приватних компаній
з одним засновником і, за певних умов,
дозволяє обмежити відповідальність приватного
підприємця в межах Спільноти
Статут європейської
компанії надасть підприємствам
новий додатковий інструмент, який
зробить процес транскордонного
управління підприємством гнучкішим
та менш забюрократизованим, а
також поліпшить конкурентність
підприємств Спільноти. Європейські
компанії будуть здатні повноцінно функціонувати
в межах усієї Спільноти, як суб'єкти законодавства
Спільноти, що має пряму дію в усіх державах-членах.
Підприємства з принаймні двох держав-членів,
прагнучи створити європейську компанію,
матимуть кілька можливостей це зробити:
здійснити злиття, створити холдингову
компанію, дочірню компанію або перетворити
компанію на європейську. Статут дозволятиме
державному товариству з обмеженою відповідальністю,
яке має офіційну адресу й орган управління
в межах Спільноти, перетворитися на європейську
компанію без застосування ліквідаційної
процедури. Європейська компанія може
сама заснувати одну чи кілька дочірніх
компаній у формі європейської. Офіційна
адреса європейської компанії в одній
державі-члені може бути змінена на адресу
в іншій за певних умов, але без ліквідації
європейської компанії або створення
нової юридичної особи. За умови, якщо
інше не передбачено Правилами про статут
європейської компанії, європейську компанію
розглядатимуть у кожній державі-члені
як державне товариство з обмеженою відповідальністю,
створене згідно з законодавством держави-члена,
де воно має свою офіційну адресу.
Гармонізація
законодавства про компанії та
запровадження інституту європейських
компаній полегшує взаємопроникнення
ринків. Але підприємства Спільноти також
мають безперешкодно співпрацювати одне
з одним, що не так очевидно. Різні форми
співпраці між вітчизняними підприємствами,
передбачені національним законодавством,
не пристосовані до співпраці на рівні
спільного ринку через їхню прив'язаність
до національних правових систем, з чого
випливає, що співпраця між підприємствами
з декількох країн має регулюватися національним
законодавством підприємств-учасників
такої співпраці. Однак економічні гравці
не готові прийняти прив'язку до іноземної
правової системи як через психологічні
причини, так і через незнання іноземних
законів. Такі правові бар'єри для міжнародної
співпраці особливо значущі, коли сторонами
виступають малі та середні підприємства.
Отже, необхідно
було запровадити правовий інструмент
у рамках права Спільноти, який би уможливив
адекватну співпрацю між підприємствами
з різних держав-членів. Це є метою "Групування
європейських економічних інтересів"
(ГЄЕІ), інструмента для співпраці на договірній
основі, створеного регламентом Ради в
1985 році. ГЄЕІ не є економічним утворенням,
відокремленим та незалежним від своїх
членів, що діє автономно та прагне отримати
прибутки для себе. Це гібридний правовий
інструмент, який поєднує таку перевагу
договору, як гнучкість, з деякими перевагами
статусу компанії, насамперед її правомочність.
Він є важливою підготовчою стадією для
економічної діяльності своїх членів.
В силу об'єднаних функцій він дає своїм
членам змогу розвивати свою власну діяльність
і, отже, збільшувати свої власні прибутки.
Кожен член Групування цілком самостійний
як в економічному, так і в правовому сенсах.
Це передумова існування Групування європейських
економічних інтересів, що відрізняє його
від усіх інших форм або стадій злиття.
Групування забезпечує рівність своїх
членів. Жоден із них не міг би давати іншим
членам або власне Групуванню обов'язкові
вказівки. Нарешті, Групування не може
прагнути зиску для себе, а лише може надавати
послуги винятково своїм членам за собівартістю.
Ці послуги можуть полягати в проведенні
маркетингових досліджень, гуртовій закупівлі
сировини або представництві інтересів
його членів
3.2.
Ділове середовище
У ході
становлення єдиного ринку Спільнота
намагалася усунути всі перепони
для транскордонної бізнесової
діяльності, щоби допомогти компаніям
скористатися перевагами нових комерційних
можливостей на ринках країн-партнерів
і загалом поліпшити середовище, в якому
діє бізнес Європейського Союзу. Однак
через складну природу певних положень
Європейського права та неналежне знання
відповідного європейського законодавства
підприємці часто вважають це законодавство
перешкодою підприємницькому духові.
Отже, Європейський Союз має переконатися,
що вплив застосування законодавства
на підприємства, особливо МСП, не йде
врозріз зі спільною ціллю досягнення
підприємствами свого повного розвитку
на єдиному ринку.
Справді,
під час створення проектів
і реалізації спільних політик
(регіональної, соціальної, науково-дослідної,
охорони навколишнього середовища
тощо) європейські інституції намагаються
врахувати проблеми й умови, властиві
МСП. Усі пропозиції, внесені Комісією
Раді й Парламентові, супроводжуються
оцінкою впливу, що передбачає їх можливі
наслідки для бізнесу, зокрема на малі
й середні підприємства та на створення
робочих місць. "Анкета впливу", що
її мають заповнювати служби Комісії —
автори законодавчої пропозиції, за допомогою
аналізу витрат і прибутків дає змогу
оцінити наслідки запровадження пропозиції
на підприємствах, особливо на МСП. Оцінка
впливу також містить детальну інформацію
про проведені консультації з торговельними
організаціями, пов'язаними з цією пропозицією.
Отже, законодавча влада Спільноти цілком
поінформована про наслідки реалізації
пропозиції в бізнесі та на ринку праці.
Задля полегшення консультацій зацікавлених
сторін законодавчу програму Спільноти
публікують в Офіційному віснику, де вказуються
всі пропозиції, що потребують проведення
"попередніх консультацій", та здійснюється
оцінювання їхнього впливу на підприємства.
Водночас
бажано, щоб держави-члени не ускладнювали
проблеми, які постають у процесі впровадження
законодавства в національне право. У
1990 році Рада прийняла відповідну рекомендацію
державам-членам реалізувати програми
адміністративного спрощення, які стосуються
як нових законодавчих пропозицій, так
і наявних норм, а також дослідити вплив
усього запропонованого законодавства
чи правил на адміністративне навантаження
підприємств. В резолюції про реалізацію
всього потенціалу МСП Рада закликала
держав-членів та Комісію дослідити, як
саме бізнесове середовище для МСП можна
поліпшити завдяки усуненню структурних
перепон, що випливають з правової, фінансової
й адміністративної систем.18 На запит
Амстердамської сесії Європейської Ради
Комісія заснувала в червні 1997 року Спеціальну
комісію з питань спрощення ділового середовища
(BEST), що складається з незалежних експертів
і завдання якої — вносити конкретні пропозиції
щодо підвищення якості законодавства
та скорочення перешкод на шляху розвитку
МСП