Інноваційні напрями регіонального розвитку

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Донецький національний технічний  університет

Магістратура державного управління

 

 

 

№з/к 14-11

 

 

 

                                                    Контрольна робота

 

 

шифр модуля 3.01.

 

з дисципліни   Регіональна  економіка і соціально-економічна політика

 

на тему Інноваційні напрями  регіонального розвитку

 

 

                               

                                                                 

                                                                                Слухача    Кодберг Л.В.

 групи АМ-15-11з

Викладач кандидат

економічних     наук,

доцент

Вишневська О.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк  2012р.

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

Вступ

 

1. Інновації як фактор  випереджального розвитку економіки

2. Пріоритетні напрями  розвитку регіональної економіки

3.Розвиток інноваційної діяльності в Донецькій області

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У сучасних умовах господарювання інноваційна діяльність служить  могутнім каталізатором розвитку економіки, тому що вона являє собою інструмент конкуренції.

Сьогодні Україна переживає  важкий час. Головними диспропорціями, що прописались в економіці України, є дефіцит бюджету, спад національного  доходу, порушення платіжного та торгівельного  балансів, істотне перевищення імпорту  над експортом [1,c.15], що в сукупності визначає фінансові можливості держави, якій необхідно вирішувати багато складних питань і виконувати національні  та регіональні програми, що потребують високих інтелектуальних та матеріальних витрат.

Вивченню й узагальненню проблем інноваційного розвитку регіонів присвячені фундаментальні дослідження українських вчених, зокрема глибиною і широтою охоплення досліджуваних проблем характеризуються наукові праці [1-3].Актуальність досліджень у області інноваційної діяльності визначається тим, що в даний час інновації визнаються ключовим чинником економічного зростання. В останню чверть XX століття людство вступило в нову стадію свого розвитку – стадію побудови постіндустріального суспільства, яке є результатом соціально-економічної революції, що відбувається в сучасному світі. В основі кожної соціально-економічної революції лежать свої специфічні технології, виробничо-технологічні системи і виробничі відносини. Для постіндустріального суспільства цю роль, перш за все, грають інформаційні технології і комп’ютеризовані системи, високі виробничі технології, що є результатом нових фізико-технічних і хіміко-біологічних принципів, і засновані на них інноваційні технології, інноваційні системи і інноваційна організація різних сфер людської діяльності.Завдання України - у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначити шляхи реалізації інноваційної політики в Україні з урахуванням реальних умов.Перший крок у цьому напрямі вже зроблено, ним стало Розпорядження Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 "Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів", де створення та функціонування інноваційних структур визначається, як "один з пріоритетних напрямів підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу для розв`язання завдань технологічного оновлення виробництва". Процеси ефективного формування та успішного функціонування цілісного регіонального інноваційного поля потребує чіткого планування, узгодження та координації всіх стратегічних програм, та їх складових - цільових програм тактичного плану, контролю за їх виконанням, оперативного внесення змін та уточнень тощо. Тобто повного спектру управлінської діяльності. Тому, організації інноваційного процесу повинно передувати управлінське нововведення у вигляді принципово нової конфігурації органів управління цим процесом.

На початку 90-х років  минулого століття в науковій сфері  України відбувалися радикальні зміни, обумовлені змінами політичної та економічної систем держави. Були започатковані створення на національному  рівні органів управління науковою та науково-технічною сферою, формування державних науково-технічних програм, тощо. На жаль, наукова сфера не була визначена пріоритетною у політиці держави, наслідком чого стало значне відставання України від розвинених країн світу, які приступили до створення  економіки нового типу – інноваційної економіки («економіки знань»).

Не дивлячись на те, що в Україні ще достатньо розвинена  мережа наукових і науково-технічних  установ різного профілю: діють  наукові школи високого рівня; виконується  безліч перспективних досліджень, здатних  підвищити конкурентоспроможність вітчизняної економіки, проте забезпеченню інноваційних зрушень в економіці  заважає відсутність в першу  чергу, ефективного механізму практичної реалізації вітчизняного науково-технічного потенціалу. В умовах ринкової економіки  науково-технічний потенціал держави  виявився як нераціональний за декількома ознаками (не відображає потреби реального  сектора економіки; характеризується низькою інтенсивністю; некомерційною  суттю розробок тощо). До того ж за роки кризи він певною мірою зруйнувався  із-за незатребуваності, відбулося  зниження кваліфікації наукових кадрів; виникло відставання в порівнянні із загальносвітовим рівнем досягнень  НТП у ряді сфер.

Щодо фінансування, то частка бюджетного фінансування української  науки у ВВП сьогодні найнижча за останнє десятиріччя. Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з  Державного бюджету України протягом останніх п’яти років не перевищує 0,4 відсотка ВВП при визначеній статтею 34 Закону України “Про наукову і  науково-технічну діяльність” нормі  – 1,7 відсотка. Фінансовий капітал фактично не бере участі в інвестуванні науки. За останні роки склалася така структура  джерел фінансування науково-технічних  робіт: державний бюджет – 30–35%; власні кошти учасників науково-технічної  діяльності – 5–8%; кошти вітчизняних  замовників – 32–34%; кошти іноземних  замовників – 20–22%; інші джерела – 5–7% [7]. Такі негативні тенденції  в структурі фінансування науки  свідчать про відсутність партнерства  держави і бізнесу в інноваційному  процесі, що обумовлює фрагментарність, а отже і низьку ефективність інноваційної системи України.

Також значно погіршився реальний стан забезпечення науковими кадрами  України. У всіх секторах науки домінує  негативна тенденція зменшення  висококваліфікованих наукових кадрів, суттєво погіршилася вікова структура  кадрів, проблемним стало залучення  до науки молоді, не припинився відтік науковців та дипломованих фахівців за кордон, особливо людей у віковій  категорії від 30 до 50 років. Крім того, відбувається значна деформація у підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації, а саме на фоні зменшення кількості  кандидатів та докторів наук фізико-технічного профілю відбувається бурхливе зростання  кількості дипломованих економістів, політологів та представників інших  соціогуманітарних спеціальностей [5].

Одним з негативних наслідків  перехідного періоду в економіці  України стало різке зниження показників інноваційної діяльності у  виробництві.Важливим показником сприйнятливості  економіки до нових досягнень  є інноваційна активність промислових  підприємств. В Україні інноваційна  активність реального сектора край низька. За даними Держкомстату України  у січні-червні 2007 р. інноваційною діяльністю у промисловості займалося 840 підприємств  із 10107 обстежених промислових, або 8,3%, відповідно у січні-червні 2006 р. – 926 підприємств, або 9,4%, (у розвинених країнах 80–87%). Більш активно займалися  інноваційною діяльністю підприємства м. Києва (27,3% обстежених промислових  підприємств), Харківської (16,5%), Житомирської (10,1%), Івано–Франківської (10%), Херсонської (9,3%) та Дніпропетровської (9,1%) областей. Серед форм господарювання можна  виділити відкриті, закриті акціонерні товариства та товариства з обмеженою  відповідальністю, їх частка склала майже 80% загальної кількості підприємств, що займались інноваціями. Більшою  за середню була частка інноваційно-активних підприємств у виробництві коксу  та продуктів нафтоперероблення (27,1%), у машинобудуванні (16,4%), хімічній та нафтохімічній промисловості (15,8%) [6].

Великі диспропорції спостерігаються  в структурі фінансування інноваційної діяльності підприємств: 70–80% витрат на інновації забезпечується власними коштами підприємств, а частка державного фінансування становить лише 2–4%. Зовнішні недержавні джерела фінансування інновацій  залишаються обмеженими: частка довгострокових кредитів у структурі кредитного портфеля українських банків становить 18–20%; обсяг залученого венчурного капіталу в Україні оцінюється на рівні близько 400 млн. доларів США, проте фактично інвестовано не більше 100 млн., що становить 2 дол. США на душу населення [8].

Але не дивлячись на всі  перераховані негативні тенденції, для побудови інноваційної економіки  є всі передумови, головним з яких є все ще значний науковий і  промисловий потенціал. Так, незважаючи на значне відставання від розвинених країн Європи за показниками насиченості  науковими кадрами на 10 тисяч  занятого населення Україна поки що має вагомий науково-технічний  потенціал (наприклад, у Фінляндії  цей показник сягає 230, у Данії  – 143, у Германії – 124, в Україні  – 51) [5].

Створення нових знань  і технологій та їх використання на користь соціально-економічного розвитку держави визначають роль і місце  країни в світовій спільноті та рівень забезпечення національної безпеки. У  розвинених країнах 80-95% приросту валового внутрішнього продукту припадає на частку нових знань, втілених в техніці  і технологіях, тобто в цих  країнах розвивається інноваційна  економіка.

Сьогодні і в Україні  проголошений курс на формування основних засад інноваційної моделі розвитку та економіки знань, підгрунттям  для цього стал ряд прийнятих  законодавчих актів (закони України  “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування  та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, “Про спеціальний  режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, інші закони України, Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України  тощо). Але для розвитку інноваційної економіки в країні необхідно  створити належні умови та механізми  стимулювання інноваційної діяльності. Створення національної інноваційної системи відноситься до числа вищих пріоритетів соціально-економічної політики української держави. Важлива роль в цьому процесі належить регіонам України. Сьогодні саме вони визначають основні напрями і динаміку перетворень в економіці, формують інноваційне середовище з урахуванням місцевих особливостей, опрацьовують і реалізують основні положення регіональної науково-інноваційної політики. Інноваційна економіка відкриває для багатьох регіонів реальний шанс досягнення нового рівня розвитку, залучення різних типів ресурсів, рішення багатьох соціально-економічних завдань.Тому у контрольній роботі спробуємо розглянути інноваційні напрями регіонального розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Інновації як  фактор випереджального розвитку  економіки.

Інновація, нововведення, інноваційна  діяльність та інноваційна політика — це нові категорії, які з'явилися  в економічному розвитку нашої країни на етапі формування ринкових відносин. Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки — найхарактерніша  прикмета сучасного етапу в розвинутих країнах. Реалізація економічних цілей  суспільства пов'язана з інноваційним типом розвитку, в основі якого  закладений безперервний і цілеспрямований  процес пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які дають змогу  не тільки підвищити ефективність функціонування суспільного виробництва, а принципово змінити способи його розвитку.

Завдяки інноваціям стають життєздатними малі і середні  підприємства. Часто вони притягають до себе “розсіяні” підприємницькі таланти  і залучають висококваліфіковану  робочу силу, яка забезпечує випуск продукції поліпшеної якості, творчий  характер і ефективність роботи таких  підприємств.

Активна реалізація інноваційних процесів — спосіб повернення до життя  традиційних видів економічної  діяльності. Він полягає в повторному вливанні в них рушійних сил, здатних  забезпечити конкурентоспроможність і створити нові робочі місця за допомогою цілеспрямованого розвитку всієї технологічної бази. Тут  використовують цілу низку технологій. Це не тільки електроніка, інформаційні технології, засоби гнучкої автоматизації, нові технології одержання, переробки  й обробки матеріалів, способи  і засоби економії енергії, а також  тип організації, що краще реагує на потреби виробничого процесу  і ринку, сприяє зменшенню витрат і усуненню “вузьких” місць [9, c.589-591].

Нині важливу роль у  визначенні спрямованості дослідницької  й інноваційної діяльності відіграє ринок. Тому потрібно здійснювати ретельне, постійне оцінювання потреб ринку, виявляти способи їх задоволення. Аналіз і  врахування потреб ринку означають  зміну акценту випуску стандартної  продукції від кількісної до якісної  сторони, позначеної високим рівнем диверсифікованості.

Структури дослідницьких  організацій не повинні бути громіздкими. Цим організаціям слід виконувати тільки найважливіші, істотні функції і  бути постійно інформованими про  все нове, що з'являється на обрії. Система моніторингу повинна  тримати під постійним контролем  і безупинно відслідковувати  процеси, які відбуваються в тому чи іншому виді економічної діяльності.

Високі технології створюють  завдяки використанню новітніх досягнень  науки, які виникають у результаті процесу. Сюди належать мехатронні технології, засновані на автоматизації і  роботизації виробництва, технології сучасної електроніки, різноманітні процеси, що послуговуються комп'ютерними засобами, біотехнологіями тощо. Спільною властивістю  цих технологій стало те, що їх базою, основними компонентами є наукові  знання й інформація.

Технологічна відсталість  певних видів економічної діяльності України зумовлює низьку продуктивність праці, високу ресурсо- та енергоємність  продукції. Отже, поряд зі створенням власних, необхідне залучення сучасних високих технологій, розроблених  в інших країнах, їх швидке освоєння. У зв'язку з цим дуже важливо  створити сприятливі умови для розгортання  інноваційних процесів.

Варто застосувати вже  випробуваний у багатьох країнах  метод злиття “нових” і “старих” технологій. Він створить сприятливі можливості для об'єднання якості і гнучкості, закладених у потенціалі нових технологій, із вже досягнутими  перевагами традиційних, що дає змогу  знаходити інноваційні рішення, які найкраще відповідають потребам і умовам України.