Кредитно-грошова політика в Україні

     На  сучасному етапі злиття банківського і промислового капіталу є процес прямого, а не через кредит проникнення банківського капіталу в промисловість. Це здійснюється через придбання банками акцій промислових компаній. Купуючи їх, банки встановлюють контроль за акціями, оскільки володіють їх контрольним пакетом.

     Банки також купують акції промислових  підприємств для спекулятивних операцій на біржі та отримання біржового прибутку. Банківський капітал проникає в промисловий через випуск і розміщення банками акцій промислових підприємств. Останні вдаються до випуску нових акцій і облігацій, коли їм потрібні додаткові капітали, вони доручають функцію розміщення цінних паперів банкам. Банки з випуску цінних паперів мають на меті отримання емісійного прибутку — різниці між курсом продажу акцій і облігацій та курсом їх купівлі. Емісійний прибуток сягає 8-10%.

     Проникнення банківського капіталу в промисловий  здійснюється через участь у заснуванні нових підприємств, що дає змогу привласнювати значний засновницький прибуток.

     Все це сприяє зменшенню частки банківського капіталу у структурі фінансового, який витісняється спеціалізованими кредитно-фінансовими установами (інститутами), які є структурною складовою кредитної системи небанківського типу, акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

     Спеціальні  кредитно-фінансові інститути кредитної  системи проводять кредитування певних галузей чи економічних сфер — промисловості, сільського господарства, кооперації, будівництва, торгівлі тощо. У їхній діяльності визначається одна або дві основні операції. Вони домінують у відносно вузьких сферах позичкового капіталу та мають специфічну клієнтуру. До цих спеціальних установ відносять страхові компанії, інвестиційні банки та інвестиційні компанії, спеціальні банки, фінансові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо. Існування в кредитній системі спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів значно розширює фінансові можливості окремих клієнтів і дрібних фірм, оскільки збагачує варіанти вибору власником дрібного бізнесу джерел кредитування. 

     В Україні система спеціалізованих  небанківських кредитно-фінансових інститутів перебуває на стадії формування, її суб'єктами є комерційні страхові компанії, пенсійні фонди та інші установи.

     Основним  видом банківської діяльності є  кредитування. Банківське кредитування (як і комерційний кредит) здійснюється на засадах строковості, платності, поверненості і гарантованості.

     Строковість кредитування полягає у тому, що усі кредити надаються лише на певний строк — це короткотермінові і довготермінові кредити. Принцип платності здійснюється при сплаті певного процента за користування кредитом, поверненості — у поверненні банку всієї суми кредиту разом з процентами у визначений термін, гарантованості — у захисті грошових коштів, виданих у кредит, шляхом забезпечення позики певним закладом (заставою) майном, товарами чи цінними паперами або гарантією іншого банку чи установи.

     Кредитування  може здійснюватися готівкою чи безготівковими засобами (у чековій формі).

     Кредити готівкою здійснюються за рахунок тих  грошових коштів, які банки одержують на строкові рахунки (клієнт гарантує, що він не буде чіпати ці засоби протягом певного часу — кварталу, року чи більше, за що банк виплачує йому більші проценти), або за рахунок готівкових кредитів центрального банку.

     Поряд із строковими рахунками банк відкриває  також поточні (безстрокові) рахунки. Ці засоби надавати в кредит ризиковане, адже клієнт у будь-який момент може їх зажадати назад. Водночас банк не може допустити, щоб ці наявні грошові кошти без руху знаходилися у банківських підземеллях (резервах). Це різко обмежує можливості банку в акредитуванні. Намагаючись розірвати ці пута на шляху кредитної емісії і, водночас, не підірвати довір'я клієнтів, банки знайшли можливість і ці засоби використати для кредитування. Для цього комерційні банки утворили систему часткових банківських резервів, яка знаходиться в основі кредитних систем в більшості країн ринкової економіки.

     Система часткових резервів ґрунтується  на централізації частини грошових засобів банків в спеціальних фондах, якими розпоряджається центральний банк країни. Створивши часткові резерви, комерційні банки сміливо можуть віддавати у кредит ту частину коштів поточних рахунків, яка залишилася після внесення у систему часткових резервів. Усуваючи можливість критичних ситуацій при зверненні вкладників якогось банку з вимогою про виплату їм більших сум готівки, ніж зберігається у сейфах цього банку, єдина резервна банківська система дозволяє кожному банку сміливо здійснювати кредитну емісію, якщо це кредитування відповідає всім умовам, які були розглянуті вище. Крім того, резервна система дає можливість через зміну грошової маси управляти економічним розвитком країни.

     Суть  кредитної емісії полягає у збільшенні банками грошової маси країни за рахунок створення нових поточних рахунків у чековій формі для тих клієнтів, які беруть позику не готівкою, згоджуючись здійснювати свої майбутні операції в безготівковій формі — за допомогою чеків.

     При цьому кредитна емісія має чіткі  межі, які визначаються величиною резервних вимог центрального банку.

     Кожен банк може видати у формі кредитів лише частину тієї суми, яку він одержав від своїх вкладників. Але усі банки разом можуть надати значно більше грошей, ніж внесли їх вкладники. Розмір цього перевищення прямо пов'язаний з рівнем резервних вимог через співвідношення, яке називають мультиплікатором депозитів і яке визначає межі зростання грошової маси за рахунок безготівкових грошових засобів.

     Мультиплікатор депозитів (мультиплікатор грошовий) — показник, що характеризує можливості економіки у цілому і банківської системи зокрема, збільшувати грошову масу в обороті. В основі дії цього мультиплікатора лежить процес обов'язкового резервування частини засобів, які отримуються комерційними банками у вигляді депозитів на спеціальних рахунках у центральному банку.

         Величина мультиплікатора визначається так:

     Мультиплікатор  депозитів  = __________100_________.

     ставка  резервних вимог 

     Сучасний  етап розвитку банківської системи  в Україні свідчить про те, що в нашій державі відбувся процес становлення дворівневої банківської системи, який набув глибокого впливу на загальноекономічний розвиток. Але становлення і реформування банківської системи випереджало реформування економіки, наслідком чого були значні тіньові обороти капіталу, відплив його за кордон. Система страхування депозитів і кредитів практично не діяла. Як наслідок, на початок XXI ст. в Україні було зареєстровано 214 банків, а їх

агрегований капітал становив усього 4,9% від загального обсягу ВВП. В країнах Західної Європи цей показник становив 80% від ВВП, тому першочерговим завданням банківської системи України стає процес нарощування банківського капіталу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Позичковий  процент і його норма.

     Поділ кредитного ринку на грошовий ринок і ринок облігацій зумовлений відмінністю конкретних форм кредиту з точки зору їх ліквідності.

     Ліквідність — це сукупність легкості, з якою кредитні засоби перетворюються на платіжні засоби, тобто оборотність кредиту. Найвищою ліквідністю володіє готівка — банківські вклади, які не обмежені певним строком і по яких можна одержати гроші у будь-який момент (чеки, кредитні картки тощо). До засобів з низькою ліквідністю відносять майно, а з форм кредиту — облігації, які не так легко перетворити на готівку, якщо вони не продаються і не купуються на ринку цінних паперів.

     Слід  відзначити важливу функцію процента, яку він виконує на кредитному ринку. Саме процент (плата за кредит) повинен заохочувати власників заощаджень надавати засоби у розпорядження кредитного ринку (тобто банкам), замість того, щоб зберігати їх у вигляді готівки. Рівень процента дає також інформацію позичальникам, у яку суму їм обійдеться кредит. Як правило, чим більший строк, протягом якого будуть використовуватися позичальником кредитні засоби, тим вищим буде рівень процента.

     При аналізі категорії процента важливо  розрізняти номінальну і реальну процентну ставку.

     Номінальна ставка процента — це неточна ринкова процентна ставка без врахування темпів інфляції.

     Реальна ставка процента — це номінальна ставка з урахуванням очікуваних темпів інфляції.

     Інфляція  — знецінення паперових грошей, яке проявляється як процес зростання загального рівня цін на споживчі товари і послуги.

     Вона  виникає внаслідок порушення  закону грошового обігу, коли у ньому знаходиться надлишок грошей. Зовні вона проявляється у зниженні купівельної спроможності грошової одиниці в усіх формах: зростання товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, падіння валютного курсу.

     Найважливішим показником інфляції є динаміка індексу  цін.

     Індекс  цін — коефіцієнт, що показує, у скільки разів змінився загальний рівень цін за даний період.

     Кількісна характеристика інфляції визначається її рівнем, який вимірюється через показник темпу інфляції. Цей показник обчислюється за такою формулою: 
 
 
 

де  Р0 — індекс цін базисного періоду;

     Р  — індекс цін поточного періоду.

     За  темпами інфляції розрізняють: «повзучу» (до 10% на рік) «галопуючу» (понад 10%) і гіперінфляцію (понад 2000% або 50% на місяць чи 1% на день).

     Наприклад, якщо номінальна річна ставка — 15%, очікуваний темп інфляції — 6% на рік, тоді реальна процентна ставка = 9(15 — 6). Інфляція у такому випадку «з'їла» 9% реального процентного доходу. Різницю між номінальною і реальною ставками потрібно враховувати при порівнянні очікуваного рівня доходу на капітал (норми прибутку) і ставки процента. При цьому порівняння необхідно робити не з номінальною, а з реальною процентною ставкою, адже лише вона вимірює дійсні витрати на позику.

     Виходячи  з цього, банки оперують позичковим капіталом, джерелом їх доходу може бути лише позичковий процент.

     За  здійснення активних операцій (розміщення грошових засобів) банк одержує процент з клієнтів, а по пасивних операціях (залучення грошових коштів) сам сплачує процент клієнтам. 
 

     Тому  банк може мати дохід лише тоді, коли процент по активних операціях буде вищим, ніж по пасивних. Цим і пояснюється перетворення позичкового процента на прибуток банку.

     Ставка  процента, яка використовується при  дисконтуванні доходів і витрат, називається дисконтною ставкою, або нормою дисконту.

     Наприклад, інвестор хоче через рік мати грошові  засоби на суму 1000дол. Знаючи нинішню ринкову норму процента, він може визначити, яку суму віддати в позику (інвестувати), щоб досягти поставленої мети.

     Якщо  ринкова ставка процента рівна 10%, то йому потрібно покласти на банківський рахунок 910 дол., які через рік принесуть дохід у сумі 91 дол. Інакше кажучи, сьогоднішня вартість майбутніх 1001 дол. (910 + 91) складає 910 дол.

     Проблема  дисконтування доходів на інвестиції полягає у тому, що при здійсненні інвестиційних проектів (будівництво, придбання обладнання, машин) виникає необхідність співставлення нинішніх витрат і майбутніх доходів.

     Але гроші для освоєння проекту вкладаються  сьогодні, а віддача від них  буде в майбутньому. Тому потрібно уточнити рівень доходності даного інвестиційного проекту і порівняти його з альтернативними.

     Методика  оцінки майбутньої прибутковості вкладеного капіталу, що ґрунтується на дисконтуванні, тобто приведенні майбутніх витрат і прибутків до їх нинішньої вартості, передбачає застосування широко відомої в економічній теорії формули: