Автор: Пользователь скрыл имя, 25 Января 2012 в 16:59, курсовая работа
Отже, сучасна ринкова економіка є регульованою. Державне регулювання стало невід'ємним елементом ринкового економічного механізму, яке здійснюється через такі економічні функції:
визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи із стану економіки і перспектив її розвитку;
розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;
здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність у господарюючих суб'єктів через фінансові важелі;
контроль за дотриманням антимонопольного законодавства для захисту і стимулювання конкуренції;
регулювання зовнішньоекономічних відносин;
соціальний захист громадян;
фінансування суспільних потреб.
Вступ.
Розділ І : Кредит та його форми.
Виникнення кредиту.
Кредитна система як основа ринку грошей.
Комерційний кредит.
Банківський кредит.
Державна кредитна політика.
Банки, їх види і функції.
Кредитно-банківська система.
Позичковий процент і його норма.
Грошово-кредитне регулювання.
Монетарна політика.
Політика контролю грошової маси.
Розділ ІІ : Кредитно-грошова політика в Україні
Розділ ІІІ : Перспективи розвитку та умови вдосконалення
Висновки .
Список використаної літератури.
Банківський
кредит — надається грошовим капіталом
(банками та іншими кредитними установами)
у вигляді грошових позик. Об'єктом банківського
кредиту є банківський капітал. Завдяки
цьому він здатен подолати обмеженість
комерційного кредиту. Крім того, заміна
комерційних векселів банківськими (банкнотами)
посилює переваги банківського кредиту,
тому сам кредит стає більш еластичним
і масштабним. З виникненням і розвитком
кредитних відносин безпосередньо пов'язаний
процес становлення і розвитку кредитного
ринку — складової частини ринку інвестицій
ресурсів — ринку капіталів (див. схему
«Структура ринку капіталів»).
Ринок
позичкового капіталу, або кредитний ринок,
поділяється на ринок короткострокових
і довгострокових засобів. На першому
з них об'єктом купівлі-продажу є казначейські
векселі (на державні цінні папери з короткотерміновими
зобов'язаннями держави до 12 місяців, які
випускають центральні банки), на другому
— довготермінові позики та цінні папери.
Довготермінові ринки позичкових капіталів
поділяють на ринок довготермінового
кредиту і ринок цінних паперів, що набули
значного розвитку на вищій стадії капіталізму,
набагато перевищуючи обсяги реального
капіталу. Ринок цінних паперів складається
з ринку акцій, на якому здійснюється купівля-продаж
прав класності на частку майна підприємства,
і ринку облігацій, який, таким чином, пов'язує
кредитний ринок з ринком цінних паперів.
СТРУКТУРА
РИНКУ КАПІТАЛІВ
Кредитний ринок концентрує попит і пропозицію на позичковий капі гал, а ринок цінних паперів (ринок акцій) — попит і пропозицію на власний капітал покупців і продавців акцій. Акції фіксують частку власності покупця у тому чи іншому підприємстві.
Інституціональними формами (інститути — різні суспільні утворення, організації, установи) ринку капіталів виступають установи, які опосередковують кредитні угоди, а також купівлю-продаж акцій. У першому випадку — це комерційні та іпотечні (надають кредит під заставу землі і нерухомого майна) банки, центральний емісійний банк, ощадні каси, страхові компанії, будівельні та інші товариства, у другому — фондові біржі.
Значення кредитного ринку полягає у тому, що він, по-перше, зосереджує і надає підприємствам засоби для інвестування, по-друге, організовує переміщення тимчасово вільних грошових засобів з тих галузей і секторів економіки, де є їх надлишок, туди, де відчувається їх нестача.
Суб'єктами
кредитного ринку виступають кредитори
і позичальники грошей, перш за все підприємства
і домашні господарства. Кредитний ринок
спрямовує заощадження домашніх господарств
на інвестування підприємств. Підприємства,
як правило, є позичальниками грошей. Суб'єктом
кредитного банку може бути й держава,
яка виступає як позичальником (в умовах
дефіцитного бюджету), так і кредитором
(при наявності надлишкових засобів).
3. Державна кредитна політика.
3.1. Банки, їх види і функції.
Реалізуючи свою кредитну політику, держава спирається на інституційну структуру кредитної системи і кредитний механізм.
Кредитна система — це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредитування в єдності з сукупністю кредитно-фінансових інститутів, які забезпечують функціонування цих відносин (див. схему «Кредитна система»).
Основною ланкою кредитної системи є банки, які здійснюють основну частину кредитних і фінансових операцій.
Банк (фран. banque — фінансове підприємство) — це фінансовий інститут, суб'єкт кредитних відносин, який акумулює грошові кошти, розпоряджається і використовує власні та запозичені кошти з метою одержання прибутку.
Зародки банківської справи існували ще при рабовласницькому ладі у вигляді корпорацій, що зберігали золото і срібло. У добу феодалізму (XIV-XVI ст.) банкіри кредитували королів, феодалів. Але найбільшого поширення банки набули за капіталізму в XVII- XVIII ст. Перший акціонерний банк був організований в Англії, наймогутнішій у той час країні світу, у 1764 p., а в 1844 р. за ним була закріплена роль центрального банку. Вслід за цим утворюються банки в інших країнах світу, що сприяє витісненню з обігу металевих грошей. З посиленням концентрації банківського капіталу (кінець XIX— початок XX ст.) банки стають одним із головних елементів ринкової економічної структури, що проявляється у виконуваних ними функціях:
Сукупність фінансових установ грошового ринку (що займаються банківською діяльністю) у їх взаємозв'язку і взаємодії, діяльність яких законодавче визначена, утворюють банківську систему.
Сучасна банківська система як система ринкового типу є дворівневою, складається з центрального банку і комерційних банків
Центральний банк країни є центральним органом кредитної системи. Він здійснює емісію кредитних грошей, акумулює і зберігає касові ресурси інших кредитних установ, зберігає державні золотовалютні резерви, кредитує комерційні банки, надає кредити під урядові програми, здійснює розрахунки і перевідні операції держави, грошово-кредитне регулювання макроекономічних процесів. До основних функцій центрального банку належать — функція монопольної емісії готівки й організації грошового обігу, функція «банку банків», функція банку уряду та функція реалізації грошово-кредитної політики.
Функція монопольної емісії готівки й організації грошового обігу свідчить про те, що право випуску банкнот (кредитних грошей), організації грошового обігу в країні законодавче закріплюється тільки за центральним банком.
Функція «банку банків» — передбачає діяльність центрального банку як міжбанківського розрахункового центру та кредитора останньої інстанції. Центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Його клієнтами І комерційні банки, які виступають посередниками між своїми клієнтами і центральним банком. Центральний банк зберігає вільну грошову готівку комерційних банків (касові резерви) як гарантійний фонд для погашення депозитів. Тобто комерційні банки зобов'язані зберігати частку своїх резервів у центральному банку — так звані обов'язкові банківські резерви. Центральний банк установлює норму обов'язкових резервів, яка розраховується як відношення суми обов'язкових резервів до зобов'язань банку за депозитами і виражається у відсотках. Беручи на зберігання касові резерви комерційних банків, центральний банк надає їм кредитну підтримку, тобто виступає їхнім кредитором.
Функція банку уряду. Ця функція передбачає діяльність центрального банку як фіскального (лат. fiscalis — казенний) агента уряду. Центральний банк забезпечує касове виконання державного бюджету та здійснює операції, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, надання коротко- і довгострокових кредитів державі, консультаційних послуг урядові з макроекономічного регулювання, збереження золотовалютних резервів.
Функція реалізації грошово-кредитної політики. Ця функція забезпечує регулювання макроекономічних процесів з метою впливу на господарську ефективність, темпи економічного зростання, стимулювання інфляційних процесів, забезпечення зайнятості. Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання є грошова маса. Центральний банк застосовує два типи грошово-кредитної політики: політику «дорогих грошей» (рестрикційна — лат. restrictio — обмеження) і політику «дешевих грошей» (експансіоністська — лат. expansio — поширення).
Рестрикційну політику застосовують, як правило, у фазі різкого піднесення, як метод боротьби з інфляцією задля стабілізації грошової системи. Ця політика спрямована на підвищення рівня процентних ставок, стримування темпів зростання грошової маси в обігу, на обмеження кредитних операцій.
Експансіоністська політика спрямована на подолання спаду виробництва, пожвавлення ділової активності, стимулювання інвестиційних процесів і збільшення платоспроможного попиту населення на товари і послуги, тобто на розширення обсягів кредитних операцій, зниження рівня процентних ставок, загальне зростання грошової маси.
Усі функції центрального банку взаємопов'язані і створюють об'єктивні передумови для виконання центральним банком функції регулювання всієї грошово-кредитної системи країни і економіки в цілому.
На відміну від центральних, значна частина яких одержує статус державних національних, усі комерційні банки, які знаходяться на нижчому рівні кредитної системи, у порівнянні з центральними є приватними і розбудовуються на засадах акціонерного капіталу (комерційні банки — це акціонерні товариства).
Комерційний банк — установа, яка створена для залучення грошових засобів юридичних і фізичних осіб та розміщення їх від власного імені на кредитних умовах: повернення, платності, терміновості, а також для здійснення інших банківських операцій з метою одержання прибутку.
Операції комерційних банків слід розділити на три групи: пасивні (по-залученню коштів); активні (по розміщенню коштів); комісійно-посередницькі (виконання операцій за дорученням клієнтів на комісійних засадах, тобто за винагороду, — це інкасові, трастові та перевідні операції).
Основна
спрямованість комерційних
Комерційні банки можуть виконувати всі функції інших кредитно-фінансових інститутів, крім функцій центрального банку. Сучасні комерційні банки виконують до 200 різних операцій. Залежно від функцій і характеру здійснюваних операцій серед комерційних банків виділяють інвестиційні, іпотечні та ощадні.
Інвестиційні банки — це спеціалізовані кредитні установи, що здійснюють фінансування і кредитування інвестицій. Основними об'єктами інвестиційної діяльності є облігації приватних компаній і держави, акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель. Його структура дає змогу мінімізувати ризик невиконання емітентом (установа, що випускає в обіг цінні папери та інше) узятих на себе зобов'язань і отримати максимальний прибуток.
Іпотечні банки (грецьк. hypotheke - застава, заклад) — це установи, що спеціалізуються на наданні довгострокових позик під заставу нерухомості — землі та будівель. Такими є земельні банки, які дають позику під заставу землі. Ресурси іпотечних банків формуються за рахунок власних накопичень, іпотечних облігацій, за рахунок звичайних банківських послуг. Ці ресурси використовують для надання іпотечного кредиту — довгострокової позики під заставу нерухомості, іпотеки. За несплату заборгованості в строк позичальник втрачає нерухомість, якою забезпечено кредит, і право на заставне майно переходить до банку або іншого власника.
Ощадні банки залучають заощадження населення, які без допомоги кредитної системи не можуть функціонувати як капітал. Крім того, вони розміщують ці кошти в економіку через операції з цінними паперами, кредитування споживчих потреб населення, надання різноманітних юридичних послуг, здійснення валютних операцій.
Результатом
здійснення банківських операцій є
банківський прибуток, який утворюється
переважно за рахунок різниці між сумою
відсотків за надання кредитів і відсотків,
сплачених вкладникам, тобто це результат
операцій банків по активах. Доходи банку
формуються також від операцій з цінними
паперами, біржових операцій та надання
позик власного капіталу.
Внаслідок злиття промислового і банківського капіталу з'явилася якісно нова форма капіталу — фінансовий капітал, який сприяє подальшому усуспільненню виробництва.