ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     На  сьогодні туристична галузь є одним  з найважливіших чинників формування економіки багатьох країн. Туризм безпосередньо або опосередковано впливає на розвиток близько 50 суміжних галузей, стимулює пожвавлення місцевої економіки та створення додаткових постійних та сезонних робочих місць. Туристське споживання активно підтримує існування і розвиток народних ремесел, національної культурної спадщини. Крім того, туризм – єдина виробнича галузь, яка нерозривно пов’язана з людським фактором та спрямована в основному на задоволення емоційних потреб людини.

     Природна людська допитливість, жага знань та нових вражень провокує наповнення ринку туристичних послуг найрізноманітнішими пропозиціями, сприяє проявам здорової конкуренції та ставить перед суб’єктами господарювання нові вимоги. Так, сьогодні, щоб мати шанс на процвітання, туристична галузь повинна являти собою гармонійне поєднання природно-рекреаційного потенціалу, вдалого менеджменту та оригінальності.

      На  сьогодні рекреаційно-туристична галузь в світі є однією з найбільших галузей економіки, яка, за результатами 2005 року, утворила  10,7 % світового внутрішнього продукту і поглинула біля 11% витрат споживачів.

     В наш час майже всі регіони  світу продемонстрували значне зростання  обсягів туризму. Разом з тим  події 11 вересня 2001 в США, нестабільна  ситуація на Близькому Сході, події в Югославії, Македонії та інші мали негативний вплив на сферу туризму не тільки в цих регіонах, а й у всьому світі.

     Незважаючи  на це, довгострокові перспективи  розвитку галузі і надалі залишаються  оптимістичними. Результати проведених досліджень ВТО передбачають, що туристичний рух до 2020 року зросте до 1,6 млрд., туристів за рік, які витрачатимуть 2 трильйони доларів США, або 5 млрд. в день.

     Від перших днів своєї незалежності Україна  впевнено стала на шлях створення  власної тур індустрії, проголосивши туризм пріоритетною галуззю розвитку економіки.

     У таких складних умовах перехідного  періоду український туризм з  року в рік працює динамічно та прибутковіше, нарощує обсяги виробництва  товарів і послуг, підвищує якість і культуру обслуговування.

     Згідно  з оцінками Міністерства економіки  України продукти та послуги, пов'язані  з діяльністю туристичної галузі, становлять близько 10% валового національного  продукту, а за загальними оцінками, близько 15% робочої сили в Україні  зайнято в туристичному бізнесі та супутніх галузях.

      Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження  індивідуальної роботи.

      Об'єктом  дослідження  індивідуальної  роботи є туристична  і рекреаційна галузь в  Україні.

      Предмет дослідження – рекреаційні ресурси України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  1. Аналіз рекреаційних ресурсів і  туристичного  потенціалу України

      1.1. Суть поняття рекреаційні  ресурси та їх  характеристика

     Рекреація - розширене відтворення сил людини (фізичних, інтелектуальних та емоційних) або діяльність, спрямована на відновлення продуктивних сил людини. Рекреаційні ресурси – це сукупність природних, природно-технічних, соціально-економічних комплексів та їх елементів, що сприяють відновленню та розвитку фізичних та духовних сил людини, її працездатності [1].

      До  основних видів рекреаційних ресурсів належать:

1) узбережжя  теплих морів; 

2) береги річок,  озер та водосховищ;

3) лісові та  лучні масиви;

4) передгір'я  та гірські країни;

5) міста –  столичні та історичні центри;

6) міста-курорти або курортні місцевості;

      7) релігійно-культові комплекси та  окремі споруди, розташовані поза  межами населених пунктів; 

      8) давні міста, фортифікаційні споруди  (печерні міста, фортеці тощо), каменярні [2].

      Основа  територіальної організації туризму – наявність на цій території рекреаційних ресурсів. Виділяють такі їхні типи: природні, історико-культурні та соціально-економічні.

      Природні  рекреаційні ресурси формують компоненти ландшафтних комплексів. Їхні властивості  повинні мати сприятливі для рекреаційної діяльності якісні та кількісні параметрами, що відповідають потребам відпочинку, лікування та оздоровлення суб'єкта рекреації.

      Рельєф  залежно від ступеня розчленованості  сприяє формуванню пішохідного, гірськолижного, водного та інших видів відпочинку, зумовлює естетичність території.

      Кліматичні  характеристики повинні враховувати  сонячний, температурний, вітровий режими, вологість повітря та опади, що оцінюють з урахуванням теплового стану  людини та її потреб.

      Гідрологічні  складові потенційної рекреаційної зони також є сприятливим рекреаційним чинником. Потенційні експлуатаційні запаси термальних вод у цілому по Україні за способами експлуатації становлять:

• при фонтанному способі – 23,2 тис.м³/добу,
• насосному – 125 тис.,
• з підтримкою пластових тисків – 273 млн. м³/добу.

     Площа освоєних та потенційних рекреаційних територій в Україні (без радіаційно забруднених) становить 12,8% території  країни і розподіляється відповідно до природних особливостей семи рекреаційних регіонів: Карпатський, Придністровський, Дніпровський, Донецько-Приазовський, Поліський, Причорноморський, Кримський. При визначенні цих регіонів враховувались наступні фактори:

     1) геополітичне положення (розташування  території, наявність трудових  ресурсів, транспортних комунікацій,  джерел сировини, енергії, історія розвитку території, традиції та ін.);

     2) наявність рекреаційних ресурсів;

     3) стан туристичної інфраструктури;

     4) попит на рекреацію та туризм;

     5) туристично-рекреаційна політика регіону.

     Згідно  з оцінкою ландшафтних ресурсів, потенційний фонд природоохоронних, оздоровчих та рекреаційних територій становить 12,1 млн. га, тобто 20% площі території України, що відповідає міжнародним показникам раціонального збереження природно-рекреаційних ресурсів. Одноразова місткість ландшафтів України, враховуючи допустимі природоохоронні норми, становить понад 40 млн. чоловік [3].

      Історико-культурні  рекреаційні ресурси мають пізнавальне  значення і можуть бути використані  для задоволення духовних потреб населення. Географічне довкілля –  основа життєдіяльності етносу, тому пам'ятки культури, історії, архітектури, народної творчості є його надбанням, що відрізняється унікальністю і неповторністю, тож не може не привертати уваги туристів, адже людині завжди було притаманно цікавитися культурою та надбанням інших етнічних груп.

     Загальна  кількість архітектурно-історичних пам'яток в Україні становить  48690 об'єктів, їхня цінність та чисельність (насичення, щільність) у межах областей істотно різняться. Найбільше архітектурно-історичних пам'яток, що охороняються державою і церквою, у Львівській області (3934), Київській (2886) та Чернігівській (2859) областях. Найцінніші культурно-історичні ресурси – у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Республіці Крим [5].

      Соціально-економічні рекреаційні ресурси беруть участь у рекреаційній діяльності побічно. Вони формують матеріально-технічну базу перспективної території. Економічні параметри "продукції" рекреаційної діяльності залежать від різновиду рекреаційного ресурсу, його місцезнаходження, транспортної доступності, технології використання та екологічних характеристик, стану рекреаційного середовища. Ефективність рекреаційної діяльності функціональної зони значно залежить від розгалуженості об'єктів інфраструктури та кваліфікованих трудових ресурсів.

      1.2. Характеристика рекреаційних  ресурсів України

      Багатство природного та історико – культурного  потенціалу України важко переоцінити. Чорне і Азовське моря, Крим, Карпати, Придніпров’я, Поділля та Волинь, понад 70 тисяч річок, найбільші з яких Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець і Дунай використовуються як туристично – рекреаційні ресурси України.

    Сьогодні  туристи мають можливість ознайомитися з історією та культурою України  з давніх часів до сьогодення. В  Україні 150 тисяч пам’яток культури, історії, археології, містобудування і архітектури, палацово - паркового мистецтва, а також понад 300 музеїв. Створено 7 національних історико - культурних заповідників. Найціннішими є пам’ятки епохи держави „Київська Русь” – 80 відсотків пам’яток цього періоду зосереджені саме на території України. Найвизначніші пам’ятки – Києво - Печерська лавра, Софіївський собор та історичний центр міста Львова – внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Багату історико – культурну спадщину представляють Андріївська та Кирилівська церкви у Києві; пам’ятки історії, пов’язані з історико - культурною спадщиною українського козацтва, а також періоду національно - визвольної боротьби українського народу і другої світової війни; музеї архітектури та побуту просто неба у Києві; Переяславі – Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Галичі; картинні галереї в Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Харкові тощо.

    З метою збереження та ефективного  використання природно – рекреаційних та історико - культурних ресурсів України, подальшого розвитку туристичної діяльності в усіх її регіонах розроблено Національну систему туристсько- екскурсійних маршрутів «Намисто Славутича». Вона є суцільною мережею туристичних подорожей різної історико - культурної тематики (Великий Шовковий шлях, культура Київської Русі, українське козацтво, народні традиції та фольклор, садово - паркове мистецтво тощо) та спрямованості (мисливські, кінні, спортивно- оздоровчі тури тощо) для різних категорій екскурсантів. Національна система туристсько - екскурсійних маршрутів «Намисто Славутича» спрямована задовольнити пізнавально - рекреаційні потреби вітчизняних та іноземних туристів, збільшити туристські потоки, забезпечити ефективне використання природно-заповідного фонду, пам’яток історії та культури, сприяти активному розвитку як внутрішнього так і міжнародного туризму [3].

      Заповідниками в наш час оголошуються території, що мають загальнодержавне значення. Національна екологічна мережа включає  частину земель країни, на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти. Крім того, до складу екологічної мережі входять окремі прибережні ділянки акваторії Азовського і Чорного морів.

      Природні  ландшафти спостерігаються майже  на 40% території України. У найменш  зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких становить близько 19,7% території країни. Враховуючи, що лише 44% лісів виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що стан, близький до притаманного природного, мають ландшафти на площі майже 12,7% території країни.

      Найбільш  захищеними є природні комплекси  в межах територій природно-заповідного  фонду. Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) – це ділянки суші і водного простору, природні комплекси яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність. Вони беруться під охорону держави з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу. Українською державою визнано розвиток заповідної справи одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України. Спеціально уповноваженим органом Державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони  
навколишнього природного середовища України. Для забезпечення державного управління природно-заповідним фондом у його системі у 1995 р. створено  
державний орган управління в галузі заповідної справи – Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке у 2001 р. перетворено в урядовий орган – Державну службу заповідної справи, в якій нині працює 25 фахівців. У складі територіальних підрозділів Міністерства наприкінці 90-х років створено відділи (підрозділи) охорони природно-заповідного фонду [7].