Державне регулювання екноміки

1. Проаналізуйте об’єктивну необхідність і сутність регулювання розвитку науки і техніки.

Державне регулювання соціально-економічного розвитку країни є істотною ознакою  ринкової економіки змішаного типу. Розумний симбіоз ринкових і державних  регуляторів дає можливість реалізовувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку, забезпечувати соціальну справедливість.

Трансформація економічної системи  України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави.

Саме держава, маючи чітку стратегію  і програму реформування і використовуючи весь арсенал засобів, які є в  його розпорядженні, здатне у відносно короткі терміни і з найменшими втратами створити умови для становлення цивілізованих соціально-економічних відносин і цілковитого задоволення потреб суспільства.

Перед економікою України стоять складні  та важливі проблеми, від вирішення  яких залежить майбутнє держави: які функції повинна виконувати держава в трансформаційній економіці, які форми і методи регулювання воно повинно для цього застосувати, якою повинна бути специфіка управління розвитку соціально-економічних процесів в окремих сферах і секторах економіки.

Незважаючи на різні трансформації  і потрясіння XX століття ознаменувалося структурними зрушеннями в економіці, які в основному забезпечили  прогрес розвитку цивілізації. Найважливішим  із цих зрушень було введення науки  в систему продуктивних сил. Поступово, але неухильно і закономірно науковий потенціал вже до середини століття став головним фактором розвитку, як в межах окремих країн або регіонів, так і в загальнолюдському масштабі. Зовнішньою ознакою нового положення науки в суспільстві стало зростання кількості параметрів її сфери. Науково-дослідні лабораторії були організовані на всіх значних промислових підприємствах, сформувався великий державний сектор досліджень і розробок, з'явилися державні органи управління наукою, державна науково-технічна політика та пр [5 , 80]

Особливістю цього моменту є  визнання об'єктивної тенденції світового  розвитку - наука стала провідним  фактором прогресу і перетворилася  в самостійну велику сучасну галузь суспільного життя з тисячами працівників, результати діяльності яких в масовому масштабі реалізуються на практиці в безпосередньо продуктивну силу матеріального і духовного виробництва.

Прогрес науки вимагає різних типів  кооперації, які відбуваються на міждержавному  і недержавному рівнях і між ними.

Формами кооперації науки є:

• § багатосторонні проекти, дослідницькі мережі, співпраця наукових товариств розвинених країн і країн, що розвиваються;
• § стипендії, гранти та стимулювання спільних досліджень;
• § програми сприяння обміну знаннями;
• § створення науково-дослідницьких центрів;
• § міжнародні угоди про спільне дії, оцінюванні та фінансуванні мегапроектів і організація широкого доступу для участі в них;
• § міжнародні комісії для наукового розгляду комплексних проблем та ін

У розвинених країнах історично  склалися різні структури, як державні, так і цивільні, які здійснюють наукові дослідження і розробки. Так у Німеччині - це, перш за все Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, в Нідерландах - Організація прикладних наукових досліджень (TNO), Організація наукових досліджень (NOW), Королівська академія мистецтв і наук (КНАВ) та ін крім того, значний обсяг робіт використовується в університетах.

В Україні ця підсистема репрезентована розгалуженою мережею наукових установ  різних типів, які в своїй сукупності покликані забезпечувати належний науково-технічний рівень як країни в цілому, так і кожної сфери національної економіки зокрема.

Основними типами наукових організацій  є:

• § конструкторські;
• § проектні та проектно-пошукові;
• § вищі навчальні заклади;

§ науково-дослідні та конструкторські підрозділи на промислових підприємствах.

Починаючи з 1991 р. в організаційній складовою наукового потенціалу України відбуваються зміни, які  стали особливо помітні в останні  роки.

Наукові та науково-технічні роботи в  Україні виконують 1505 організацій, серед яких спостерігається тенденція до зменшення кількості наукових і конструкторських установ в галузі технічних наук.

Приріст кількості організацій  за період з 1991 по 2004 р. був забезпечений переважно збільшенням числа  науково-дослідних установ від 502 до 818 вищих навчальних закладів від 146 до 159.

Кількість науково-дослідних організацій  галузевого сектору науки за роки незалежності України зросла від 804 до 870, що є результатом дроблення  наукових установ та промислових  підприємств у процесі корпоратизації та акціонування. Особливо негативно ці процеси вплинули на динаміку науково-дослідних установ заводського сектора науки, кількість яких на цей період зменшилося з 104 до 83, а питома вага - 7,7 до 5,5%. Це негативно відбилося на інноваційної діяльності промислових підприємств: можливості вчинення і впровадження нових розробок істотно скоротилися, що позначилося на динаміці створення зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, пристосувань і способів автоматизації, нових видів продукції.

Число наукових установ, які функціонують у вищих навчальних закладах, протягом певного періоду зросла з 146 до 168. Стабілізація їх питомої ваги в межах 10,7 - 11,0% засвідчила помірний характер інституційних змін в цьому секторі  науки. Далі по мірі розширення мережі науково-технологічних парків та центрів, де важливу роль мають відігравати університети та академічні інститути, трансформаційні процеси в академічному та вузівському секторах науки відбуватимуться активніше

. Кількість проектно-конструкторських і пошукових організацій протягом певного періоду зменшилося з 446 до 268 (з 33,1 до 18,0%), яке погіршило умови і можливості докази науково-дослідних робіт до їх наступної стадії проектно-конструкторських розробок.

Особливе занепокоєння викликає тенденція до скорочення в країні кадрового потенціалу наукових установ, який безпосередньо забезпечує здійснення наукових досліджень і розробок. Порівняно з 1990 р. він зменшився в 2,8 рази. Нині в наукових установах працюють майже 178 тис. осіб, зокрема 4 тис. докторів наук та близько 17 тис. кандидатів наук [5, 83].

Кадровий потенціал науки протягом багатьох років визначав місце України  серед провідних європейських держав: вчених - близько 0,54% від чисельності  економічно активного населення (в  тому числі дослідників - 0,41%). Насиченість науковими кадрами в Україні і зараз відповідає рівню таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, однак є вдвічі меншою за середнім значенням цього показника в країнах ЄС (1,2%) і майже в чотири рази менше, ніж в найбільш забезпеченої науковими кадрами серед європейських країн Фінляндії (2,0%).

За деякими науковими напрямками на рахунок кадрового потенціалу наша країна є однією з найсильніших. Так, маючи унікальний кадровий корпус у галузі інформаційних технологій, Україна може бути в цьому напрямку конкурентоспроможної на світовому ринку, проте цей потенціал не використовується не тільки в галузі програмування, а й для інтегрування країни у світовий інформаційний простір, тоді як західні країни створюють умови для залучення наших молодих фахівців саме цього напрямку.

На відміну від країн ЄС, де більшість вчених і інженерів, які  здійснюють дослідження і розробки, працюють в промисловості, в Україні  такі фахівці зосереджені переважно  в науково-дослідних установах. У  них працює 90,3% докторів і кандидатів наук. Решта є працівниками конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних і проектно-пошукових установ, вищих навчальних закладів.

Основною причиною скорочення чисельності  наукових структур і відтоку кваліфікованих працівників з наукової сфери і нині залишається брак у фінансуванні цієї сфери.

Характерною ознакою сучасної науки  і напрямки в майбутнє є гуманізація  досліджень і в зв'язку з цим  зростання капіталовкладень у людський фактор і дослідження його розвитку. Пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки до 2006 р. передбачені реалізацією спеціальних досліджень, присвячених людським потенціалом країни, її здоров'ю, культурі, освіті, умовам збереження і подальшого зростання. Значна роль у стратегічному розвитку науки буде належати соціально-гуманітарних дисциплін, збагачення духовних, політичних та морально-етичних знань вчених, а також дослідженням, результати яких повинні сприяти поліпшенню здоров'я людини і охорони середовища. Така тенденція повинна бути притаманна інноваційній економіці, яка приходить на зміну постіндустріальної. Вона повинна забезпечуватися відповідними інвестиціями в людський капітал.

Аналіз структури науково-технологічних  напрямків розробок показує, що частина  технологічного змісту їх як носіїв нових знань в загальній кількості на продовженні 1995-2004 рр.. різко зменшувалася. Багато з них стосуються інших напрямків наукових досліджень, спрямованих в цілому на створення нових видів продуктів, виробів і послуг.

Далеко не провідну роль в цих розробках займають нові технології, особливо винаходу як інновації, які, по суті, повинні бути грунтом революційних технологічних перетворень. За статистикою, кількість розробок у галузі нової техніки і технології зменшилася порівняно з 1991 р. майже в 4 рази.

Приблизно такими темпами відбувається і впровадження технологічних інновацій  у виробництво. Протягом декількох  років найнижчими темпами впроваджувалися  такі напрями науково-технічного розвитку, як маловідходні, ресурсозберігаючі  та безвідходні технології. Порівняно з 1991 р. майже в шість разів знизилися темпи впровадження роботизованою техніки, фінансування наукових та науково-технічних розробок.

Воно ще не набуло в нашій країні прогресивних програмно-цільових форм. Частина пріоритетних розробок, які реалізуються за науково-технічним цільовими програмами і зосереджують у собі найпрогресивніші знання, спрямовані на прорив у техніко-економічному розвитку виробництва, також зменшується.

Фактори, що визначають стан і основні  напрямки трансформації наукової системи:

• структура наукового комплексу (за формами, розподілу, секторами науки);
• кадрова складова (рівень підготовки кадрів з вищою освітою та наукових кадрів: кількість, структура, сфери використання);
• стан фінансового забезпечення (джерела фінансування, обсяги та питома вага у ВВП, структура інвестування НДДКР за джерелами надходжень і розподілів між секторами науки);
• рівень матеріально-технічного забезпечення наукової сфери (матеріальна і технічна озброєність досліджень і вчених);
• результативність науково-дослідної діяльності (кількість, ефективність і рівень впровадження їх і т.п.).

Розвиток науки - найважливіша складова економічної політики

Постійне вдосконалення способів і предметів праці, технології виробництва  і його організації є рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин гостро встановив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки. Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку. Відбувається це, насамперед через низький науково-технічного рівня, низької якості і великих витрат на виробництво вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділило достатньої уваги розвитку науково-технічного прогресу.

Практично зараз в Україні відбувається катастрофічне рушение науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. За роки реформ більш ніж у чотири рази скоротилася частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки.

В той же час в економіці промислово-розвинених країн вона становить 1,2-1,5%, в Південній  Кореї, де в останні роки відбувалося  швидке зростання виробництва, витрати  на науку зробили крок навіть 2% від ВВП. Зараз в Україні значно зріс рівень безробіття у сфері науки. За межі України виїхало 6000 науковців. Внаслідок цього 90% товарів, які виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.

Рушення науково-технічного потенціалу обумовлює і низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції дало можливість М. Портеру зробити висновок, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п'ять факторів: наука і технологія; капітал, робоча сила, інфраструктура, інформація. Всі вони безпосередньо пов'язані з рівнем розвитку освіти і науки [4, 157].

Підтримка національної науки і  освіти та їх подальший розвиток вимагають  термінового втручання з боку держави: треба розробити активну науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов економічний механізм, який з'єднував би державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин браку в такій політиці є нерозуміння багатьма правителями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку промисловості зокрема.

Всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики. Вплив держави має бути спрямована на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення реалізації науково-технічної політики, яка відповідає світовому рівню.

Це означає, що Україна повинна  вибрати такі напрямки розробки «високих»  технологій, для реалізації яких у  державі вже створено реальні  передумови та наявний науково-технічний  потенціал виходу на провідні позиції  світової науки і техніки. Механізм створення і розширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для всіх країн:

• § систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
• § різні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;
• § підтримку малого інноваційного підприємництва.

Як свідчить досвід розвинених країн, основними напрямками впливу урядових органів на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.