Аграрна політика ЄС

1.У науковій літературі спільна аграрна політика визначається як напрями діяльності інститутів ЄС у галузі сільського господарства [5]. Її основу складають два елементи: структурна політика, виражена в програмах з розвитку сільських районів, і ринкова політика (загальна організація продовольчих ринків) [6, с. 62]. Саме для структурної політики притаманні певні соціальні аспекти, зокрема: сприяння зниженню рівня безробіття на селі шляхом створення умов для працевлаштування молоді, забезпечення дострокового виходу на пенсію працівників, зайнятих у сільському господарстві [6, с. 150], розвитку соціальної інфраструктури, житлового будівництва і комунального господарства, а також сільськогосподарської науки і освіти. Заходи, які вживаються державами-членами в рамках цієї політики, спрямовані насамперед на ліквідацію економічної диспропорції між процвітаючими і депресивними регіонами та наближення якості і рівня життя у сільській місцевості до міста. В ЄС це стало широкомасштабною програмою соціального розвитку сільської місцевості [7, с. 10-11]. З метою сприяння загальному гармонійному розвиткові регіонів, що перебувають у найменш сприятливих умовах, ЄС проводить дії, що зміцнюють його економічну, соціальну та територіальну згуртованість. В старій редакції Договору про заснування Європейської Спільноти від 21 березня 1957 р. зазначалось, що з цією метою Спільнота прагне зменшити диспропорцію рівнів розвитку різних регіонів та відсталість регіонів чи островів, що перебувають у найменш сприятливих умовах, зокрема села (ст. 158) [8]. На сьогоднішній день пріоритетне місце відведено саме розвитку сільських районів та поряд з ними місцевостям, що постраждали від індустріального розвитку, регіонам з низькими демографічними показниками, а також північним регіонам з дуже низькою щільністю населення, острівним, транскордонним та гірським областям (п. 131 ст. 2 Лісабонського договору, що змінює Договір про Європейське Співтовариство та Договір про заснування Європейської Спільноти від 13 грудня 2007 року) [9].

На етапі свого  формування, який охоплює період з  початку 70-х до середини 90-х років XX століття, «структурні програми ЄС стали першим кроком на шляху до сталого розвитку сільських територій» [6, с. 146]. Вони заклали основу комплексного підходу до розуміння необхідності здійснення системи «організаційних, економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на забезпечення пропорційних і одночасних, незворотних і стабільних прогресивних змін у виробничій, соціальній і екологічній сферах, які відбуваються пропорційно й одночасно у кожній зі складових сільської території» [10, с. 57]. Запровадження структурної політики свідчило про те, що сільські території розглядаються ЄС не тільки як базис для сільськогосподарського виробництва, а і середовище проживання значної частини населення, відповідно необхідним є вирішення соціальних проблем, а також вжиття екологічних заходів для збереження заміських ландшафтів.

Концепція, яку покладено  в основу структурної політики, формується у 70-80 роки XX століття та отримала в  науковій літературі назву «перерозподільної». Згідно з нею сільський розвиток винятково пов’язується із скороченням  відмінностей між найбільш відсталими сільськими районами та іншими галузями економіки (концепція зближення) [11]. При цьому звертається увага  на те, що сільські райони структурно відстають  від розвитку міських через несприятливі природні і соціально-економічні чинники. Навіть «сільська місцевість» (територія) за законодавством Європейського Співтовариства тлумачиться як територія, що розташована  на значній відстані від ділової  активності центрів і відчуває певні  труднощі з одержанням її населенням необхідного комплексу економічних  і соціальних благ [12, с. 177]. Тобто, основними  ознаками такої території, у даному випадку, виступає її периферійність та віддаленість від ділових центрів, доступність соціально-побутових  послуг для населення. Зазначена  концепція за своїм змістом дуже нагадує старий радянський лозунг «ліквідації  суттєвої різниці між містом та селом» [7, с. 10].

У 70-ті роки XX століття Радою Європейського Економічного Співтовариства (далі - ЄЕС) приймається  ряд Директив, спрямованих сприяти  модернізації сільськогосподарських  підприємств, професійній підготовці осіб, що займаються сільським господарством  та достроковому виходу на пенсію [13; 14; 15] фермерів, які досягли віку 55 років. Такі заходи мали на меті надати оптимальну площу для організації конкурентоспроможного  сільськогосподарського виробництва, а також створити підприємства, власниками яких стали б молоді фермери [16, с. 121], віком до 40 років. Зазначений підхід мав сприяти залученню молоді до роботи у сільській місцевості, укрупненню товарних господарств та застосуванню новітніх технологій.

Крім того, поступово  відбувається перехід від застосування традиційних методів підтримки  сільських регіонів, зокрема шляхом модернізації виробництва, до процесу  його диверсифікації. Зазначене поняття  має латинське походження від  «diversus» - різний, віддалений та «facere» - робити і означає розширення номенклатури продукції, що її виробляють окремі фірми та об’єднання [17, с. 344]. Що ж стосується застосування цього терміну у сільській економіці, то під ним розуміється передислокація ресурсів у нові види сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності та створення нових можливостей для кращого використання робочої сили, збільшення прибутків домашніх господарств, а також підвищення рівня життя фермерів і всього сільського населення [12, с. 218]. За законодавством ЄС до таких видів діяльності відносяться сільський туризм, ремесла, підсобні виробництва, спрямовані на здійснення переробки сільськогосподарської продукції, а також діяльність у сфері лісового господарства. Так, на територіях, які придатні для розвитку туризму або ремесел, до плану покращення підприємницької діяльності могли бути включені, крім сільськогосподарських інвестицій, інвестиції в туризм та розвиток ремесел (ст. 16 Постанови Ради (ЄЕС) № 797/85 від 12 березня 1985 р. про підвищення ефективності сільськогосподарських структур) [18]. Також заохочувались спільні інвестиційні проекти для організації виробництва кормів, включаючи їх зберігання та розміщення, розвиток та підготовку пасовищ (п. 1 ст. 17 зазначеної Постанови). Особливо звертається увага на організацію допомоги з метою здійснення залісення сільськогосподарських земель та інвестицій у лісові поліпшення, включаючи створення лісозахисних смуг, протипожежних перегород та пунктів водопостачання, лісових доріг (ст. 20 вищевказаної Постанови). Прийняті пізніше нормативно-правові акти ЄС, ще у більшій мірі роблять акцент на розвиток несільськогосподарських видів діяльності. Так, у Постанові Ради (ЄЕС) № 2328/91 від 15 липня 1991 р. про підвищення ефективності сільськогосподарських структур [19] вже передбачено, що фінансова допомога має розповсюджуватись не тільки на фермерів, а і на осіб, для яких ведення сільського господарства не є основним заняттям, але за умови, що вони здійснюють діяльність у сфері лісового господарства, туризму, ремесел або діяльність, спрямовану на захист навколишнього природного середовища та збереження сільської місцевості.

Таким чином, здійснюється інтеграція різних видів діяльності та на цій основі формується ідея створення  «сільського господарства послуг» [16, с. 124]. Одночасно вирішується три  проблеми, які є гостро актуальними  для ЄС. По-перше, це проблема перевиробництва  сільськогосподарської продукції, адже частина фермерів проводять  перепрофілювання та починають займатися  сферою послуг. По-друге, це проблема безробіття на селі, адже створюються додаткові  робочі місця для тих осіб, які  не спеціалізуються на сільськогосподарському виробництві. По-третє, країни-члени  ЄС починають ощадливо ставитись  до своїх природних ресурсів і  вживати всіх заходів, спрямованих  на їх збереження.

2. Основні цілі Спільної сільськогосподарської політики формулюються наступним чином:

1. зростання продуктивності сільського господарства шляхом просування технічного прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва і оптимального використання факторів виробництва, зокрема, праці;

2. забезпечення стандартів життя сільського населення, зокрема, шляхом підвищення доходів зайнятих у сільськогосподарському виробництві;

3. стабілізація ринків;

4. забезпечення запасів продовольства;

5. забезпечення продовольством споживачів за прийнятними цінами.

CСП базується на трьох  принципах:

1. Єдиний ринок, що має подвійне значення: застосування до сільськогосподарських продуктів правил вільного пересування товарів між країнами-учасницями і встановлення спільних цін і підтримки в євро.

2. Преференції ЄС, що реалізуються: через захист спільного ринку від імпорту сільськогосподарської продукції з третіх країн за низькими цінами з метою гарантування доходів європейських фермерів; через захист від коливань світового ринку для підтримки стабільності.

3. Солідарні фінанси: витрати на впровадження ССП повинні здійснюватися всіма членами на загальних підставах незалежно від національних інтересів. У 1962 році було засновано єдиний сільськогосподарських фонд.

Основні механізми ССП  нині такі:

1. Інтервенційні ціни. Метою встановлення інтервенційної ціни є підтримка цін і гарантування доходів фермерів. Вони застосовуються для таких видів продуктів: зернових, рису, цукру, масла, сухого молока і яловичини. За цими заздалегідь оголошеними цінами ЄС через різні національні державні інтервенційні агентства, що здійснюють заходи щодо регулювання ринку, скуповує місцеві продукти у випадку, коли ринкові ціни падають нижче за рівень контрольних, що гарантує підтримку ринкових цін на певному рівні. За цими цінами скуповується продукція у випадку перенасичення ринку того чи іншого продукту, а також збуваються накопичені запаси у випадку, коли ринкові ціни перевищують контрольні. Ці закупки спричиняють накопичення надлишків сільськогосподарської продукції у великих масштабах, що потім йдуть на експорт за демпінговими цінами, на переробку,

^°2Амп1ртТмита. Вони необхідні  для того, щоб не допускати  заповнення європейських ринків дешевшою імпортною продукцією. Донедавна використовувався змінний податок на імпорт, спрощений механізм дії якого полягав в тому, що спочатку визначалася внутрішня ціна кожного продукту, а потім вона оподатковувалася до такого рівня, щоб імпорт не збивав внутрішні ціни. Згідно з «Угодою про сільське господарство» Уругвайського раунду переговорів ГАТТ, з 1995 р. ці змінні величини були замінені фіксованими імпортними митами, які поступово скорочуються. Між 1995 і 2000 р. вони були скорочені на 15 % порівнюючи з базовим періодом 1986—1988 р. Для зернових Угода передбачала, що різниця між імпортною ціною на митниці і інтервенційною ціною не повинна перевищувати 55 % інтервенційної ціни. Цей пункт Угоди дуже важливий, тому що рівень захисту від імпорту став визначати межу маневрування внутрішньою ціновою політикою.

3. Експортні субсидії використовуються з метою компенсації товаровиробникам ЄС різниці у вартості їхньої продукції при експорті за нижчими цінами на світових ринках. Із зростанням

виробництва зростають обсяги продукції, що потребують субсидій для продажу за демпінговими цінами на світових ринках. Згідно з угодами Уругвайського раунду експортні субсидії були скорочені на 36 % за вартістю і 21 % за обсягами протягом 1995—2000pp., порівнюючи з базовим періодом 1986—1990pp. Проведена ЄС політика підтримки значною мірою стимулювала експорт сільськогосподарської продукції і за рядом товарних позицій сприяла перетворенню ЄС із нетто-імпортера в нетто-експортера.

Позитивними наслідками політики інтервенційних закупок ЄС є самодостатність  у забезпеченні продовольством і  збільшення експорту. Однак, це було досягнуто  не шляхом вільної конкуренції, а завдяки суттєвим субсидіям, у кінцевому рахунку сплачуваних споживачами.

ССП впроваджується через  такі політичні інструменти:

1. ринкова політика, що була започаткована 1962 p. і впроваджується через спільні організації ринку;

2.         політика щодо розвитку сільської місцевості, соціальна і структурна політики, започатковані 1972 р. з метою адаптації і модернізації сільськогосподарських структур і підтримки європейської моделі сільського господарства, основаної на розвитку багатофункціонального сільського господарства; політика щодо розвитку сільської місцевості стала другим основним принципом ССП починаючи з 1999 p.;

3. гармонізація національного законодавства у питаннях, що не охоплені спільними організаціями ринку.

3. Перша серйозна реформа спільної сільськогосподарської політики, так звана реформа Мак Шеррі, була започаткована з 1992 p. і передбачала передачу значної частини підтримки від споживачів до платників податків. Таким чином, політика ССП стала відходити від підтримки цін і управління ринком до підтримки шляхом прямих виплат. Більше уваги почало приділятися захисту довкілля, становленню молодих фермерів. Реформа 1992 р.

складалася з двох частин. Перша частина стосувалася цін і системи підтримки. Вона передбачала зниження гарантованих цін до рівня, наближеного до рівня світових цін, повної компенсації за втрати доходів шляхом надання прямих допоміжних виплат фермам; зусилля по регулюванню обсягів сільськогосподарської продукції шляхом заходів по виведенню земель з обігу і встановленню меж на виплати надбавок за тварин. Реформа намагалася зменшити дисбаланси ринку, стимулювати попит через зниження цін. Реформа здійснювалася дуже успішно і привела до більшої збалансованості ринків, зменшення запасів продовольства.

На ринку зернових виведення земель з обігу сприяло контролю за обсягами виробництва, а цінова конкуренція дозволила збільшити обсяг продаж на внутрішньому ринку, в основному фуражного зерна. Ринкові ціни зросли більше, ніж передбачалося. Між 1992 і 1996 р. доходи фермерів зростали щорічно на 4,5 %.

Реформа «Agenda 2000» здійснювалась протягом семирічного періоду (2000—2006 pp.). Реформа мала поглибити і розширити попередню реформу 1992 року шляхом більш широкої заміни цінової підтримки прямим виплатами допомоги і підтримки цих процесів відповідною політикою розвитку сільської місцевості. Реформа спрямована на підвищення рівня конкурентоспроможності європейського сільського господарства на внутрішньому і зовнішніх ринках. Безпека і якість продовольства є двома важливими аспектами конкурентоспроможності. Дві основні цілі ССП залишаються наступними: забезпечення належних стандартів життя сільських громад і стабільність доходів фермерів. Нова політика розвитку сільської місцевості доповнила заходи по розвитку сільської місцевості шляхом введення компенсаційних виплат для гірських і менш сприятливих регіонів. Крім розвитку сільської місцевості, реформування охоплює сектор зернових, зернобобових і олійних культур, свинини і яловичини, молока і молочних продуктів, вина.

Зокрема, інтервенційні ціни на зернові планується знизити на 15 %, збільшити виплати прямої допомоги фермерами таким чином, щоб компенсувати 50 % втрат від зниження інтервенційних цін. Темпи обов'язкового виведення земель з обігу встановлені на рівні 10 % на весь період реформи, причому, дрібні виробники (ті, що виробляють менше 92 тонн зерна) звільнені від обов'язкового виведення земель з обігу.

Базові ціни на свинину  і яловичину поступово будуть знижені на 20 %, інтервенційні цін  на молоко — на 15 %. Втрати доходу від  зниження цін компенсуються фермерам.

Нова політика розвитку сільської місцевості, що впроваджується в ході реформи, базується на двох принципах:

—        децентралізації відповідальності;