Сутність соціального захисту в Україні

В умовах переходу до планомірної  ринкової економіки значно зростає  армія безробітних, похитнулася  впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.

Соціальна політика –  це комплекс соціально-економічних  заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих  на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Основні принципи проведення соціальної політики:

1. захист рівня життя населення шляхом застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

2. надання допомоги багатодітним сім’ям;
3. надання допомоги у разі безробіття;

4. проведення політики соціального страхування, встановлення мінімальної плати для працюючих;

5. розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища переважно на рахунок держави;
6. проведення активної політики, спрямованої на здобуття кваліфікації.

Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова  держава повинна гарантувати  право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості та інших випадків втрати засобів до існування незалежних від людини обставин. Щоб забезпечити такий захист, держава мусить насамперед у законодавчому порядку встановити соціальні гарантії, механізми їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Крім держави, соціальний захист населення забезпечують підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники – їхні профспілкові організації.

Основні елементи соціального  захисту [1]. У системі соціального  захисту населення найважливішим  елементом є соціальне страхування. Воно складається із пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне та медичне страхування проводиться шляхом відрахувань із заробітної плати й прибутків по 7,5%. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні форми формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами з цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців.

Страхування від безробіття проводиться із спеціальних страхових  фондів. Розмір виплати залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку  найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються. У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична здатність до праці, строк надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців протягом 3 років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхових виплат працівників. У Великобританії враховується лише сплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути 26.

Оскільки головна ланка  у соціальній політиці держави –  політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати політика мінімізації конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводять до зниження ділової активності у суспільстві і скорочення ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання диференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності [1].

Існує чотири погляди  на соціальну справедливість:

- егалітарний – всі члени суспільства отримують різні блага;

- роулсіанський – максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

- утилітарний – максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

- ринковий - справедливість встановлює ринок.

Слід зазначити, що найбільш протилежними поглядами на справедливість є егалітарний і ринковий, оскільки ринковий розподіл доходів потребує відповідності до ходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту цього фактора. Отже, у цьому разі припустима значна нерівність у розподілі доходів.

Однією з найважливіших категорій, необхідних при розгляді соціальної політики держави та соціальної справедливості, є бідність.

Бідність – одна з  найстрашніших і гострих проблем, яка потребує не тільки теоретичного розв’язання, а й практичних зусиль для її подолання. Це така форма соціально-економічного та соціально-психологічного відчуження, за якої індивід не може задовольнити мінімальний рівень фізичних та соціальних потреб, прийнятих за стандарт у даному суспільстві.

3 ОГЛЯД СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

3.1 Огляд соціально-демографічної ситуації в Україні

Глибока соціально-економічна криза в Україні призвела до катастрофічного  погіршення демографічної ситуації. Такий висновок ґрунтується на результатах  статистичного аналізу динаміки відтворення населення, на дослідженнях характеру та особливостей деморіальності з боку ґенези її чинників, механізму взаємодії її складових.

Особливості сучасної демографічної  ситуації в Україні полягають  перш за все в таких змінах показників народжуваності і смертності населення, що призводять до зменшення його чисельності – депопуляції. Так з 1985 року кількісний показник народжуваності падає на 40%. Водночас в 1990 було досягнуто зменшення смертності дітей до 1 року відносно вказаного року. Але за наступні 6 років цей показник знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000 новонароджених – це вдвічі більше, ніж у розвинутих країнах. Це спричиняється фізичною виснаженістю матерів; відсутність можливостей у породіллі заощадити необхідні кошти на набір ліків, перев’язочний матеріал, пелюшки, які необхідно брати в пологовий будинок. Все це призводить до збільшення кількості пологів поза межами медичних закладів, що проходять  в антисанітарних умовах. Екологічна та епідеміологічна ситуації в Одеській та Донецькій областях є причинами найвищої в Україні смертності немовлят. В сільській місцевості народжується відносно міста четверта частина дітей, оскільки саме в містах зосереджена більша частина населення, яка спроможна на відтворення [9].

Демографічну кризу  не слід пов’язувати з відомими подіями 1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними процесами. Депопуляція населення почалася ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер більше 90% сільських адміністративних районів. Лише 4 області (Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська) мають природний приріст населення. В значній мірі цьому сприяє збережений традиційний уклад життя.

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених в цілому по Україні з 1990року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням, що приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важкорозв’язуваних проблем призводить до послаблення «волі до життя», а це в свою чергу до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

Найгірша ситуація зі смертністю в Чернігівській, Сумській, Луганській областях. Коефіцієнт довготи  життя там в середньому на 7 одиниць  менше, ніж в Києві. подібний перепад  у світі ніколи не зустрічався в одній країні. Тобто існує стійка тенденція до зменшення природного приросту населення. Депопуляція набула стійкого характеру і в близькій перспективі не можна розраховувати на зниження її темпів. Є підстави очікувати посилення цього процесу.

Оскільки знизився потенціал відтворення населення, то звідси йде тенденція постаріння, особливо в сільській місцевості. Процес постаріння населення має наступні наслідки: працездатні особи мають високе «навантаження» особами непрацездатного віку. Також така тенденція спричиняє збільшення потреби у фінансах, а при їх недостачі в населення – у соціальному захисті.

Небажані зміни відбуваються у шлюбно-родинному побуті, де спостерігається  слабе бажання увіковічнити себе у потомстві. Водночас спостерігається  зменшення кількості укладених шлюбів. Саме економічна ситуація в Україні спонукає молодь не поспішати творити сім’ї. Внаслідок демократизації суспільства поширюється так звана «нова мораль», шлюб можна не реєструвати. Ще одним важливим фактором, який впливає на демографічну ситуацію, є тенденція збільшення кількості розлучень – 63,3% шлюбів розпадається. Така ситуація є джерелом різноманітних соціальних проблем [7].

Формування деструктивних  процесів у сучасній демореальності України дали підстави твердити, що ми стали сучасниками унікального феномену новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час у нас набирають сили явища, які раніше звичайно мали місце тільки у відносно короткочасні періоди війн. Знижується не тільки кількість, а й якість суспільства. Вихід країни не приведе автоматично до збільшення народонаселення, оскільки широко розповсюджене планування кількості дітей в сім’ї, а також міняються ціннісні орієнтації щодо сім’ї. Отже, названі в роботі напрямки соціального захисту довгий час ще будуть актуальними.

Життя вимагає звернути увагу на демографічну політику, яка  виконуватиме функцію регулювання  психологічної схильності людей  до тієї чи іншої демографічної поведінки, яка водночас потребуватиме соціального  захисту і допоможе розв’язати ряд питань соціальної політики.

3.2 Проблема багатства  і бідності

У постсоціалістичних суспільствах проблема багатих і бідних набуває  яскраво вираженого політизованого характеру. Ще кілька років тому сама постановка питання про можливість появи в українському суспільстві багатих і бідних викликала у більшості людей вкрай негативну реакцію і роздратування.

Проблема багатства  і бідності особливо загострюється  в умовах ринкової економіки. Адже ринок  об’єктивно веде до диференціації  і розшарування населення за рівнем доходу: виділяються групи людей з високими доходами і групи людей з низькими доходами.

При визначенні поняття  бідності і малозабезпеченості використовуються різні підходи. Поняття бідності є відносним: бідність порівнюється з рівнем життя середніх і багатих верств населення.

Бідність характеризує рівень життя людей, доходи яких суттєво  відстають від середнього рівня  матеріального забезпечення, досягнутого  в даній країні.

Європейська економічна комісія ООН відносить до найбідніших  верств населення тих, у кого середньодушовий доход не перевищує 2/3 цього показника в середньому по країні.

Допомога бідним. Бідні  люди потребують відповідної соціальної допомоги з боку суспільства і  держави. Одна з найрозгалуженіших  у світі систем соціальної підтримки  найбідніших верств населення існує в США. У цій країні держава робить багато для вирішення проблеми бідності. Проте щодо конкретних шляхів розв’язання цієї проблеми, то тут виникає багато питань і неясностей. Характерною є досить гостра політична полеміка з цих питань між республіканською і демократичною партіями США. Головним аргументом республіканців є теза, що надмірна турбота держави про бідних ослабляє стимули до праці і діяльності, в результаті чого знижується активність найбільш працездатних і обдарованих громадян, що негативно позначається на економічному розвиткові країни. Державна соціальна підтримка «розбещує» й самих бідняків: для чого працювати, коли держава забезпечує кожному життєвий достаток? Навіть стосовно бідних верств населення повинен діяти принцип: «допомога шляхом самодопомоги».

По-іншому проявляється проблема бідності в Україні. У нашій  перехідній економіці через надто  малу кількість «середнього» класу  – людей із середнім достатком  – по суті, нема перехідного стану  соціальне безсилля значної кількості людей. У таких умовах тезу про те, що убогість є соромом і що вона є наслідком ледарства і недоумства, не можна вважати вірною. Прикриваючись ідеалами економічної свободи, не слід повністю ігнорувати соціального захисту бідних сімей. Однак держава не може допомагати всім, необхідно підтримувати таких людей і такі родини, які просто не виживуть без допомоги інших. Соціальна допомога повинна бути максимально цілеспрямованою [7].

Поріг бідності залежить від рівня розвитку суспільства  досягнутого в ньому рівня споживання. Де вищий рівень життя, там вищий поріг бідності, і навпаки. Оскільки рівень життя в Україні значно нижчий, ніж у розвинутих країнах, то й поріг бідності у нас нижчий.