Суспільні блага та державне регулювання їх виробництва

Рис. 2. Визначення оптимального обсягу громадського блага

  Зрозуміло, що вказаний підхід має ряд складностей.    

1. Відсутність  одиниць вимірювань корисності  суспільного блага (тому, зазвичай, їх обсяг вимірюється тільки  в грошовій формі).    

2. Неможливість відокремити ефект даного суспільного блага від ефекту інших благ, що задовольняють аналогічні потреби (як суспільних, так і приватних).   

3. Обсяг суспільних  благ, зазвичай, вимірюється тільки  в грошових одиницях, що призводить  до необхідності його перерахунку, відповідно, до зміни рівня цін у країні.  З цього зрозуміла неможливість аналітичного визначення необхідного обсягу суспільних благ, тому, зазвичай, він визначається експериментально двома методами:  1) обсяг суспільного блага збільшується доти, доки відповідні показники рівня життя населення чи результати опитування громадської думки перестануть поліпшуватись або темпи їх поліпшення почнуть різко знижуватись;       2) обсяг суспільного блага зменшується, доки відповідні показники рівня життя населення чи результати опитування громадської думки не почнуть різко погіршуватись.  Необхідно також зауважити, що при визначенні необхідних обсягів суспільних благ слід обов’язкового враховувати їх взаємозамінність і компліментарність.   Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі прийняття рішень щодо реалізації суспільних проектів: у моделі прямої демократії рішення найчастіше приймається більшістю голосів шляхом прямого голосування у формі референдумів; у моделі представницької демократії рішення приймаються голосуванням депутатів [13,с.149].    Головні мотиви, якими керується держава в процесі регулювання, полягають у досягненні прийнятного рівня і якості життя населення.  

Одним із найбільш трудомістких завдань державного регулювання  слід вважати забезпечення ефективного  розвитку об’єктів соціальної інфраструктури, досягнення відповідності якості й  характеру послуг, що надаються ними для створення відповідних умов життєдіяльності й відтворення населення (житлово-комунальні послуги, освіта, охорона здоров’я, культура й мистецтво).        Стан соціальної сфери економіки на сучасному етапі характеризується низькою якістю послуг, що надаються об’єктами соціальної інфраструктури. Негативний характер цих тенденцій досить чітко простежується в територіальному аспекті. Наприклад, у системі охорони здоров’я забезпеченість населення лікарняними ліжками й медичним персоналом досягає 4. У багатьох регіонах практично відсутнє транспортне обслуговування населення. У сфері освіти немає умов для вступу й навчання у вищій школі. Є відмінності в питомих капітальних витратах на об’єктах соціальної сфери (в 3 рази і більше), а також у питомих поточних витратах на надання соціальних послуг, тобто суспільних благ.    

Функціональна діяльність держави з підсилення регуляторного впливу на розвиток соціальної сфери тісно пов’язана з використанням  різноманітних форм регулювання. Розрізняють  нормативне регулювання, економічне регулювання, формування і перерозподіл доходів, а також програмування як синтез чи комплекс названих форм [17,с.67].      

Особливо в  країнах з централізованою економікою і в теперішніх перехідних умовах України, багато людей схильні вважати, що держава може або повинна розв’язувати всі проблеми і виправляти всі недоліки, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства. Вважається, що політика державного регулювання здатна розв’язати будь-які суспільні проблеми: забезпечити необхідні соціальні гарантії та їхній реальний захист, допомагати малозахищеним суспільним верствам, забезпечити достойний рівень пенсій та соціальних виплат, підвищити якість медичного обслуговування та рівень освіти, розв’язати проблему безробіття і т.д. Але таке надмірне покладання на можливість державного регулювання суперечить теорії й практиці функціонування держави та можливостям її управлінських функцій.

Держава – лише форма політичної організації суспільства  – інститут влади, в рамках якого суб’єкти суспільних відносин приймають індивідуальні й колективні рішення і здійснюють певну діяльність. Ніколи не існувало жодних гарантій того, що державна політика, схвалена більшістю обраних представників народу, неодмінно сприятиме економічному прогресу та зростанню суспільного добробуту. По-перше, навіть в країнах сталої демократії та ринкової економіки органи державного управління не завжди ухвалюють рішення в “інтересах більшості”. По-друге, держава далеко не завжди може суттєво покращити економічний стан суспільства і удосконалити виробничі відносини, якщо не діють ринкові економічні механізми [6].

В ході розвитку економіки за всю історію людства  можна виділити дві основні форми  господарювання: централізоване регулювання  економікою, де процес виробництва і розподілу здійснюється за державним планом, і ринкове господарство, в якому всі суб’єкти самостійно розробляють свої плани і вступають в економічні відносини під впливом автоматизму ринку, що координує їхню діяльність. Тут вимірювальним інструментом регулювання стає вже не план, а ціна, яка вільно встановлюється за згодою покупця і продавця.

Ці дві визначальні  форми господарювання ніколи не існували в чистому вигляді. Навіть, в жорстко  централізованій економічній системі  СРСР ринок обслуговував ті потреби, які було неможливо задовольнити централізованими методами або на задоволення яких в державі не вистачало необхідних ресурсів.

Необхідно чітко  розрізняти економічну роль держави  в умовах вільної конкуренції  або вільного ринку і економічну роль держави в умовах регульованої ринкової економіки. Для вільного ринку характерні такі ознаки:

•  Необмежена чисельність суб’єктів конкурентних відносин, абсолютно вільний доступ на ринок і вихід з нього.•  Максимальна динаміка вільного обігу матеріальних, трудових, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів.

•  Наявність у кожного суб’єкта конкурентних відносин повної об’єму ринкової інформації про пропозицію і попит, ціни, норми і правила поведінки на ринку.

•  Відсутність у кожного із суб’єктів конкурентних відносин можливості безпосередньо вплинути на рішення, які приймаються іншими суб’єктами [7].

За теорією  “невидимої руки” А.Сміта, самі ринкові  механізми спрямовують економічну систему на досягнення максимальної ефективності. За відомою теоремою А.Сміта, кожна людина постійно думає над тим, як знайти найбільш вигідне застосування всьому капіталу, яким вона володіє. Вона має на меті лише власну вигоду, а не вигоду нації. Але природне, а швидше необхідне переслідування власної вигоди, приводить до того, що вона обирає таке застосування свого капіталу, яке є одночасно найбільш вигідним і для нації.

Існує декілька визначень ринку. Ринок – це обмін, організований за законами товарного  виробництва і обігу, сукупність відносин товарного обміну. Ринок  – це механізм взаємодії покупців і продавців, тобто відносини попиту і пропозиції. Ринок – це сфера обміну всередині країни і між країнами, яка зв’язує між собою виробників і споживачів. Так, ринок розглядають як сукупність товарного обміну або як обмін, організований за законами товарного виробництва і обігу. Тобто, з одного боку, ринком вважається сукупність існуючих і потенційних покупців товару. З іншого, ринком називають механізм, який з’єднує покупців і продавців якого-небудь продукту чи послуги.

Відомий економіст-неокласик – французький учений Ж. Б. Сей розробив теорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натурального господарства з властивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних операціях. Ж. Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція сама автоматично створює для себе попит, внаслідок чого не може більш-менш тривалий час існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за допомогою власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги.

Але ідеального ринку не існує навіть у країнах зі стабільними ринковими відносинами. Ринкові регулятори не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності: вони не здатні протистояти монополістичним тенденціям, які обмежують вільну конкуренцію, оскільки прагнення до монополії міститься в самій природі індивідуального інтересу.

Ринкові механізми  не в змозі врегулювати суспільних благ, непривабливих для приватного виробника товарів і послуг, зокрема  через неможливість їх реалізації за допомогою механізмів ринку або  через їх високу собівартість (неспроможність ринку-1: суспільні блага) . Ринковий механізм не може запобігти забрудненню довкілля, він неспроможний забезпечити контроль за виробництвом екологічно чистих товарів та запобігти небезпек можливого заподіяння шкоди від певних видів діяльності для здоров’я громадян, довкілля і держави (неспроможність ринку-2: зовнішні ефекти) . Ринок не забезпечує соціальних гарантій, не в змозі нейтралізувати надмірну диференціацію в розподілі ресурсів та доходів (неспроможність ринку-3: принцип правової рівності і соціальної справедливості) . Дуже часто він породжує неповну і недосконалу інформацію, що підриває здатність до прийняття оптимальних рішень суб’єктами ринкових відносин (неспроможність ринку-4: ефекти асиметричної інформації). Ринок також може призводити до надмірної концентрації економічної влади в руках певних суб’єктів і не в змозі самостійно, без втручання у нього зовнішнього регулятора – держави – підтримувати і забезпечувати середовище повноцінної й відкритої конкуренції (неспроможність ринку-5: монополії).

Таким чином, існує  цілий комплекс питань, які належать до неспроможностей ринку і які  неможливо вирішити лише внаслідок  дії ринкових інструментів. В таких  випадках неспроможності ринку потрібне втручання держави, яка повинна:

•  створювати правове поле для вільного розвитку суб’єктів господарювання і контролювати дотримання ними норм законів;•  забезпечувати умови для здорової конкуренції і регулювати ціни на певні види товарів та послуг;

•  забезпечувати надходження на ринок необхідного набору товарів та послуг шляхом заповнення економічних ніш у виробництвах, які, з огляду на свою неприбутковість, непривабливі для приватного сектора;

•  запроваджувати нормативи та обмеження для суб’єктів господарювання з метою охорони довкілля;

•  забезпечувати зайнятість населення, справедливий розподіл ресурсів і доходів та інші соціальні гарантії;

•  допомагати суб’єктам господарюванням адаптуватися до змін ринкової кон’юнктури, створювати сприятливі умови для активізації їхньої виробничої діяльності.

Велика економічна депресія початку 30-х років XX ст., яка  глибоко потрясла світове ринкове  господарство, довела, що в нових  економічних умовах використання лише кредитно-грошових важелів регулювання  економіки дає вкрай обмежений  і малоефективний результат. Для забезпечення належних темпів економічного зростання і повної зайнятості всіх виробничих і трудових ресурсів в умовах високо монополізованої економіки необхідним стало впровадження і функціонування нової системи господарювання. Важливу роль в її теоретичній розробці відіграли праці Дж. Кейнса, а у практичній реалізації – “новий курс” президента США Ф.Д. Рузвельта.

У господарське життя почали впроваджуватися нові методи макроекономічного регулювання. Виникла необхідність “вмонтувати” в економічну систему більш ефективні “стабілізатори”, зокрема, засоби фіскальної політики (податки, амортизаційні відрахування, бюджетні надходження і витрати, субсидії виробникам тощо), які мали доповнити кредитно-грошову політику. В зв’язку з цим виникла потреба теоретично осмислити нові явища, зокрема, переглянути концепцію економічної ролі держави. Замість констебля – “поліцейського”, яким вона була в попередніх умовах, держава стала власником численних засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресурсів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід промислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.[9]

ВИСНОВКИ

Істотність системи  благ у тім, що людина чи суспільство  в цілому має набір потреб, кожна  з який вимагає свого задоволення. Ця, здавалося б проста теза, здобуває серйозне забарвлення якщо проаналізувати сучасний час і історію. Те чого ми досягли в будь-якій області, нехай ціною світових війн, світових криз у кінцевому рахунку є наслідком із простого бажання чи почуття недостачі, чи зрушеннями внутрішнього хімізму. Паралельно лежить закон зростаючих потреб. В основі даного закону лежать потреби в благах конкретної людини, а вони характеризують потреби всього суспільства. І в той же час цей закон є рушійною силою економічного росту, у силу того, що людині потрібно завжди більше, ніж віна досягла.

Вартість будь-якого  товару на ринку залежить від нашої  потреби в цьому товарі. Тому, що пропозиція залежить від попиту благ, а попит на блага - це одна з  граней потреб населення.

Існують безліч методів і факторів формування благ. Діловим людям, які починають діяльність, спрямовану на роботу із суспільством, необхідно докладно вивчити об'єктивні фактори формування благ цього суспільства, інакше вони можуть стати жертвами своїх же недоліків.

Людина відрізняється  від тварини тим, що вона обдумано робить, а не збирає. У процесі  соціалізації людини суспільством у  неї закладаються способи виробництва, і формуються її вищі блага