Соціально-орієнтоване ринкове господарство: переваги та наслідки застосування

3. Підвищення ролі добросовісної конкуренції на внутрішньому ринку у стимулюванні виробництва нових зразків продукції.

Існування добросовісної  конкуренції на внутрішньому ринку  можна визначити як наявність рівних умов для конкурування товарів (послуг) на основі ціни та споживчих властивостей. Нині рівність таких умов порушується рядом чинників, головним серед яких є низький рівень платоспроможного попиту населення. У результаті дилему оптимального вибору між ціною та якістю переважна частина населення України вирішує за принципом "попит вищий на той товар, що має нижчу ціну". Така поведінка більшості споживачів унеможливлює структурні перетворення у національній економіці на користь підприємств, що поліпшують якість власної продукції завдяки освоєнню виробництва нових її зразків.

4. Поступова інтеграція  до світового господарства на  рівні країн, що генерують потік  інновацій і нових зразків  продукції, мають гнучке виробництво, швидко оновлюють його технології, отримують високі прибутки (технологічну ренту).

Сьогодні наше суспільство  потребує ряду нових якісних зрушень. Йдеться про суспільні й техніко-організаційні  інновації, глибоку структурну перебудову економіки, орієнтовану на активізацію  внутрішнього ринку, подолання глибокої диференціації доходів, тінізації економіки, на конструктивні інституційні зрушення в суспільстві тощо. Об’єднати та мобілізувати суспільство на ці погоджені зміни може лише науково обґрунтований прогноз економічного і соціального розвитку країни приблизно на 5-7 років. [13]

На Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року президент України  Віктор Ющенко підкреслив: “Високі  технології здатні стати локомотивом  нашої економіки, швидко створити високооплачувані робочі місця, забезпечити високі соціальні стандарти. Нам є що запропонувати світові в аерокосмічних, комунікаційних, енергетичних сферах. Я поставив перед Урядом завдання – дати поштовх інноваціям, створити максимальний інвестиційний комфорт для всіх галузей.” [4]

 Ефективне використання  потенціалу споживчого ресурсу українського суспільства може бути досягнуте за умови здійснення державою заходів, спрямованих на формування економічних механізмів, що забезпечать, по-перше, збалансування темпів зростання грошових доходів і витрат населення з фізичними обсягами виробництва споживчих товарів (послуг) для внутрішнього ринку; по-друге, подолання технологічної різнорідності національної економіки; по-третє, появу в ній нових системоутворюючих галузей, їхній захист від іноземних конкурентів на внутрішньому ринку; по-четверте, рівні умови для конкурування вітчизняних товарів на основі ціни та споживчих якостей. [9]

Найскладніша проблема сучасного управління економічними і соціальними процесами –  поєднання планомірності і ринку.

Прогнозування економічного і соціального  розвитку робить прозорим весь відтворювальний  соціально-економічний процес, тому виводить на "чисту воду" всі  тіньові зв’язки. За умов, коли 34,1% економіки  перебуває в тіні (2003 р.), ні про  яке дійсно реалістичне прогнозування і програмування економічного і соціального розвитку країни не може бути й мови. Планування економіки має підвищити рівень керованості економічними і соціальними процесами і ефективності суспільної економіки в цілому. [7]

Планомірність економіки змінює відносини суб’єктів ринку. Вона робить усі зв’язки в суспільстві прозорими і саме таким чином запобігає відступам від вимог законів України, порушенням принципів здорового глузду і ринкової моралі. Як антипод ринку, вона не тільки певною мірою обмежує його, а й не меншою мірою (якщо вона перебуває у потрібному співвідношенні з ринком) сприяє функціонуванню, зокрема тим, що обмежує можливості уникнення відповідальності при порушенні його законів і принципів. Запровадження в постсоціалістичній Україні глибоко лібералізованого ринку теоретичному обґрунтуванню не піддається, так само, як не можна спростувати об’єктивну необхідність творення планомірно-товарної форми обміну. Це – одна з найважчих проблем сучасного світового розвитку.

 

 

2.3 Переваги та наслідки застосування соціально-орієнтованого ринкового господарства

 

Орієнтуючись на більш як столітній  досвід Заходу, Україна створила одне з кращих серед країн СНД антимонопольне законодавство, яке, до речі, належно адаптоване до законодавства ЄС. Вона має закони "Про Антимонопольний комітет України" (1993р.) із змінами та доповненнями 2000, 2002, 2003 і 2004 рр.[20], "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.)[21], "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" (1999 р.)[22], "Про рекламу" (2003 р.)[23], "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (2003 р.) [24] та ін. З 1 січня 2004 р. набрав чинності Господарський кодекс України, який встановлює: "Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм..." (ст. 18, п. 1). Указом Президента України (2001 р.) було схвалено програму "Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки".

В останні 5 років (2000-2004) в економіці України, після 10-річного періоду катастрофічного спаду, відбувався стабільний щорічний приріст ВВП, у середньому більш як на 8%, реальна заробітна плата збільшилася майже у 2 рази, що забезпечило населенню прожитковий мінімум.[2]

Тобто та частина населення, яка  належить до найбідніших верств, - а  це селяни, технічні працівники, середній медичний персонал, більша частина  вчителів, працівників дошкільних закладів та пенсіонерів, - за отриману зарплату чи пенсію може оплатити комунальні послуги і придбати в необхідній кількості продукти харчування. Проте у цих категорій населення, як правило, не залишається коштів для придбання одягу, поліпшення житлових умов, лікування, забезпечення вищої освіти дітям. [2]

Згідно з офіційною статистикою, спад національного ВВП за 1990-2000 pp. перевищив 2,5 раза. Але коли у 1990 p. національний доход розподілявся більш-менш рівномірно між усіма верствами населення, а доход найбільш високооплачуваних керівників та працівників перевищував доход працелюбного селянина у 2-3 рази, то сьогодні доходи найбагатших і найбідніших різняться в десятки, а то й сотні разів. За найоптимістичнішими висновками, підтверджуваними порівнянням середньої зарплати та пенсії із цінами на предмети першої необхідності, рівень життя населення України у 1990p. був, як мінімум, у 5 разів вищим, ніж у 2002р. [2]

Так, з урахуванням деномінації 1996р. національної валюти у 100000 разів, у 2002 р. порівняно з 1990 р. споживчі ціни зросли у 9,73 раза, тим часом як середньомісячна зарплата – в 1,52 раза, пенсія – в 1,31 раза.                                                             Отже, для того щоб Україні повернутися до рівня економіки 1990p., потрібен приріст ВВП проти 2004р. у 2 рази, а щоб забезпечити той рівень життя населення, який був на початку 90-х років, - у 4-5 разів, бо нова підприємницька еліта від рівня своїх доходів не відмовиться. Не слід забувати і про те, що питома вага витрат з держбюджету на утримання управлінських структур за роки незалежності України зросла більш як у 6 разів.   [13]                                              

Не можна вважати  сприятливою для розвитку вітчизняних  підприємств і податкову систему, що діє в Україні. Основні надходження  до бюджету країни забезпечуються податком на додану вартість (ПДВ), податком на прибуток, акцизним збором та податком з доходів фізичних осіб. Так, у 2004 p. планувалося за рахунок цих чотирьох статей забезпечити 88% податкових, або 60% усіх надходжень до бюджету. Мають рацію ті науковці, котрі стверджують, що за рівнем податкового тиску на вітчизняні підприємства Україна перебуває на середньому рівні в Європі. Так, у 2000 p. податкові доходи у промислове розвинутих країнах Європи становили в середньому 40,9% ВВП.

Щодо України, то тут у 1997-2001 pp. податковий коефіцієнт (відношення суми сплачених податків, включаючи обов’язкові відрахування на соціальне страхування, до ВВП) також коливався у межах 35-40% ВВП.

Проте необхідно врахувати, що наші підприємства, у тому числі й новостворені, переживши інфляцію та інші економічні потрясіння, ще не зуміли створити достатню масу стабілізаційного капіталу, завдяки якій можна здійснювати необхідні інвестиції в нову техніку та ризикувати під час пошуку нових напрямів розвитку. [11]

Відсутність радикальних реформ, а  саме – серйозного зниження податкового навантаження на промислові підприємства, здійснення пріоритетного фінансування наукомістких галузей, – не дала змоги українській економіці навіть протягом 5-річного періоду 8-10%-ного зростання ВВП забезпечити істотне підвищення рівня життя населення.

Досвід розвинутих країн  переконує, що високий рівень життя  населення досягається тільки за рахунок високих технологій. Тому необхідно забезпечити найсприятливіші умови для тих галузей, де створюються новітні технології і сучасна техніка. [5]

Підтримавши урядові пропозиції про  зміни до Закону про Державний  бюджет на 2005 рік, Верховна Рада втілила  в державний закон високі соціальні зобов’язання влади.

Це, безумовно, підсилило  і зміцнило сподівання у змінах на краще серед десятків мільйонів населення. За нашими переконаннями, за таких обставин Верховна Рада України в межах конституційних повноважень повинна задіяти весь арсенал своїх можливостей, аби забезпечити реалізацію очікувань населення, прийняття необхідних законодавчих рішень та контроль за їх виконанням. Не тільки конституційна реформа, а й весь 15-тирічний досвід соціально-економічного розвитку, а точніше сказати, занепаду суспільства України вимагає від усіх гілок влади поєднати свої зусилля на головному напрямку економічної політики.

Цей напрямок – створення  надійного економічного фундаменту демократичного суспільного розвитку.

В першу чергу –  забезпечення радикального підвищення життєвого рівня наших громадян, ліквідація ганебного зубожіння населення, яке вже поставило на порядок денний питання подальшої долі українського народу, перспективу його існування в межах своєї держави.

На сьогодні близько  семи мільйонів українців шукають  заробіток за межами нашої держави. І ця цифра ще й не точна.

Як свідчить повсякденне  життя та підтверджують численні дослідження, наприклад, Світового  банку, після 1990 року в Україні виник прошарок населення, яке має денний дохід, якщо це можна назвати доходом, на рівні одного долара США і менше.

Статистично значимою стала  кількість осіб, що потерпають від голоду. Тобто у нас з’явилися голодуючі, і їх чисельність, на жаль, не зменшується. А майже дві третини населення Україні на початку нинішнього століття мали доходи близько двох доларів США на день і менше. Це значно нижче відповідних показників наших найближчих сусідів: Республіки Білорусь та Російської Федерації. Тобто пересічний українець сьогодні бідніший від пересічного росіянина та пересічного білоруса. [6]

Масове поширення бідності примітивізує життя людей, паралізує  їх соціальну активність внаслідок  падіння економіки, що не піддається регулюванню. Виходячи з установленого критерію у 2002 році до категорії бідних в Україні належало 29,5 відсотка населення, в Сумській області  32,9%, глибина бідності 27,2%, по області 29,3%. Працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити до категорії бідних. Надзвичайно збільшує ризик бідності безробіття, особливо в малих містах.

Економічне реформування, що проводиться без необхідних запобіжних механізмів підтримки населення як основного елементу соціальної політики держави, привело до обвального погіршення рівня соціальної захищеності людей, суттєвого зростання напруги в суспільстві, різкого посилення суперечності між суспільством та державою, недовіри населення до будь-яких заходів, що запроваджуються владними структурами.

 

На саміті 2000-го року у Нью-Йорку Україна, приєднавшись до декларації про цілі розвитку століття, прийняла зобов’язання до 2015 року вдвічі зменшити рівень бідності. Минуло вже майже п’ять років, а підстав говорити бодай про якісь зрушення в цьому напрямку немає.

Певну роль у ситуації, що складається, відіграє і стан законодавчої влади і досить пасивна позиція Верховної Ради. Чинні законодавчі акти щодо приватизації та відчуження майна використовувавсь олігархічними кланами у тісному співробітництві з корумпованими посадовцями для злочинного власного збагачення.

Під прикриттям закона «Про приватизацію» [19] збагачуються 5% населення, а душові доходи більш ніж 70% не забезпечують прожиткового мінімуму. Ми не маємо  закону про націоналізацію, як і  жодного державного документу, який би законодавче закріплював основи подолання і запобігання минулому поглибленого майнового розшарування, зубожіння населення, не маємо і відповідної ініціативи діючого уряду. [6]

Економічне зростання  – вагоме досягнення сучасного етапу  розвитку України. Водночас сприятливі макроекономічні показники потребують адекватного відображення в рівні та якості життя населення. Тому першочерговим завданням порядку денного стає надання економічному зростанню  соціальної спрямованості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3  Соціальні  програми як невід’ємна складова соціально-орієнтованого ринкового господарства

 

3.1 Соціальні  програми в розвинутих країнах

 

Соціальна політика - один з найголовніших напрямків діяльності держави як суб’єкту соціального  управління. Її мета створення сприятливих  умов для життєдіяльності пересічного громадянина, його захист від деструктивних процесів, які притаманні трансформаційній економіці.