Ринок праці в Україні:принципи становлення і функціонування

  Залежно  від кількісного співвідношення покупців та продавців товару «робоча сила», ринок: праці, подібно до товарного, може бути:

монополією,монопсонією,олігополією,поліполіею. 
З точки зору умов конкуренції розрізняють ринки праці:

• необмеженої конкуренції (повної конкуренції, вільний ринок);
• обмеженої конкуренції (неповної конкуренції).
• Кожному з типів ринків притаманний свій механізм ціноутворення відповідно до співвідношення попиту та пропозиції.

    Донедавна за умов адміністративно-командної  економіки в Україні ринок  праці виступав у формі монопсонії, при якій всім працівникам протистояв по суті один покупець - держава, що була єдиним власником засобів виробництва. У рамках державних підприємств держава диктувала умови найму.

    Сучасна ситуація виглядає дещо інакше, здійснюються приватизація, роздержавлення підприємств, внаслідок чого відбуваються економічні, політичні, соціальні та моральні зміни щодо зайнятості, соціальної захищеності, розподілу прибутків, тощо. З'явилися нові форми власності і господарювання: малі підприємства, спільні підприємства, кооперативи, селянські (фермерські) господарства, різні форми господарських товариств в результаті формуються нові категорії вже можна говорити про перехід до такої форми ринку праці, як олігополія, при якій обмеженій кількості роботодавців протистоїть велика кількість претендентів на робочі місця. Ця форма ще близька до абсолютної монополії, без ліквідації якої неможливо сформувати дійовий, повноцінний, високоефективний ринок праці.

    Розділ 2. Аналіз ринку праці  в Україні 

       2.1. Механізм функціонування сучасного ринку праці 

       В сучасних умовах господарювання, коли економічна система не спроможна вирішити ряд економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб'єктів, об'єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.

    До  суб'єктів ринку праці належать домогосподарства (сім'ї), які визначають пропозицію робочої сили та фірми, що формують попит на неї. Вони тісно взаємодіють між собою, задовольняючи конкретні інтереси.

    Представниками  домогосподарств на ринку праці  є наймані працівники, а представниками фірм - роботодавці в особі керівників підприємств і організацій.;

    До  суб'єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців та виразників господарсько-трудових інтересів.,

    Носії господарсько-трудових інтересів - це соціальні групи, які відрізняються один від одного за майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами, Зокрема це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їх соціально-економічним станом, тощо.

    Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об'єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців - фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.

    Найбільшими виразниками господарсько-трудових інтересів є профспілки та спілки роботодавців. Вони взаємодіють на ринку праці, прагнучи максимально вплинути на державні структури та один на одного. Вони мають свої друковані видання, значні фінансові кошти, центри підготовки кадрів і зв'язків з громадськістю. Виразники господарсько-трудових інтересів використовують такі засоби впливу на органи державного регулювання як консультації, поради, рекомендації, меморандуми тощо.

    Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики.

    Останнім  часом помітна тенденція злиття суб'єктів державної та приватної економічної політики і поява в результаті цього нових регулюючих органів. Наприклад, створюється орган з представників спілок підприємців, профспілок і виконавчої влади для регулювання тарифних угод між підприємцями та трудящими. Він служить 
для узгодження інтересів головних суб'єктів праці - роботодавців і найманих працівників. ₄

    Носії та виразники використовують різні  способи впливу на державну економічну політику: засоби масової інформації, демонстрації, маніфестації, збір підписів, звернення в суди, кампанії громадянської непокори тощо. В свою чергу органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи.

    Об'єкти державного регулювання  ринку праці - це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв'язуються автоматично, в той час як їх розв'язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:

• соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом;
• трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;
• зайнятість включаючи регулювання попиту та пропозиції  робочої сили;
• допомогу по безробіттю;
• підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;
• розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.

Види  державного регулювання ринку праці  :

• Захисне, призначене для обмеження  дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.
• Заохочувальне, направлене на створення умов, у яких 
  можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.
• Обмежувальне,яке здійснюється для виключення 
  дій окремих осіб або їх групи таким чином, щоб вони не 
  могли одержати переваг перед іншими.
• Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.
• Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.

2.2. Перспективи розвитку  ринку праці в  Україні

    Сучасний  розвиток ринку праці України  проходить під знаком його необхідної адаптації до економичної ситуації, яка характеризується, насамперед, усе ще значною фінансовою розбалансованістю економіки, недостаньою динамічністю заходів щодо реформування господарського механізму.

    Тендеції, що складаються, відбивають, насамперед, реальні зрушення в лібералізації економіки України. Так можна оцінювати “роздержавлення” сфери зайнятості, виникнення можливостей альтернативної зайнятості в інших секторах економіки, самозайнятості і підприємства. Порівняно з 2008 роком у 2009 році питома вага працюючих у державному секторі в середньообліковій чисельності робітників і службовців у народному господарстві зменшилася з 60,4 до 49,2%. Найбільша питома вага недержавних секторів склалася в торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях і збуті, в будівництві у фінансуванні та кредитуванні.

    Розрахунки  та соціологічні обстеження показують, що швидкими темпами відбувається деформалізація зайнятості. Розвиток недержавного сектора  йде швидким шляхом створення  цивілізованної системи малого та середнього бізнесу, приватизація підприемства, за рахунок перерозподілу населення у неформальну зайнятість, що як правило, не вимагає значних капіталів, здійснюється на свій страх і ризик, часто не реєструється.

    Верхню, меншу частину цього стрімко  зростаючого айсберга видно у офіційній статистиці: вона налічує близько 2 млн. чоловік (2006 рік) і складається з працівників малих приватних підприємств, зайнятих індівідуально-трудовою діяльністю, та зареєстрованих підприємців, які працюють у сімейних ферм, а також в особистих підсобних господарствах. Але більша частина перебуває в “тіні”, вона не враховується статистикою і може бути знайдена тільки соціальними обстеженнями. В 2006 році у неформальній сфері налічувалася близько 10 млн. Чоловік працездатного віку, з них 1 млн. - в особистому підсобному господарстві і 3,5 млн. чоловік мають неформальну зайнятість як вторинну, 1,5 млн. - офіційно зайняті, але отримують доходи у неформальному секторі. Сьогодні в Україні, як між іншим, і в більшій частині країн, де є неформальний сектор, зайняті там не охоплюються доходами соціального захисту. Це створює досить серйозну проблему державної політики зайнятості.

    Неформальна сфера розвивається нині не як сектор економіки, а скоріше як вимушений  і тому безперспективиний вид  зайнятості. Але відхід матеріальних інтересів значної частини населення, особливо молоді, в “тінь” закономірно змінює трудову мотивацію, соціальні та професійні орієнтації, веде до зміни системи особистих цінностей. В результаті нагромаджений трудовий потенціал України недовикористовується. Очевидно, він не зможе бути реалізований і в найближчому майбутньому навіть при позитивній економічній динаміці через втрати у професійно-кваліфікаційній та демографічній структурі, які сьогодні пішли в “тінь”. Таким чином, з одного боку, робоча сила перерозподіляється у неформальний сектор, оскільки утруднені сприятливі умови для продуктивної зайнятості в офіційному секторі. Але, з другого боку, деформалізація економіки, особливо розвиток її нелегальних та нерегламентованих видів, ще більше обмежує можливості для такої зайнятості в національному масштабі.

    Збільшення  фактичного рівня зайнятості населення відбувається на фоні її неухильного зменшення в офіційній економіці і регресивних зрушень у її структурі. В цілому по народному господарству, за даними балансу трудових ресурсів, чисельність зайнятих у народному господарстві в 1999-2009 р.р. скоротилася на 4,6 млн. чоловік, або приблизно на 18,7%. Крім того, у 2009 році налічувалося близько мільйона підприємців та інших працездатних осіб, зайнятих у інших сферах діяльності.

    В окремих галузях промисловості  темп падіння чисельності в цілому відповідав зниженню обсягів виробництва. Але в ряді галузей через природну монополію, цінову політику, незважаючи на падіння обсягів виробництва, намітився приріст чисельності працюючих.

    Низька  заробітна плата допомагає утримувати надлишкову зайнятість у галузях економіки. До насильного збереження працівників керівників підприємств підштовхує також орієнтація, що склалася в оцінці господарської діяльності, оподаткування підприємства оплата їх власної праці, на показник середньої заробітної плати.

    В рамках офіційної економіки вплив неповної зайнятості на рівень заробітної плати оцінюється цілком визначено, виходячи з порівняння у галузевому розрізі втрат робочого часу і середньої зарплати. Дійсно при загаьній невисокій величині заробітна плата помітно нижча у тих галузях промисловості, де використана менша частина нормативного фонду робочого часу.

    Вплив заробітної плати на рівень зайнятості та перерозподіл робочої сили можна  оцінити тільки орієнтовно, враховуючи невідповідність відомостей про  зайнятість, заробітну плату та доходи населення.

    Дещо  більшою мірою проявляється регулююча  функція заробітної плати. При її низькому офіційному рівні та несуттєвих відмінностях між підприємствами різних форм власності зростає диференціація  її між окремими галузями, яка певною мірою впливає на збереження зайнятості та напрями перерозподілу робочої сили. Збільшується розрив між максимальною і мінімальною зарплатою між галузями.

    В урядових документах, прикладній літературі прийнято зводити ринок праці  до так званого “фіксованого” ринку - обсягу руху незайнятої робочої сили через службу зайнятості. Разом з тим фіксований ринок становить лише малу частину від ринку (не більше 15-20% від повного). Повний ринок праці, або точніше, його рухома частина, враховує весь обсяг надходження на ринок праці робочої сили. В цілому по Україні рухома частина ринку праці становила в 2002-2009 р.р. щороку близько 7 млн. чоловік, що приблизно на 35-40% більше, ніж повний рух робочої сили у відносно стабільні 80-і роки. Більше як наполовину повний ринок праці складається за рахунок плинності кадрів.

    Питома  вага такого джерела пропозиції робочої  сили, як скорочення штатів, звільнення кадрів, не перевищує 5% у її повному  обсягу. Вибуття з галузей народного  господарства ряд років перевищує  прибуття за рахунок чого й відбувається зменшення чисельності працюючих. Одним з результатів руху робочої сили є зміна у якісному складі зайнятих в офіційній економіці.