а) партнер у діловому спілкуванні  завжди виступає як особистість, що є  значущою для суб´єкта (колега, клієнт, начальник, підлеглий тощо);

      б) люди, що спілкуються, мають глибоке  розуміння конкретної справи, яка  є предметом обговорення;

      в) основним завданням спілкування  для них є продуктивна співпраця.

      Під час ділового спілкування легше  встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємин, знання й уміння, пов´язані з обміном інформацією, а вони керуються тими самими механізмами спілкування.

      Іноді ділове спілкування називають професійним. Воно формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою  вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. І це не завжди буває зрозумілим для тих людей, з ким вони спілкуються.

      Так, наприклад, банківські працівники, розмовляючи  з клієнтами, вкладають у свої слова певний професійний зміст, використовують у розмові терміни, незрозумілі для інших (наприклад, вкладник-пенсіонер ніяк не може зрозуміти, що таке "90 % від облікової ставки НБУ" і чому його процентна ставка залежить від неї). Авіатори розмовляють, використовуючи жести (показують штопор, піке та ін.). Шахтарі кажуть "добича", а моряки "судно йде". Тобто професійне спілкування, спираючись на загальні норми, зумовлені культурою суспільства загалом, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб´єкт у певних ділових ситуаціях. 

2. Види, типи і форми професійного спілкування

 

         Багатоманітність функцій спілкування,  беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками [4, 8, 19]:

     1.За  участю чи неучастю мовних  засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

     2.За  формою представлення мовних  засобів: усне, письмове, друковане.

     3.За  темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

     4.За  метою: ділове і розважальне.

     5. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

     6. За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.

     7. За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосунки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

     8.За  тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кількаразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), довготривале (із друзями).

     9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співрозмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

     10.За  соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (встановлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових стосунків - лікар - пацієнт).

     11.За  результативністю спільної взаємодії  та досягнутим ефектом: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

     12. За додержанням норм - нормативне (відповідно до літературних норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне. За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування. Ми скористаємося тією класифікацією, в основу якої покладено організаційний аспект професійної взаємодії. Згідно з цією класифікацією виокремлюють такі форми спілкування [3, 12, 23]:

• індивідуальні й групові бесіди;
• телефонні розмови;
• наради;
• конференції;
• збори;
• дискусії;
• полеміка.

     Ф.С. Бацевич у підручнику «Основи  комунікативної лінгвістики» подає  класифікацію мовного спілкування  за такими критеріями:

• залежно від форми втілення мовних засобів - монологічне, діалогічне, полілогічне;
• з урахування специфіки каналів спілкування - мовлення безпосереднього спілкування (обличчям до обличчя); мовлення опосередкованого спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо);
• залежно від функції та змісту повідомлення - побутове, наукове, офіційно-ділове, естетичне.
• за способом організації - стихійне (випадкова зустріч) і організоване (збори, мітинги, конференції тощо);
• за сферами спілкування або стосунками комунікантів - дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо); антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться); офіційне (рольове).

     Усі названі форми спілкування різняться  мовними засобами, мають стильову специфіку.

     Усне  професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова, декція. Типи доповіді:

     1. ділова доповідь – містить  виклад питань із визновками  і пропозиціями (розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому значенні, речення чіткі, аргументовані);

     2. звітна доповідь – містить  об’єктивні факти за певний  період роботи підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний період роботи.

     Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичений. Типи промови [6, с. 156]:

     1. ділова промова – характеризується  лаконізмом, критичністю, полемічністю  та аргументованістю викладених  фактів; орієнтована на логічне  сприйняття слухача; сприймається  у контексті якоїсь проблеми;

     2. мітингова промова – виголошується  на злободенну тему і стосується  суспільних проблем, які хвилюють  широкий загал; це короткий  емоційний вислів, що висвітлює  нестандартний аспект, щоб по-новому  сприйняти відомі факти; використовуються  вигуки, заклики, звертання; її успішність залежить від індивідуального стилю оратора;

     3. агітаційна промова – дуже  близька до мітингової, в ній  пропагуються думки, переконання,  ідеї і відбувається активна  агітація за їх втілення в  життя.

     4. лекція – це одна із форм розв’язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу;

     5. бесіда – бувають приватні  і ділові; один із видів бесіди є колоквіум ( один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких заслуховують і обговорюють наукові доповіді);

     Однією  із специфічних форм усного професійного мовлення є телефонна розмова. Має  три типи: 1) момент встановлення зв’язку (привітання відповідно до мовного етикету, звертання); 2) виклад справи; 3) заключні слова.

     Орфоепія  – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літературної вимови. Унормована вимова необхідна  для того, щоб мова могла нормально  і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки.

     Орфоепія  –невід’ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог  якої є те, що мовлення має відбуватися  відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літ мови обов’язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її усній формі.

       Орфрепія має практичне значення  для всіх, оскільки вивчення правил літературної вимови  забезпечує високу культуру мовлення.

     До  форм писемного професійного спрямування  належить текст – синтаксична  одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується специфічними мовними засобами залежно від  стилів мови. Основні види текстів [8, с. 68]:

     1. власне наукові тексти ( статті, дипломні  роботи, підручники, посібники, енциклопедії);

     2. технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

     3. науково-ділові( описи винаходів,  технічна документація);

     4. офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

      5. науково-публіцистичні.

     Одним із типів оформлення текстів є  анотування і реферування.

     Анотація  – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням речень з тексту.

     Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох  різних авторів, але на одну і ту саму тему.

     Конспект (від латинського “огляд’) –  це короткий виклад запису змісту якогось  твору або усного викладання.

       Рецензія – це критичний відгук  на художній твір, наукову працю.  Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення  з роботою, 2) дається її оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок,  текст, підпис, дата, печатка.

3. Основні закони  спілкування

 

     Спілкування  людей здійснюється згідно певних законів.  Закони спілкування  (комунікативні  закони ) - це особливі  закони. Це не такі  закони, як закони фізики, хімії або математики. У чому ж  їх особливості?

     По-перше,  більшість із  законів   спілкування   -  нежорсткі, імовірнісні.  І якщо, наприклад,  закон  всесвітнього  тяжіння  не виконувати  на  Землі  не  можна - просто  не  вийде,  він  завжди проявить себе, то щодо  законів   спілкування  справа йде  не  так часто можна привести приклади, коли той або інший  закон  через ті або інші обставини не виконується.

     По-друге,  комунікативні  закони  не  передаються  людині  при  народженні, вони не "дістаються йому по спадку" - вони засвоюються людиною в ході  спілкування, з досвіду, з комунікативної практики.

     По-третє,     закони      спілкування     можуть    з    часом  видозмінюватися.

     По-четверте,   закони   спілкування  частково розрізняються  у  різних  народів,  тобто мають певне національне забарвлення,  хоча багато в чому носять загальнолюдський характер [18, с. 158].

     Необхідно  розмежовувати  загальні   закони    спілкування   і  правила   спілкування. Загальні  закони спілкування (комунікативні закони)  описують, що відбувається між співбесідниками  в  процесі спілкування.  Комунікативні  закони  відповідають на  питання  "що відбувається  в  процесі   спілкування?".  Комунікативні    закони реалізуються в  спілкуванні  незалежно від того, хто говорить, про що, з якою метою, в якій ситуації і т.д.