Сутність і принципи організації бухгалтерського обліку

Судовий контроль може бути класифікований на види за такими критеріями:

- за часом здійснення - попередній (превентивний, запобіжний) і наступний  (репресивний). При попередньому  контролі акт перевіряється до  набрання ним чинності, наступний  контроль поширюється на ті  акти, що вже набрали чинності (юридично чинні);

- за правовими наслідками - консультативний  і запроваджуючий (постановляючий). Рішення в порядку консультативного  контролю не тільки має високий  моральний авторитет, а й є  юридично значущим. Воно зобов'язує  взяти до уваги висновки Конституційного  Суду або аналогічного йому  органу тим органом, від якого  залежить подальша доля проекту  закону або закону, вже прийнятого  парламентом;

- за обов'язковістю здійснення - обов'язковий і факультативний. Обов'язковий контроль здійснюється  у наперед передбачених випадках, факультативний - лише з ініціативи  уповноваженого органу або індивіда  в разі виникнення сумнівів  щодо конституційності закону;

- за способом здійснення - абстрактний  і конкретний. Абстрактний контроль  передбачає перевірку конституційності  закону поза зв'язком із якою-небудь  справою. Конкретний контроль  здійснюється тільки у зв'язку  з конкретною справою і полягає  у вирішенні питання: чи підлягає  застосуванню певний закон, конституційність  якого оскаржується. Такий вид  контролю зазвичай застосовується  щодо уповноважених індивідів,  юридичних осіб. В інших випадках  використовується абстрактний контроль;

- за способом перевірки конституційності  чи законності акта - судовий контроль  змісту акта (матеріальний), його  форми та способу прийняття  (формальний). Матеріальний контроль  означає перевірку відповідності  положенням Конституції України  чи законам змісту акта. При  формальному контролі перевіряється  додержання вимог щодо порядку  прийняття акта (чи належало це  до компетенції органу, який його  прийняв, чи додержано відповідні  процедурні правила та чи оформлено  акт належним чином).

Господарський суд здійснює судовий  контроль шляхом вирішення спорів, що виникають у процесі підприємницької  діяльності і випливають із цивільних  правовідносин (економічні спори). Завданнями господарського суду є: захист порушених  або оспорюваних прав, а також  інтересів організацій і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність; сприяння правовими методами запобіганню  правопорушенням і зміцненню  законності в економічних відносинах.

Право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від  неправомірних дій як інших підприємців, так і з боку держави в особі  її органів, у тому числі право  на оскарження їхньої діяльності, що обмежує  це право. Захист підприємців від  втручання в їхню діяльність державних  органів має конституційну основу. Відповідно до ст. 55 Конституції України "кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної  влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". "Кожен має право на відшкодування  за рахунок держави чи органів  місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними  рішеннями, діями чи бездіяльністю  органів державної влади, органів  місцевого самоврядування, їх посадових  і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень" (ст. 56 Конституції  України).

Останнім часом зростає тенденція  збільшення звернень до судових органів  суб'єктів підприємницької діяльності для захисту своїх інтересів. Згідно з ч. 7 ст. 19 Господарського кодексу  України дії та рішення державних  органів контролю та нагляду, а також  їх посадових осіб, які проводили  інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ч . 7 ст. 23 Господарського кодексу України спори про  поновлення порушених прав суб'єктів  господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій  чи бездіяльності органів, посадових  або службових осіб місцевого  самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються  в судовому порядку.

Згідно зі ст. 20 Господарського кодексу  України одним із засобів захисту  прав суб'єктів господарювання є  визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади  та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права  та законні інтереси суб'єкта господарювання.

Одним з важливих і розповсюджених засобів захисту прав суб'єктів  підприємницької діяльності є визнання судом виданого державним або  іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині). Підставою для застосування цього  засобу захисту є видання державним  або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або  вимогам законодавства. Оскільки це дві самостійних підстави, то може бути визнаний недійсним той акт, який відповідає вимогам законодавства, але прийнятий з перевищенням компетенції відповідного органу, і, навпаки, прийнятий у межах його компетенції, але такий, що суперечить законодавству. Перевищення компетенції  державного органу означає видання  ним акта поза його компетенцією. Порушення  актом державного органу вимог законодавства - це суперечливість законодавству  прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строками прийняття.

Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують дві заборони, встановлені  Господарським кодексом України. Перша - заборона, встановлена в ч. 5 ст. 19 Господарського кодексу. Згідно з  ч. 5 ст. 19 ГК незаконне втручання  та перешкоджання господарській  діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду  забороняються. Друга - заборона, встановлена  в ч. 4 ст. 23 ГК. Відповідно до ч . 4 ст. 23 ГК незаконне втручання органів  і посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів  господарювання забороняється.

Визнання незаконного акта недійсним  може застосовуватися як єдиний засіб  захисту (коли для захисту підприємців  досить визнати акт недійсним), або  поєднуватися з іншими засобами захисту  і відповідальності. Так, визнання недійсним  акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням  міри цивільно-правової відповідальності - стягненням адміністративним судом  за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або  їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а  також внаслідок неналежного  здійснення такими органами чи їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця.

Нерідко в практиці поєднується  вимога про визнання недійсним актів  державних органів з позовом  про повернення (зворотне стягнення) необґрунтовано списаних цими органами в примусовому порядку сум. Суб'єкти підприємницької діяльності звертаються  до господарського суду з позовами про повернення з бюджету незаконно  списаних штрафів, інших фінансових санкцій, податкових недоїмок та інших  обов'язкових платежів у бюджет.

2.5 Контроль споживача і органів  місцевого самоврядування. Самоконтроль  і його форми

Закон України "Про захист прав споживачів" у новій редакції хоча і не розв'язав усіх проблем, але  істотно посилив захист прав споживачів, увів нові підходи до правових методів  такого захисту. Насамперед Закон установив, що захист прав споживачів є обов'язком  держави (ст. 4) і чітко сформулював  права споживачів, що підлягають захисту (ст. 3). УЗаконі сказано, які державні органи зобов'язані здійснювати  цей захист і яка їх компетенція. Він також визначив, кого слід вважати  споживачем. Згідно із Законом, споживачем є громадянин, який придбаває, замовляє або має намір придбати чи замовити товари (роботу, послуги) для власних  побутових потреб. Інакше кажучи, держава  бере під захист інтереси рядових  споживачів у відносинах з економічно більш сильними підприємцями, в тому числі і з самою державою, коли порушення прав споживачів допускаються державними підприємствами роздрібної торгівлі.

Закон зобов'язав посадовців органів  державної і виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, суворо дотримуватися законодавства, а  також права громадян і організацій, що охороняються Законом. Вперше в законодавстві  України встановлено, що за невиконання  або неналежне виконання своїх  обов'язків, вони притягуються до відповідальності згідно з чинним законодавством (ст. 7). У числі прав, що надаються споживачеві, було передбачено право на звернення  до суду за захистом своїх інтересів. Таким правом володів покупець і  раніше, проте воно виникало в нього  тільки після того, як він діставав відмови в усіх інстанціях, куди, згідно із законом, повинен був звернутися - в самому магазині, в торзі, до складу якого входив магазин, у відповідному управлінні торгівлі. Зараз право  звернення в суд виникає в  покупця відразу після встановлення факту порушення і отримання  відмови при першому зверненні  до продавця. Інакше кажучи, вибір способу  захисту порушених прав належить споживачеві. При цьому Закон  полегшує споживачеві можливість судового захисту, звільняючи його від сплати державного мита.

Надане Законом право на відшкодування  збитків, заподіяних внаслідок придбання  товарів неналежної якості, розширено. Споживачеві було надано право, окрім  майнових збитків, вимагати також відшкодування  моральної шкоди, заподіяної такою  покупкою (ст. 24). Усю відповідальність перед споживачем за якість товарів  Закон покладає безпосередньо на роздрібне торгове підприємство, незалежно від того, виготовлено  товар в Україні, за її межами чи придбано продавцем у посередників. Але це не означає, що виробник недоброякісного  товару звільняється від відповідальності.

Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає відповідальність як виробника, так і торговельного  підприємства за випуск або реалізацію неякісного товару. На підставі ст. 23 Закону (з урахуванням змін, внесених Законом  України "Про внесення змін і доповнень  в Закон України "Про захист прав споживачів" від 01.12.2005 р.) за виготовлення або реалізацію товару, що не відповідає вимогам нормативних документів, виробник і продавець несуть відповідальність у розмірі п'ятдесяти відсотків  вартості виготовленої або отриманої  для реалізації партії товару, але  не менше десяти неоподатковуваних  податком мінімумів доходів громадян, а в разі, коли законодавством суб'єкт  господарської діяльності був звільнений від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі  десяти неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян; виготовлення або  реалізацію товару, що не відповідає вимогам  нормативних документів з безпеки  для життя, здоров'я і майна  споживачів, - у розмірі трьохсот відсотків вартості виготовленої або  отриманої для реалізації партії товару, але не менше двадцяти п'яти  неоподатковуваних податком мінімумів  доходів громадян, а в разі, коли законодавством суб'єкт господарської  діяльності був звільнений від ведення  обов'язкового обліку доходів і витрат, - у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян.

Разом з тим обов'язок роздрібного  торговельного підприємства, передбачений Законом, безпосередньо відповідати  перед покупцем в усіх випадках продажу  недоброякісного товару, значно полегшує споживачеві можливість захистити  свої права.

Ст. 30 Закону України "Про місцеве  самоврядування в Україні" зазначає, що до відання виконавчих органів  сільських, селищних, міських рад  належить здійснення контролю за дотриманням  законодавства щодо захисту прав споживачів.

Ст. 28 Закону України "Про захист прав споживачів" зазначає, що Органи місцевого самоврядування з метою  захисту прав споживачів мають право  створювати при їх виконавчих органах  структурні підрозділи з питань захисту  прав споживачів, які вправі: 1) розглядати звернення споживачів, консультувати  їх з питань захисту прав споживачів; 2) аналізувати договори, що укладаються  продавцями (виконавцями, виробниками) із споживачами, з метою виявлення  умов, які обмежують права споживачів; 3) у разі виявлення продукції  неналежної якості, фальсифікованої, небезпечної  для життя, здоров'я, майна споживачів і навколишнього природного середовища терміново повідомляти про це відповідні територіальні органи у  справах захисту прав споживачів, інші органи, що здійснюють контроль і  нагляд за якістю і безпекою продукції; 4) у разі виявлення фактів реалізації продукції, яка не супроводжується  необхідною, доступною, достовірною, своєчасною інформацією та відповідними документами, або продукції з простроченим строком придатності - тимчасово  зупиняти реалізацію продукції до пред'явлення  інформації, супровідних документів або припиняти її реалізацію; 5) готувати подання до органу, який видав дозвіл на провадження відповідного виду діяльності, для вирішення питання про  тимчасове зупинення його дії  чи про дострокове анулювання у разі систематичного порушення прав споживачів; 6) подавати до суду позови щодо захисту  прав споживачів.

Відповідно до ст. 128 ГК України  громадянин-підприємець зобов'язаний: у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності; повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї  підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах; додержуватися прав і законних інтересів  споживачів, забезпечувати належну  якість товарів (робіт, послуг), що ним  виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством; не допускати  недобросовісної конкуренції, інших  порушень антимонопольно-конкурентного  законодавства; вести облік результатів  своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; своєчасно надавати податковим органам  декларації про доходи, інші необхідні  відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом. Тому наявність  самоконтролю у його діяльності є  необхідною умовою здійснення підприємницької  діяльності.