Мiсцевi бюджети як основна складова мiсцевих фiнансiв Украiни

Продовження табл. 1.7

     В результаті на сьогоднішній день місцеві бюджети різних рівнів перетворені практично в умовні кошториси, в яких спостерігається постійне неспівпадання доходної та видаткової частин, що не сприяє покращенню економічної ситуації та реалізації соціальних програм при переході до ринку.

     Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувались з урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку регіонів. 

     1.3. Зарубіжний досвід організації управління видатками місцевих бюджетів 

     Розгортання кризи платежів досить суттєво відбилось на фінансових можливостях держави, котра внаслідок цього в багатьох випадках виявилась неспроможною забезпечити вирішення навіть поточних проблем. Помітно посилилась напруженість у взаємовідносинах центральних і місцевих влад. Тому зрозумілим є посилення інтересу до пошуку оптимальної моделі розподілу фінансових ресурсів необхідних, зокрема, для фінансування видатків місцевих бюджетів.

     Зарубіжний досвід побудови бюджетних систем і способів фінансування місцевих органів влади дозволяє використати на практиці перевірені методи щодо реформування бюджетної системи в Україні, що в свою чергу полегшить її перехід до ринкової економіки.

      Діючі системи бюджетів у зарубіжних країнах  може бути згруповано в три основні моделі:

      1) перша модель ґрунтується на повному розмежуванні окремих податків між різними адміністративними рівнями влади і на закріпленні їх у законодавчому поряд ку за відповідними рівнями системи бюджетів. Така модель частково характерна для США.

      2) друга модель ґрунтується на зафіксованому в законодавстві пайовому розподілі основних податків між різними адміністративними рівнями влади і на відповідному закріпленні цих часток за рівнями системи бюджетів. Ця модель частково характерна для ФРН. У такий спосіб у цій країні розподіляється податок на додану вартість.

      3) Третя модель характеризується застосуванням різними рівнями влади спільної бази оподаткування. При цьому кожен рівень влади встановлює власну ставку на основі однієї бази оподаткування. Загальна ставка оподаткування, таким чином, є сумою податкових ставок різних рівнів влади. У такий спосіб розподіляється прибутковий податок у Швеції.

     Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій органів місцевого самоврядування в економіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється за рахунок місцевих бюджетів. Бюджет посідає провідне місце у фінансовій системі кожної держави незалежно від політичної системи, адміністративного і територіального устрою.

     На відміну від інших ланок фінансової системи, він охоплює все суспільство, усіх юридичних і фізичних осіб. Економічна природа місцевого бюджету якраз і проявляється в тому, що за його допомогою місцеві органи самоврядування намагаються надати суспільству унікальні блага та послуги за принципом територіального поділу, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. Отже, поняття місцевого бюджету можна сформулювати як фонд фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні органів виконавчої влади відповідного органу місцевого самоврядування для виконання покладених на нього функцій, передбачених конституцією. За своєю формою місцевий бюджет - це основний фінансовий план органів місцевого самоврядування, за матеріальним змістом - централізований фонд їх фінансових ресурсів.

     Про місце і роль видатків місцевих бюджетів у соціально – економічному розвитку адміністративно – територіальних утворень і держави в цілому, про ступінь їхньої самостійності свідчить їхня частка у валовому внутрішньому продукті (ВВП) та у зведеному бюджеті держави (табл. 1.8) [65]. 

     Таблиця 1.8

     Частка видатків місцевих бюджетів у ВВП, % (2008 рік)

Продовження табл. 1.8

     Найвищою така частка є у Данії (33,2%), Швеції (25,0%), Фінляндії (19,7%) — країнах із чітко вираженою соціально орієнтованою ринковою економкою. Слід відзначити стабільність частки доходів місцевих бюджетів у ВВП у розвинених країнах. Так, у Швеції, Данії, Фіїчляндії вона була практично однаковою протягом 1994-2004 років, а у Франції, Італії, Нідерландах, Ірландії останнім часом зростала. У цілому в країнах ЄС (15 країн) ця частка зростала: від 10,6% у 1998 році до 11,5% у 2004 році, відповідно в єврозоні від 9,6% до 10,2%. У країнах із перехідною економікою вона у кілька разіїз нижча. За показником частки видаткш місцевих бюджетш у ВВП Україна близька до Латвії, Естонії, Словенії. За рівнем децентралізації видатків (частки у зведеному бюджеті) Україна близька до Естонії та Литви; в Угорщині й Польщі вона вища [31].

     У США, Японії, Німеччині з місцевих бюджетів фінансується близько 40% усіх бюджетних витрат цих держав. Більшу частину видатків направляють на утримання закладів освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, органів правопорядку, будівництво місцевих шляхів тощо. Майже в усіх країнах світу бюджетні видатки поділяють на поточні та витрати розвитку. Відповідно кожний розділ видатків розвитку має свої джерела доходів, закріплені чинним законодавством держави.

     Соціальні фактори, що впливають на формування і виконання бюджету, зумовлені особливостями відтворення робочої сили і населення держави в цілому. Сюди слід віднести: кошти, що спрямовуються на соціально-культурні заходи; соціальний захист; обсяг і рівень заробітної плати різних категорій громадян; розмір споживчого кошика; контингент учнів, студентів, хворих, осіб, що потребують соціальної допомоги тощо.

     Фінансування  освіти є складною і важливою проблемою, що так чи інакше зачіпає інтереси всіх членів суспільства і має  багато особливостей, пов’язаних з  національними та історичними умовами. Вченими і політиками особлива увага приділяється пошуку оптимального співвідношення між державним та приватним фінансуванням освіти.

     Більшість вчених вважають найкращим вирішенням економічних проблем вищої освіти її змішане фінансування. В різних країнах неоднакове співвідношення державного та приватного фінансування вищої освіти. У ФРН, Австрії та Італії частка державного фінансування у витратах на вищу освіту складає близько 90%, у Португалії та Фінляндії – приблизно 80%, у Канаді – 73%, у Великобританії, Данії, Швеції, Ірландії – 2/3 [38]. Одне з важливих джерел фінансування діяльності вищих закладів освіти на Заході є приватні внески, наприклад благодійні внески приватних осіб і фірм. Така практика досить поширена, бо заохочується податковим законодавством. Ця допомога найчастіше використовується для оплати капітальних витрат або надання стипендій студентам, а не для фінансування поточних витрат. Поширення ринкових відносин на сферу освіти створює ряд проблем в Україні, особливо в плані забезпечення справедливості та рівності освітніх можливостей. Державне регулювання цим процесом, враховуючи зарубіжний досвід, повинно забезпечити необхідну корекцію і зняти виникаючі проблеми.

     Характерною ознакою сучасних економік є високий  рівень розвитку сфери послуг, у  тому числі й соціальних. Наприклад, частка сфери послуг у ВНП США становить 67%, Японії – 56%, Німеччини – 68%, Франції – 63%, у Великобританії – 56,5%.  У зв’язку з формуванням ринкової   економіки   в   Україні   необхідно

виділяти  сферу виробництва товарів і сферу послуг, у тому числі соціальних. З рівноправності функціонування цих сфер закономірно випливає питання про фінансове забезпечення сфери послуг.

     На  даний час у світі поширені такі джерела фінансування соціальної сфери: плата за послуги, бюджетні асигнування, фінансові ресурси підприємств, кошти спонсорів, меценатів, страхові фонди, кредит тощо. В Україні використовуються всі зазначені вище джерела, однак переважає централізований перерозподіл через бюджет, Пенсійний фонд і фонди соціального страхування.

     Надзвичайно важливою в ефективному проведенні політики децентралізації є роль грошових ресурсів місцевих органів влади у сфері надання суспільних послуг. Закономірним явищем для більшості європейських країн є такий розподіл функцій між державою і місцевим самоврядуванням у сфері надання суспільних послуг, коли на місцеві органи покладається головна відповідальність за послуги соціального характеру.

     Центральна ж влада зосереджується на послугах економічного плану, забезпеченні оборони, безпеки тощо. Ця тенденція найбільш виразно проявилася в повоєнний період. Уже в 70-ті роки 90% усіх державних витрат на освіту і професійну підготовку в США, Канаді, Великій Британії та інших країнах здійснювалося за рахунок витрат місцевих органів влади. У цей же період 70 - 99% витрат на охорону здоров'я забезпечували місцеві органи влади США, ФРН, Канади. Що стосується соціального забезпечення, то тут також значну роль відіграють місцеві органи влади. У цей період у ФРН частка видатків місцевих органів влади в загальних державних витратах на зазначені цілі становила 65%.

     В Україні ця тенденція також має місце. Місцеві органи влади фінансують основну частину державних соціальних видатків. У 1999 р. за рахунок місцевих бюджетів профінансовано 83,3% усіх видатків зведеного бюджету України на соціальний захист населення і 81,8% - на соціально-культурну сферу. За рахунок місцевих бюджетів фінансувалося 74,8% видатків на освіту, 66,8 - на культуру і засоби масової інформації, 92,1 - на охорону здоров'я, 66,3% - на молодіжні програми, фізичну культуру і спорт.