Сім'я Мармсладових
відіграє особливу роль у романі. Адже
саме Сонечці Мармеладової, її вірі
та безкорисливої любові зобов'язаний
Раскольников своїм духовним відродженням.
Її велика любов, страдні, але чиста
душа, здатна навіть у вбивці побачити
людини, співпереживати йому, мучитися
разом з ним, врятували Раскольникова.
Так, Соня - "блудниця", як пише про
неї Достоєвський, але вона була
змушена продавати себе, щоб врятувати
від голодної смерті дітей мачухи.
Навіть у своєму жахливому становищі
Соня зуміла залишитися людиною, пияцтво
і розпусту НЕ торкнулися її. Але
ж перед нею був яскравий приклад
опущеного, повністю розчавленого убогістю
і власним безсиллям щось змінити
в життя, батька. Терпіння Соні і
її життєва сила багато в чому походять
від її віри. Вона вірить у Бога, у
справедливість всім серцем, не вдаючись
в складні філософські міркування,
вірить сліпо, нерозважливо. Та й у
що ще може вірити вісімнадцятирічна
дівчина, все утворення якої - трохи
більше, книг змісту романтичного ",
що бачить навколо себе тільки п'яні
сварки, чвари, хвороби, розпуста і горе
людське?
Достоєвський
протиставляє смиренність Соні
бунту Раскольникова. Згодом Родіон
Раскольников, не прийнявши розумом
релігійності Соні, серцем вирішує
жити її переконаннями. Але
якщо образ Соні представляється
нам протягом усього роману, то
її батька, Семена Захаричев і
мачуху Катерину Іванівну з
її трьома маленькими дітьми,
ми бачимо лише в кількох
епізодах. Але ці нечисленні епізоди
надзвичайно значимі.
Перша зустріч
Насіння Захаричев Мармеладова
та Родіона Раскольнікава відбувається
на самому початку роману, саме
тоді, коли Раскольников вирішується
на вбивство, проте ще не до
кінця повіривши в свою "наполеонівську"
теорію. Родіон знаходиться в
якомусь шаленому стані: навколишній
світ для нього існує, але
як би в нереальність: він майже
нічого не бачить і не чує.
Мозок свердлить тільки один
питання: "Бути чи не бути?"
Для Раскольникова Мармеладов - просто
п'яненький завсідник Розпивочна.
Але, спочатку неуважно слухаючи
монолог Мармеладова, Раскольников
незабаром переймається до оповідачеві
цікавістю, а потім і співчуттям.
Цей брудний, що втратив всяке
людську гідність відставний
чиновник, обкрадали власну дружину
і просить у доньки-повії гроші
на похмілля, чимось чіпає Раскольникова,
запам'ятовується йому. У Семена
Захаричев крізь його відразливу
зовнішність все ж таки проглядає
щось людське. Відчувається, що
його мучить совість, що йому
боляче і огидно його справжнє
становище. Він не звинувачує
дружину в тому, що вона, може
бути, сама того не бажаючи
( "не в здоровому глузді
це сказано було, а при схвильованих
почуттях, у хворобі і при плачі
дітей не тих, що їли, та
й сказано більше заради образи,
ніж в точному сенсі ..."),
штовхнула Соню на вулицю. А
дочка Мармеладова взагалі вважає
святою. Семен Захарич кається
у своїй "слабкість", йому
важко бачити голодних дітей
і сухотний Катерину Іванівну,
в запальності він кричить: "...
Я природжений худобу!" Мармеладов
- слабкий, безвольний людина, але
він, по-моєму, краще і чесніше
тих, хто сміявся над ним
у Розпивочна. Семен Захарич здатен
гостро відчувати чужий біль
і несправедливість. Душа його
не зачерствіло, не стала, незважаючи
ні на що, глухий до страждань
людей. Мармеладов любить дружину
та її маленьких дітей. Особливо
зворушливі слова Катерини Іванівни
на поминках Мармеладова про
те, що після його смерті в
кишені у її чоловіка знайшли
м'ятного півника.
Мармеладов, може
бути, смішний і жалюгідний зі
своєю благанням про прощення,
але він щирий у ній, та
й не так багато треба цьому
нещасному людині: всього лише
щоб його вислухали без глузування
і хоча б спробували зрозуміти.
Соня змогла
зрозуміти вбивцю-Раскольникова,
значить і Мармеладов заслуговує
якщо на виправдання, то принаймні
співчуття. Зовсім інша людина
Катерина Іванівна. Вона благородного
походження, з розорилася дворянській
сім'ї, тому їй доводиться у
багато разів важче, ніж падчерки
і чоловікові. Справа навіть не
в життєвих труднощах, а в
тому, що у Катерини Іванівни
немає віддушини в житті, як
у Соні і Семена Захаричев.
Соня знаходить розраду в молитвах,
в Біблії, а її батько хоч
ненадовго забувається в шинку.
Катерина Іванівна ж - натура
пристрасна, зухвала, бунтарська
і нетерпляча. Їй здається справжнім
пеклом навколишнє оточення, а
людська підлість, з якою вона
стикається на кожному кроці,
боляче ранить її. Катерина Іванівна
не вміє терпіти і мовчати,
як Соня. Сильно розвинуте в
ній почуття справедливості спонукає
її до рішучих дій, що веде
до нерозуміння її поведінки
оточуючими.
Про тяжкому
становище родини Мармеладових,
смерті Катерини Іванівни та
Семена Захаричев автор "Злочини
і покарання" розповідає для
того, щоб читач відчув ту задушливу,
тісний, нестерпну атмосферу Петербурга
шістдесятих років дев'ятнадцятого
століття, в якій змушені були
жити соціальні низи суспільства
.. Але ж до них належав головний
герой роману, і теорія "надлюдини"
народилася саме в такій обстановці.
Широко відомий
термін "Петербург Достоєвського".
В "Злочині і покарання ""
Петербург Достоєвського "- це
розважальні закладу, кабаки, п'яні
жінки-самогубці, підлість, злоба
і жорстокість більшості людей,
дріб'язкові сварки, жахливі зовнішні
умови життя: "пил, цеглу та
вапно, сморід з лавок і Розпивочна
...", кімнати -- "труни" в
напіврозвалених будинках.
Сім'я Мармеладових
- одна з тисяч подібних їй
сімей бідняків. Історія цієї
родини є як би передісторією
злочину Раскольникова. Однак
роль сім'ї Мармеладових не
обмежується лише створенням
фону, на якому розвивалася трагедія
злочину Родіона Раскольникова.
Ф.М. Достоєвський
протиставленням характерів Мармеладових
і Лужина, Раскольникова і Разуміхіна,
Свідригайлова і Дунечка Раскольникової
підкреслює контрасти сучасної
йому дійсності з її соціальною
нерівністю, пригніченням одних
і багатством, вседозволеністю інших.
І, мабуть, найголовніше те, що
в зображенні сім'ї Мармеладових,
читач ясно бачить Достоєвського
- гуманіста з його любов'ю до
"маленьким людям" і прагненням
розібратися в душі навіть
найстрашнішого злочинця.
Список літератури
Для підготовки
даної роботи були використані
матеріали з сайту http://www.bobych.spb.ru/