Конституционализм

Диспозитивні норми надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони.

Диспозитивною є, наприклад, норма ст. 35 Конституції, яка передбачає право на свободу світогляду і віро-сповідання. Це право включає право свободи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релшйш та культові ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Імперативні (абсолютно визначені) норми передбачають єдино можливий варіант поведінки. Так, прийняття до громадянства України - це виключна прерогатива Президента України.

Іншим прикладом імперативної норми є конституційний припис (ст. 94 Конституції) про те, що Закон України підписує Голова Верховної Ради України і передає його Президенту України. Імперативність тут абсолютна - ніхто не в змозі виконати вказані функції Голови Верховної Ради та Президента.

Спеціальні норми передбачають особливий порядок розгляду справ. Прикладом таких норм можуть бути деякі норми Закону про громадянство України.

Норми конституційного права можуть класифікуватись і за іншими ознаками. Так, за сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії - постійні й тимчасові. їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, радою або іншим органом місцевого самоврядування тощо.

Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою. Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи, посадові осо-би, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це так звані делеговані повноваження.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою. У відповідності з цим джерела конституційного права складають певну ієрархічну систему, в якій існує певна субординація правових актів, ще ґрун-тується на їх неоднаковій юридичній силі.

Норми конституційного права можна класифікувати за характером (ступенем) визначеності гіпотези конституційно-правової норми, яка може бути абсолютно визначеною, відносно визначеною і невизначеною.

Абсолютно визначена гіпотеза вказує на гранично ви-значені, конкретні і точні обставини дії диспозиції. Та-кою, наприклад, є норма про те, що рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Відносно визначена гіпотеза вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов'язані з застосуванням норми. Такою, наприклад, є гіпотеза норми ст. 81 Конституції України, в якій зазначається: "В разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду".

Гіпотези наведених норм чітко не визначають, які саме порушення спонукають норми до дії.

Норма з невизначеною гіпотезою дозволяє суб'єктам конституційно-правових відносин застосовувати її за власним розсудом, керуючись такими умовами, як: "у разі необхідності", "на власний розсуд", "у разі потреби" тощо.

Так, ст. 89 Конституції України зазначає, що Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

За внутрішньою будовою гіпотеза може бути простою і складною. Проста гіпотеза вказує на одну умову застосування диспозиції конституційно-правової норми. Для складної гіпотези (вона буває кумулятивною або аль-тернативною) характерна наявність двох чи більше умов, при настанні яких реалізуються приписи конституційно-правової норми.

1.2 Класифікація конституційних норм

У конституційному праві України містяться норми, які з’єднані предметом правового регулювання, але вони різно­манітні за змістом і призначенням. Тому для зручності ви­вчення, систематизації і застосування їх поділяють на види за відповідними ознаками. Така класифікація дає змогу повніше з’ясувати властивості цих норм, завдяки їй досягається певна зручність у застосуванні останніх.

Отже, як і будь-який розподіл певної категорії на відповідні види, класифікація конституційно-правових норм – це розподіл їх на окремі види залежно від певного критерію.

Критеріями класифікації цих норм є: об’єкт конституцій­ного регулювання; особливості, що притаманні нормі в механізмі конституційного регулювання; зміст закладених у нор­мі приписів; ступінь визначеності припису; обсяг та особли­вості суспільних відносин, які регулюються нормами консти­туційного права; коло суб’єктів, на яких поширюється дія норм; межі дії норм у просторі; межа дії норм у часі тощо.

Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації конституційно-правових норм можуть слугува­ти такі:

Залежно від правового регулювання норм конститу­ційного права визначається коло політико-правових суспіль­них відносин, які випливають з предмета і методу правового регулювання конституційного права.

Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально регулятивного характеру виділя­ються: норми-визначення, норми-принципи, норми-декларації, норми-цілі, норми-програми.

За юридичною силою, залежно від форм виразу і статусу органу, що приймає конституційно-правові норми, можна виділити: норми Конституції України, норми актів Кон­ституційного Суду; норми конституційних законів; дея­кі інші конституційно-правові норми.

Зв’язок норм конституційного права з правовідносинами зумовлює існування матеріальних і процесуальних норм.

Матеріальні норми конституційного права поділяються на забороняючі, зобов’язуючі, уповноважуючі (дозволяючі) та установчі. Що стосується процесуальних норм, то їх зміст неоднозначно трактується у юридичній науці. Уявля­ється, що під процесуальними нормами конституційного пра­ва слід розуміти правила поведінки, що регулюють діяль­ність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності.

У той же час процесуальні норми є засобом реалізації ма­теріальних норм, вони створюють юридичні передумови до­держання прав учасників процесуальної діяльності, гаранту­ють користування конституційними правами і свободами, слугують необхідною умовою конституційної законності та правопорядку.

І, нарешті, процесуальні норми є по суті єдиним засобом переведення матеріальних норм із статичного стану в дина­мічний.

За формою виразу виділяються нормативно-правові ак­ти, в яких містяться ситуаційні, факультативні, конституцій­но-правові норми цієї галузі.

За способом встановлення диспозиції конституційно-правових норм виділяються імперативні і диспозитивні норми.

Залежно від характеру диспозиції виділяються упов­новажуючі (дозволяючі), зобов’язуючі та забороняючі нор­ми конституційного права.

Норми конституційного права можна також класифікува­ти за ступенем визначеності в них гіпотези, яка може бу­ти абсолютною, визначеною, відносно визначеною і невизначеною.

Залежно від сфери діяльності конституційно-правові норми можуть бути загальними та локальними.

За тривалістю дії розрізняються постійні і тимчасові норми.

За спрямованістю дії є загальні, або неперсоніфіковані, і конкретно звернені норми.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і дис­позиції або з гіпотези і санкції.

За способом дії розрізняються норми прямої і безпосе­редньої дії. Характер вираження у нормах конституційного права приписів дає змогу говорити про установчі норми, уповноважуючі, регулятивні, охоронні та конституційно-пра­вові норми.

Норми конституційного права поділяються на загальні, загальнодержавні, які діють на всій території України, міс­цеві (локальні)., які діють на певній її території та за її ме­жами.

Залежно від органів, що приймають норми даної га­лузі права, останні поділяються на норми, прийняті всеукра­їнським референдумом, парламентом, Конституційним Су­дом, Президентом.

За ступенем визначеності змісту розрізняються абсо­лютно визначені та відносно визначені конституційно-право­ві норми.

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (до­повнюючі, конкретизуючі).

За дією на коло суб’єктів конституційно-правові норми поділяють на загальні (їх дія поширюється на всіх суб’єктів), спеціальні (діють на певну групу однойменних суб’єктів, наприклад, державних службовців) та виняткові (у передбачених законом випадках, усувають дію норм щодо певних суб’єктів).

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіцій­ного опублікування, якщо інакше не передбачено самим за­коном, але не раніше дня його опублікування. За цим крите­рієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не ви­значені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Аналіз конституційного законодавства, свідчить, що нор­ми конституційного права приймаються законодавчою вла­дою, а в окремих випадках – Президентом України.

Не безспірним є питання щодо актів Конституційного Су­ду України. Одні вчені (зокрема, Є. А. Тихонова) вважають, що вони належать до норм конституційного права, інші (П. Євграфов) виходять з того, що Конституційний Суд не створює нових норм права, в тому числі конституційного, а лише визначає відповідність Конституції України (конституційність) зазначених у Конституції чинних правових актів, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­раїни тощо. Саме у здійсненні нормотворчих функцій і поля­гає специфіка діяльності Конституційного Суду України.

Отже, норма конституційного права – це прийняте законодавчою, а іноді Президентом України формально-обов’язкове правило фізичної поведінки особи, що має за­гальний характер, встановлюється і санкціонується державою з метою регулювання політико-правових су­спільних відносин у процесі організації, здійснення та взаємовідносин публічної влади з людиною-громадяни­ном, яке забезпечується владною, організаційною, вихов­ною і примусовою діяльністю цієї влади.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу правового регулювання становить га­лузь конституційного права, яка у свою чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність однорідних відносин у певній сфері (наприклад, у сфері взаємовідносин держави і особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділя­ються на конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу конституційно-правових норм, що регу­люють відповідний вид родинних політико-правових суспіль­них відносин, які пройняті певною єдністю і виділені в особ­ливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише Конституції. У ці інститути включаються гру­пи конституційних норм, які мають єдиний предмет правово­го регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи людини і громадянина, державний і територіальний устрій України то­що). У них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об’єднувати менш складні ін­ститути (наприклад, інститут єдиного законодавчого орга­ну України включає в себе інститут законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і обов’язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми, що відзначаються стійкістю і взаємо­зв’язком і не мають інших підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі, частіше змінюються (на­приклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою, методами та завданнями право­вого регулювання. Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи входять інститути: загальних засад, прав і свобод людини і громадянина, на­родного волевиявлення; інститути органів державної влади, територіального ус­трою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Кон­ституції України. Порушення конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову відповідальність.

Норми конституційного права

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма (від лат. norma- керівний початок, правило, зразок). Норми конституційного права, будучи складовими системи конституційного права, відображають у своїй сукупності зміст і сутність цієї галузі загалом.

Одним із перших у незалежній Україні на монографічному рівні дослідив норми конституційного права О. І. Степанюк. Аналізуючи юридичну природу конституційно-правових норм, вчений дійшов висновку, що під цією категорією слід розуміти прийняте установчою, законодавчою, а іноді судовою і виконавчою владою правило, що опосередковано через поведінку людини регулює політичні відносини, які виникають у процесі організації та здійснення публічної влади, а також відносини цієї влади з громадянином16. В. Ф. Мелащенко розумів під конституційно-правовими нормами встановлені чи санкціоновані Українською державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя народу України17. На думку Ю. М. Тодики конституційно-правові норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави18. Схожої точки зору притримуються й Інші правознавці.