Конституционализм

Однак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав. Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб'єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов'язки суб'єктів, їх завдання в іншому: вони є зв'язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції ТОЩО.

Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного права, визначає їх композицію, тобто структуру. Внутрішня форма організації і побудови приписів конституційно-правової норми не є, як правило, традиційною. Звичайно, класична модель правової норми передбачає обов'язкову наявність трьох взаємозв'язаних ланок: гіпотези, диспозиції й санкції. Для конституційного права такі норми скоріш виняток, ніж правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки - диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція.

Так, наприклад, зовсім немає потреби в гіпотезі й санкції багатьох конституційних норм ст. ст. 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції України. Гіпотези конституційно-правових норм містяться в ст. ст. 29, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, в ст. ст. 56, 60, 62, 81 та ін.

Елементи конституційно-правової норми нерідко переплітаються між собою, і на практиці досить непросто виділити їх у чистому вигляді.

Санкціям конституційного права властивий цілий ряд особливостей, що визначаються характером суспільних конституційних відносин. Найважливіша з них - профі-лактичне, організуюче та виховне призначення таких сан-кцій.

Специфічне коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правової санкції. Це, насамперед, народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Способи формалізації (законодавчого закріплення) конституційно-правових санкцій також відрізняються чималою низкою особливостей. В багатьох випадках такими є пряма вказівка на відповідальність органів державної влади, посадових осіб, скасування правових актів, що суперечать Конституції і законам, тощо.

Існує цілий ряд особливостей застосування конституційно-правових санкцій. Деякі з санкцій, наприклад дострокове припинення повноважень, застосовуються разом з кримінально-правовими санкціями (при вчиненні народним депутатом злочину і набранні законної сили обвинувальним вироком щодо нього). Нерідко підставою застосування конституційно-правових санкцій є такі визначені законом умови, як "порушення вимог щодо несумісності", "порушення присяги" тощо. При цьому треба мати на увазі, що засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, цілі норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права. Це передбачається, наприклад, ст. ст. 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона і реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адмі-ністративного права.

Класифікація норм конституційного права - це розподіл їх на групи в залежності від того чи іншого критерію. Вона проводиться з метою більш глибокого і повного проникнення в їх природу і зміст; волю законодавця; дає змогу виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію; допомагає вдосконалювати механізм ре-алізації таких норм.

Класифікація конституційних норм має глибоку об'єктивну основу, яка обумовлена самим змістом конституційного права як галузі права, його структурою, юридичною природою конституційних норм, а також функціями та спеціалізацією галузі конституційного права. Саме ці основи й повинні визначати критерії класифікації конституційно-правових норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає нам система (зміст) Конституції України. У від-повідності з цим усі норми можна поділити на кілька груп.

Перша група - це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини (громадянина), відповідальності держави перед людиною і суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, переваги загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.

Друга група - це норми, які закріплюють основні кон-ституційні права і свободи людини й громадянина.

Третя група - норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група - норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України та місцевого самоврядування.

П'ята група - норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Подібне групування норм Конституції проведене у відповідності з її структурою та розташуванням конституційних інститутів.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Ще донедавна вважалось, що застосування процесуальних норм обмежується сферою кримінального, цивільного та адміністративного права. Для цього, між іншим, були об'єктивні підстави, що обумовлювались характером соціалістичного права, де процес, процедура в сфері діяльності державних органів мали другорядне, допоміжне значення. Практика діяльності Верховної Ради України, Президента України та інших органів переконливо спростовують таку думку: процесуальні норми мають надзвичайне, принципове значення. Вони є однією із передумов ефективної роботи державних органів, важливою гарантією законності в їх діяльності.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання "що робити?", а процесуальні - "як робити?", взаємозв'язок між ними - це зв'язок змісту і форми.

На процесуальні норми є безпосередні вказівки в багатьох джерелах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються "в чистому вигляді", в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх шститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати ін-ститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких шститутів, як виборче право, за-конодавча влада, зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Тому не випадково, що існують акти, де процесуальні норми або займають особливе місце, або є домінуючими в структурі і змісті таких актів. Типовими в цьому відношенні є розділ Конституції, де йдеться про законодавчий процес, Закон про вибори Президента України, Закон про вибори народних депутатів України, Закон про всеукраїнський та місцеві референдуми. Найбільш "насичені" процесуальними нормами є акти, які визначають порядок роботи та прийняття рішень органами державної влади - державними органами - регламенти цих органів або закони про їх ре-гламенти, зокрема, Регламент Верховної Ради України.

Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без них неможливе втілення в життя конституційних шститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо.

Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності - діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є неодмінною умовою його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряду з кримінальним чи цивільним процесом.

Конституційне процесуальне право не може обмежуватись лише нормами, які регулюють провадження в Конституційному Суді. Сюди треба віднести й інші процедурно-процесуальні норми, зокрема ті, які регламентують виборчий процес, процедуру реалізації своїх повноважень органами державної влади, народними депутатами України тощо.

Основними рисами конституційно-правових процесуальних норм є:

1. Регулювання відносин, що складаються при до

триманні певного порядку (процедури) реалізації упов

новаженими суб'єктами своїх функцій (громадянами -

політичних прав) і виникають у сфері установчої, право-

творчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяль

ності і мають організаційно-процедурний характер.

2. Процесуальним нормам властива категоричність їх

приписів, а суб'єкти, яким вони адресовані, наділені, як

правило, державно-владними повноваженнями.

3. Процесуальні норми "обслуговують" матеріально-

конституційні норми й покликані до життя потребами

реалізації матеріальних норм.

4. Процесуальні норми являють собою певну систе

му, їх умовно можна поділити на дві групи: регулятивні

та юрисдикційні.

5. Конституційне право особливим чином поєднує в

собі елементи матеріального і процесуального права, є,

так би мовити, матеріально-процесуальним. Для виді

лення з конституційного права окремої галузі - консти

туційно-процесуальної - нині достатніх підстав не

існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми

конституційного права на матеріальні і процесуальні і

зосередити останні в одному процесуальному акті прак

тично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких

норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у сучас

них умовах може бути виділений конституційний процес

в межах конституційного права України.

6. Критерієм класифікації норм конституційного

права є насамперед його функції.

З огляду на це розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це - головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На цій основі виникають конкретні регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб'єктивних прав та обов'язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов'язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов'язуючі - це такі юридичні норми, які встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії. Так, п. І ст. 92 Конституції України зобов'язує здій-снювати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, гарантії цих прав і свобод. Це - реалізація динамічної функції конституційного права, яка знаходить свій вияв в активних діях суб'єктів конституційно-правових відносин.

Дри здійсненні статичної регулятивної функції на особу покладаються пасивні обов'язки - утримуватись від певних дій.

Так, відповідно до ст. ст. 22, 24 Конституції України, передбачено: утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги.

Прикладом реалізації пасивної функції можуть бути так звані абсолютні права, тобто права, носіям яких про-тистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (наприклад, право власності).

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб'єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох законах, які уповноважують, наприклад Президента України, здійснювати цілу низку дій на реалізацію його державно-правового статусу.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших. За мірою визначеності конституційні норми бувають:

1) абсолютно визначені імперативні, які передбачають лише такий і тільки такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом та-ємного голосування строком на п'ять років; формування Президентом України Кабінету Міністрів шляхом при-значення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра);

2) відносно визначені, які передбачають певну свободу вибору. Такі норми бувають ситуаційними, факультативними, диспозитивними. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу України, наприклад, такою є норма ст. 112 Конституції України щодо виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України в разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до чинної Конституції України (ст. 108, 109, ПО, 111).

Факультативні - норми, які поряд з основним ва-ріантом передбачають факультативний варіант.