Портретна характеристика Марусі Чурай із однойменного роману Ліни Костенко

 

 

ЛІНА КОСТЕНКО 
Портретна характеристика Марусі Чурай із однойменного роману Ліни Костенко

Важливу роль у романі Ліни Костенко Маруся Чурай» відіграє зовнішність  героїні. Портрет відображає внутрішній світ героїні, її характер. Ліна Костенко принципово не деталізує зовнішність  Чураївни. Проте її мистецтво як видатного майстра словесного зображення якраз і полягає в тому, що вона уміло активізує уяву читача на створення зорового образу дівчини. При цьому цей образ естетично впливовий — він буквально випромінює чуттєвість, якою в даний момент пройнята героїня. Бачимо душевне заніміння, що заволоділо Марусею під час суду і яке непомітними каналами передається читачеві. Причому, поетеса не назвала жодної портретної деталі. Ми не побачили ні рис її обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою головою — геть відстороненою, украй зніченою: 
 
Чурай Маруся не підсудній лаві. 
 
Оскаржену Марусю Чураївну 
 
Тоді суддя суворо запитав. 
 
Але вона ні слова не сказала, 
 
Усправедливень жодних не дала, 
 
Тільки стояла, яко з каменю тесана, 
 
або: 
 
Підсудна слізьми очі не зросила. 
 
І милосердя в права не просила. 
 
Спочатку читача не цікавить зовнішність Марусі, бо він стежить за ходом судового процесу, намагається разом із суддями, із райцями (судовими радниками), зі свідками, з усіма присутніми розібратись, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка, чи ні. Відбувається активне проникнення в суть справи. А потім — в'язнична камера, ґрати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Проте, як багато ми дізналися про неї за ті три дні й три ночі, що були їй відведені перед стратою. І ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше уявлення про її зовнішність. Читач бачить світ очима Марусі, співпереживає їй, відчуває інтонацію її монологів, ловить її жести — із огляду на це відтворює її зовнішній вигляд. Постає портрет тендітної, чутливої молодої жінки. У неї зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якісь моменти, коли спогади на мить притлумлюють душевний біль, її погляд стає розумним і проникливим. Вона вся ніжно трепетна, наскрізь пройнята почуттям. Уперше про зовнішність Марусі Чурай згадано лише у п'ятому розділі «Страта». Уся Полтава зібралась дивитися, як буде змінюватись вирок суду. Ліна Костенко досить довго готує появу Марусі Чурай. Спочатку серед натовпу прошелестіла чутка: 
 
Везуть Марусю, людоньки, везуть! 
 
Процесія, у якій вели Марусю до місця страти, нагадувала хресний хід. Вона зупинялась, і піп читав Євангеліє. Бачимо Леська Черкеса, який «мало що не плаче», — він гарячково шукає бодай якусь можливість порятувати Чураївну: 
 
На матір схожа, тільки трохи вища. 
 
Ті ж самі очі і така ж коса. 
 
— Ну от скажіте, людоньки, навіщо 
 
Такій убивці та така краса? 
 
А це як хто. Я маю іншу гадку. 
 
Якась вона не схожа на убивць. 
 
Злочинниця, — а так би й зняв би шапку. 
 
На смерть іде, — а так би й поклонивсь. 
 
То ти такий вже, чоловіче, зроду, 
 
Все б тільки очі й витріщав на вроду, — 
 
Сказала жінка з усміхом терпким. — 
 
Знімати шапку?! Себто перед ким? 
 
Перед цією? Себто отакою? 
 
Що отруїла власною рукою? 
 
Та щоб над нею обвалилась твердь! 
 
Побійся Бога, вона йде на смерть! 
 
Голоси із натовпу, і доброзичливі, і не зовсім, прекрасно передають враження від краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби авторка від власного імені описувала зовнішність дівчини. 
 
Проте поетеса залишає й за собою право малювання портрету своєї героїні: 
 
Вона ішла. А хмари, як подерті. 
 
І сизий степ ще звечора в росі, 
 
І з кожним кроком до своєї смерті 
 
Була усім видніша звідусіль. 
 
Стояли люди злякані, притихлі. 
 
Вона ішла туди, як до вершин. 
 
Були вже риси мертві і застиглі, 
 
І тільки вітер коси ворушив. 
 
І тільки якось страшно, не до речі, 
 
На тлі тих хмар і зашморгу була 
 
Ота голівка точена, ті плечі, 
 
Той гострий обрій чистого чола. 
 
І в тиші смертній, вже такій, аж давній, 
 
Коли вона цілує образок, — 
 
На тій високій шиї лебединій 
 
Того намиста доброго разок. 
 
Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для Марусі втратило сенс. Усі нещастя — зрада Гриця, його смерть, страшна потрощеність її великої любові, втрата матері — склалися в один безперервний біль, який їй було не під силу вгамувати. Маруся поступово танула, згорала мов свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем: 
 
... Ти ще ж молода. 
 
Але чомусь така вже, як обвуглена. 
 
Якась так, мов знята із хреста. 
 
А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно відбивався її душевний стан: 
 
Моя ти голубочко! 
 
Страданіє, як, кажуть, возвиша 
 
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко, 
 
Що в ньому наскрізь світиться душа. 
 
Це фізіологічна властивість людей, наділених винятковою емоційністю. Причиною згасання молодої жінки стала обвугленість її душі. У останніх розділах роману Ліна Костенко акцентує на цьому згасанні. 
 
Сухоти є сухоти. 
 
Все гіршає і гіршає мені. 
 
Уже од кашлю в грудях все зболіло. 
 
То в жар, то в холод кидає. Ну ось, 
 
Уже й моє намисто побіліло, 
 
Мов примороззю сизою взялось. 
 
Іван узяв її руку «мов крижину»: 
 
Як дивно, жар, але холонуть руки. 
 
А сама Маруся говорить про себе: 
 
Вся облітаю, як осінній лист. 
 
Вона відчуває себе «понівеченою», «гіркою». У неї: 
 
Лице печальне, око з-під брови. 
 
Важка жалоба чорної коси, 
 
І тільки тінь колишньої краси. 
 
Такою нам бачиться зовнішність Марусі. Вона змінюється від перших до останніх сторінок роману. І ці зміни глибоко і точно характеризують зміну її внутрішнього стану.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасні телескопи

Субота, 21 травня 2011, 16:48

Так само, як і мікроскопи, сучасні телескопи пройшли довгий і складний шлях розвитку від простих і недосконалих перших інструментів до потужних сучасних приладів, що представляють собою великі і складні споруди з безліччю різних частин і механізмів.

За час, що минув з моменту  появи перших телескопів, були досягнуті  великі успіхи у виробництві оптичного  скла, зросло мистецтво шліфування й полірування оптичних поверхонь. Роботи вчених-оптиків дали багато важливих і потрібних відомостей про світло, про принципи розрахунку та виготовлення оптичних деталей, дозволили  знайти способи усунення сферичної  і хроматичної аберації.

Була винайдена фотографія, яка  значно розширила можливості астрономічних  досліджень і внесла великі зміни  в конструкцію сучасних телескопів. Нарешті, важливу роль у розвитку телескопобудування зіграв і загальний  розвиток техніки, що дозволило побудувати великі й жорсткі конструкції  для розміщення окремих частин телескопа, здійснити плавне і точне його управління і т. д. 

Сучасні телескопи: зовнішній  вигляд

 

 

На кінцях довгої і жорсткої труби  встановлені в спеціальних оправах  об'єктив і окуляр. Труба з'єднана спеціальним механізмом з високою  колоною і може повертатися в  різних напрямках.

Обертати таку трубу не так просто. Але ж обертання повинно відбуватися  легко і плавно, інакше не вдасться точно направити телескоп на ту ділянку  неба, яка цікавить астронома. Більше того, положення небесних світил на небі не залишається постійним, а  внаслідок обертання Землі весь час змінюється. Тому, для того щоб  зірка або планета, за якою спостерігають, залишалася в полі зору телескопа, труба  повинна точно переміщатися за нею.

Обертання труби проводиться спеціальним  пристроєм. Спостерігач може направити  телескоп на будь-яку ділянку неба, а потім особливий автоматичний механізм буде вже сам, без участі людини, рухати сучасні телескопи за зіркою чи планетою.

Особливо точно і бездоганно повинен діяти автоматичний механізм тоді, коли астроном фотографує небесні  тіла, наприклад, зірки. Тоді окуляр виймається, а в те місце, де знаходиться зображення, яке дає об'єктив, поміщається  фотопластинка. Освітленість зображення невелика, і тому фотографування триває довгий час: кілька хвилин або годин, а для слабких зірок і десятки  годин.

Тоді фотографування займає кілька ночей. Вдень робляться перерви. І весь цей час сучасні телескопи повинні бути точно направлені на зірку. Якщо ж труба телескопа в своєму русі хоча б трохи випередить зірку або відстане від неї, то зображення на платівці переміститься, і знімок вийде змазаним. Інакше кажучи, зображення об'єкта на фотопластинці буде в цьому випадку не крапкою, а більш-менш довгим штрихом. Отже, для успішної роботи сучасних телескопів потрібна висока якість не тільки їх оптичних частин, а й усіх інших допоміжних пристроїв.

Для захисту сучасних телескопів від  вітру, дощу і снігу над ними споруджується  спеціальний будинок. У даху будівлі  є отвір, через яке здійснюється спостереження неба. Зовнішній вигляд цього будинку, названого обсерваторією, незвичайний. Нерідко він будується  у вигляді величезного куполу. Обсерваторії знаходяться, як правило, в гірських місцевостях. Повітря  там чисте і прозоре; перешкоди, що вносяться атмосферними явищами, значно менші.

Сучасні телескопи: можливості

 

 

Першим приймачем  зображень в телескопі, винайденим Галілеєм в 1609 році, було око  спостерігача. З тих  пір не тільки збільшилися  розміри телескопів, а й принципово змінилися приймачі зображення. На початку  ХХ століття в астрономії стали вживатися  фотопластинки, чутливі  в різних областях спектру. Потім були винайдені фотоелектронні помножувачі (ФЕП), електронно-оптичні перетворювачі (ЕОП).

У сучасних телескопах в якості приймачів  випромінювання використовують ПЗЗ-матриці. ПЗЗ складається з великої кількості (1000 ? 1000 і більше) напівпровідникових чутливих комірок розміром в декілька мікрон кожна, в яких кванти випромінювання звільняють заряди, що накопичуються в певних місцях – елементах зображення. Зображення обробляються в цифровому вигляді за допомогою ЕОМ. Матриця повинна охолоджуватися до температур -130 °С.

Спостереження на сучасних телескопах проводяться із спеціальних  приміщень; під час  роботи телескопів людям  в будівлі бажано не знаходиться, щоб  не створювати зайвих вібрацій і потоків  тепла. Деякі телескопи  можуть передавати зображення безпосередньо користувачам мережі Інтернет.

У сучасних телескопах-рефлекторах  головне дзеркало, як правило, має параболічну  або гіперболічний  форму. Вони здатні отримувати зображення не тільки в оптичному, а  й в інфрачервоному та ультрафіолетовому  діапазонах. Є механізми  компенсування тремтіння  атмосфери – адаптивна  оптика і спекл-інтерферометрія. 

Деякі сучасні телескопи

 

 

На Паломарській обсерваторії за допомогою дзеркально-лінзового телескопа системи Шмідта було проведено огляд, що складається з тисячі карт, який закарбував у двох кольорах об'єкти неба до 21-ї зоряної величини. П'ятиметровий телескоп Паломарської обсерваторії є найстарішим із найбільших сучасних телескопів світу.

2,5-метровий телескоп  обсерваторії Апачі-Пойнт (США), оснащений гігантської ПЗЗ-камерою, почав складати новий огляд, в якому будуть об'єкти в п'яти кольорах до 25-ї зоряної величини.

На 10-метровому  дзеркалі телескопа  «Кек-1» на Гавайських островах за допомогою сегментування отримано розширення 0,02". Там же на висоті 4150 м над рівнем моря розташований телескоп «Кек-2».

На 6-метровому  телескопі БТА  Спеціальної астрофізичної  обсерваторії РАН  на Північному Кавказі  при застосуванні нової спекл-інтерферометричної камери вдалося довести кутове розширення до 0,02".

Телескоп VLT (Very Large Telescope), який знаходиться на півночі Чилі на вершині гори Паранал в пустелі Атакама на висоті 2635 м над рівнем моря, складається з чотирьох ідентичних телескопів, розміри кожного з яких 8,2 м. Всі чотири телескопи зможуть працювати в режимі інтерферометра з наддовгою базою і отримувати зображення, як на телескопі з 200-метровим дзеркалом. В даний час проводиться налагодження всієї системи в гігантський оптичний інтерферометр.

Телескоп НІ (імені  Вільяма Хоббі та Роберта Еберле), дзеркало якого має розміри 9,1 м, запрацював у 1997 році в Маунт-Фоулкес (штат Техас, США). Він розташований на висоті 2002 м над рівнем моря.

Телескоп «Субару», діаметр дзеркала якого досягає 8,2 м, розпочав свою роботу в 1999 році на Мауна-Кеа, Гавайські острови, на висоті 4139 м над рівнем моря. Його системи стежать за формою головного дзеркала з метою зменшення спотворень і боротьби з атмосферним тремтінням. Керований комп'ютером циліндричний купол телескопа пригнічує теплову турбулентність повітря. В даний час проводиться налагодження цього телескопа, але вже отримано розширення 0,2". Спостереження на даному телескопі проводяться із спеціальних приміщень, під час роботи телескопа люди в будинку знаходитися не можуть. Спостереження можуть проводитися і за допомогою мережі Інтернет. Телескоп розрахований на спостереження від ультрафіолетової до інфрачервоної області спектру.

 

 

Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (* 3 квітня 1918, Ломівка^[1] — † 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).

Зміст 1 Біографія 2 Літературна творчість 3 Громадська діяльність 4 Пам'ять 5 Твори 6 Примітки 7 Література 8 Посилання

Біографія

Народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава.

 

Хата-музей Олеся Гончара  в селі Суха Кобеляцького району Полтавської  області

Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

«	Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа.	»
— Дмитро Білоус

Тридцяті роки в  житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

 

Олесь Гончар — студент Харківського університету, 1938 р.

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет  Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна  мрія: з радісним завмиранням серця  ступив я в цей сонячний храм науки…»

Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван  Мостовий» тощо) Гончар присвятив  людям, яких добре знав, з якими  не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

Вірші, що народжувалися  в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх  творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів  і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у  місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, що ще досі проживає там (1995 р.). В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».