Конституційний суд України

       Якою  ж є правова природа актів Конституційного Суду України? Чи можна їх розглядати не просто як правові акти, а як нормативно-правові?

       У теорії права під нормативно-правовими актами розуміють письмові документи, що встановлюють, змінюють, припиняють чи конкретизують норми права¹⁰. Це дає підстави говорити про нормативно-правову природу рішень Конституційного Суду України в справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України, адже таке тлумачення і є способом конкретизації їх норм.

       Слід  погодитися з В. М. Шаповалом у тому, що рішення і висновки Конституційного Суду України не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Конституційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду України не передбачає нормотворчості, крім тої, що пов’язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи¹¹. Разом з цим це не заперечує можливості визнання за актами Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України нормативного характеру в тому розумінні, що вони конкретизують чинне законодавство України і, не регулюючи самостійно суспільні відносини, вони, тим не менше, задіяні в цьому процесі, адже застосування положень Конституції і законів України, щодо яких Конституційним Судом України дано офіційне тлумачення, можливе лише з урахуванням правових позицій Конституційного Суду України, викладених у відповідних рішеннях. Останні, як відомо, є обов’язковими до виконання на всій території України.

       Однак акти тлумачення Конституційного Суду України не можуть розглядатися як самостійні джерела права. Вони є інтерпретаційними актами, мають допоміжний характер і можуть бути застосовані лише у зв’язку із застосуванням відповідної норми¹².

       Нормативне  значення, крім рішень в справах про офіційне тлумачення, мають також висновки Конституційного Суду України в справах про конституційність чинних міжнародних  договорів України, а також ухвали Конституційного Суду України про припинення конституційного провадження і про відмову у відкритті конституційного провадження, які містять правові позиції Конституційного Суду України щодо розуміння і тлумачення ним чинного законодавства¹³.

       Крім  цього, розглядаючи справи про конституційність законів і інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх повністю або в окремій  частині неконституційними, внаслідок  чого відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції  України вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про  їх неконституційність. Згідно з ч. 3 ст. 150 Конституції України, такі рішення є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Рішення Конституційного Суду України про визнання правових актів чи окремих їх положень неконституційним тягне їх скасування. Це зближує акти Конституційного Суду України з нормативно-правовими актами. Проте така схожість обмежується лише так званими “негативними» повноваженнями або «негативною» правотворчістю Конституційного Суду України. Він уповноважений лише визнавати неконституційними певні акти, але аж ніяк не створювати нові чи змінювати чинні норми права. За влучним висловом Є. Євграфової, Конституційний Суд лише “звільняє» систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави¹⁴.

       П. О. Недбайло, розглядаючи правову природу актів офіційного тлумачення (він їх вперше почав називати інтерпретаційними актами), вважав їх окремим — поряд з нормативними та індивідуальними актами — різновидом правових актів¹⁵. Продовжуючи його думку, аналогічно можна визначити і правову природу актів Конституційного Суду України.

       Щодо  розуміння актів органу судового конституційного контролю як судового прецеденту, то традиційно це характерно для країн англо-саксонської правової сім’ї, де прецедент є джерелом права, а згаданий контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Україна, як відомо, належить до романо-германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Проте деякі вчені вказують на саме такий характер рішень і висновків Конституційного Суду України, відзначаючи тенденцію до нівелювання відмінностей між цими системами права і маючи на увазі, що якщо єдиний судовий орган конституційного контролю визнав своїм рішенням закон чи окремі його положення неконституційними, то в майбутній своїй правотворчості Верховна Рада України, Президент України, інші державні органи обов’язково повинні керуватися вказаним рішенням Суду¹⁶.

       Справді, сьогодні наявною є тенденція  до поступового стирання меж між згаданими правовими сім’ями, відбувається їх взаємопроникнення. Про це, наприклад, може свідчити положення ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, відповідно до якого при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права¹⁷. Це дозволяє погодитись з думкою про те, що конституційно-судова інтерпретація має судово-прецедентну обов’язковість¹⁸. Проте така природа актів Конституційного Суду України ще не знайшла свого відображення в національному законодавстві.

       Ще  однією властивістю актів Конституційного  Суду є їх преюдиційність, яку в процесуальному праві розуміють як неможливість повторного доказування в інших процесах тих обставин, які встановлені у відповідній процесуальній формі іншим юрисдикційним органом¹⁹. Преюдиційний характер рішень КСУ полягає в неприпустимості оспорювання в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням Конституційного Суду.

       Про преюдиційність рішень Конституційного Суду України свідчить положення ст. 74 Закону “Про Конституційний Суд України», яка присвячена врегулюванню правовідносин, що виникли внаслідок дії акта, визнаного неконституційним. За нею Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта.

       Фактично  таке рішення Конституційного Суду України набуває ознак зворотньої сили, оскільки поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. У цьому аспекті доволі цікавим і малодослідженим є питання про правову природу дії акта, визнаного неконституційним, до ухвалення рішення Конституційним Судом. По суті складається ситуація, за якою Конституційний Суд України вправі самостійно визначати чи поширювати чинність свого рішення на правовідносини, які виникли та (або) продовжують існувати до ухвалення рішення²⁰. Справді, критерії надання преюдиційного характеру рішенням КСУ у законодавстві не визначені. Зрештою, КСУ нечасто застосовує згадану ст. 74 Закону “Про Конституційний Суд України». Положення про преюдиціальність міститься в чотирьох рішеннях Конституційного Суду України (наприклад, рішенні у справі щодо стажу наукової роботи від 19 червня 2001 року²¹).

       Преюдиційний  характер актів Конституційного Суду України випливає і з ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 р., відповідно до якої встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, є підставою перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, якщо рішення суду ще не виконане²².

       Таким чином, акти Конституційного Суду України мають складну правову природу. Без сумніву, вони є правовими актами у випадках, передбачених законодавством, мають нормативний зміст, проте не є нормативно-правовими актами в повному розумінні цього поняття. Водночас акти Конституційного Суду України можуть набувати характеру юридичного прецеденту і характеризуватися преюдиційністю. Саме тому вони є окремим, спеціальним різновидом правових актів, а також допоміжним джерелом (формою) права.

       Юридичну  силу в теорії права розуміють як співвідношення правових актів між собою та обов’язковість їх виконання²³. Юридична сила рішень Конституційного Суду України розкривається через їх обов’язковість, остаточність і правові наслідки.

       На  обов’язковість вказує ч. 3 ст. 150 Конституції України: “Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені», а також ст. 69 Закону: “Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання». Тобто обов’язковість властива як рішенням, так і висновкам Конституційного Суду України.

       Акти  Конституційного Суду України, в яких він дає своє розуміння положень Конституції і законів України, умовно можна вважати їх складовою частиною. Застосування відповідних норм на практиці здійснюється з урахуванням позиції органу конституційної юстиції з відповідного питання.

       Цікавим є вирішення питання про те, як співвідносяться акти Конституційного Суду з таким різновидом нормативно-правових актів як закони. Відповідь на нього може бути неоднозначною насамперед тому, що рішення і висновки Конституційного Суду України виконують переважно охоронну, а не регулятивну функцію. Очевидно, що більшу юридичну силу рішення Конституційного Суду України має стосовно закону, який визнається ним неконституційним. У російській правовій літературі висловлюється думка, що рішення Конституційного Суду за їх юридичною силою тотожні конституційним законам, будучи їх нетрадиційним різновидом²⁴. Проте стосовно українських правових реалій ця думка не може бути підтримана насамперед через невизначеність у вітчизняному законодавстві поняття конституційних законів. У деяких зарубіжних країнах правова природа актів конституційних судів визначена точніше. Так, відповідно до ст. 94 (2) Основного Закону ФРН, рішення Конституційного Суду мають силу закону.

       Слід  також зазначити, що акти Конституційного  Суду України не вписуються у звичну класифікацію нормативно-правових актів на закони і підзаконні акти. Такі акти “стоять» вище законів, оскільки останні можуть бути скасовані Конституційним Судом. З урахуванням сказаного можна запропонувати наступну ієрархію правових актів в національній системі права України: Конституція, акти Конституційного Суду, закони, підзаконні акти.

       Щодо  остаточності рішення чи висновку Конституційного  Суду України, то вона полягає в тому, що вони не підлягають оскарженню (про це, відповідно до ст.ст. 65 і 66 Закону, зазначається в кожному рішенні і висновку Конституційного Суду України) і не можуть бути змінені чи скасовані.

       Остаточність  рішення чи висновку Конституційного  Суду України не виключає можливості відкриття ним нового провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі (ст. 68 Закону “Про Конституційний Суд України»).

       Правові наслідки актів Конституційного  Суду України визначаються характером (категорією) справ, у яких вони прийняті, і конкретним різновидом цих актів.

       Виходячи  з чинного законодавства України, можна виділити такі правові наслідки рішень Конституційного Суду України про конституційність:

• закони, інші правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції України). Це означає, що правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, не застосовуються і не реалізуються будь-яким іншим способом з моменту початку дії рішення Конституційного Суду України;
• визнання Конституційним Судом України правового акту чи окремих його положень неконституційними є підставою для скасування в установленому порядку положень інших нормативних актів, заснованих на акті (його положеннях), що визнаний неконституційним;
• рішення судів і інших органів, які засновані на неконституційному акті, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті;
• якщо визнання нормативного акта неконституційним створило прогалину в правовому регулюванні, то в цьому випадку застосовується Конституція України²⁵.

       На  відміну від рішень про конституційність, рішення Конституційного Суду про  офіційне тлумачення Конституції і  законів України не тягнуть втрати юридичної сили будь-якими актами чи їх окремими положеннями. Але воно може стати підставою для судового оскарження в судах загальної юрисдикції конкретних рішень, дій, якщо при їх винесенні дані органи чи посадові особи керувались неправильною інтерпретацією своїх повноважень, що суперечать офіційному тлумаченню, яке дав Конституційний Суд України.

       Вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що рішення і висновки Конституційного Суду України відрізняються за своєю правовою природою і юридичною силою. Джерелом права, частиною національного законодавства України є рішення Конституційного Суду України з питань конституційності актів і офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також висновки про конституційність чинних міжнародних договорів України.

       Результатом діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції є його рішення і висновки у конкретних справах. Проте неабияке значення для правозастосування має не лише кінцевий результат розгляду Судом справ, віднесених до його компетенції, а й з’ясування засад, з яких він виходив при прийнятті відповідних актів, його аргументації, мотивування ним своїх рішень. Важливою є позиція, тобто точка зору, думка Конституційного Суду України з тих проблем, які ним розглядалися.