Конституційна характеристика форми української держави

     В науці конституційного права  деякі автори пропонують визнати за іноземцями та особами без громадянства право збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації. При цьому вони апелюють до ч. 1 ст. 20 Загальної декларації прав людини та ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і вже подали до Верховної Ради України ряд законопроектів про мирні масові заходи. Проте важко погодитися з такою позицією. Конституція України в ст. 39 чітко закріплює, що лише громадяни мають право збиратися мирно, 4 без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації. Дане конституційне положення ґрунтується на тому, що вищезазначене право належить до політичних прав, а ними, як відомо, можуть володіти лише громадяни України. У будь — якому випадку при вирішенні даного питання потрібно виходити також із положень частини 3 і 4 Конституції України, відповідно до яких право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України та забороняється будь — кому узурпувати державну владу [15].

     В аспекті основної ознаки форм безпосереднього народовладдя, що розглядається, потрібно також наголосити, що не слід ототожнювати суб'єктів здійснення безпосереднього народовладдя у відповідних формах із суб'єктами, які покликані сприяти або забезпечувати здійснення окремих форм безпосереднього народовладдя. Так, зокрема, це стосується політичних партій, виборчих комісій, органів державної влади та інших, які законодавчо визнані суб'єктами виборчого процесу або на яких покладений обов'язок організації і проведення певних форм безпосереднього народовладдя.

     Отже, правомочними суб'єктами здійснення безпосереднього  народовладдя у відповідних формах виступають народ України або  його окрема частина, а у деяких випадках і територіальна громада.

     По—третє, імперативний характер рішень, вироблених у процесі здійснення форм безпосереднього народовладдя.

     Дана  сутнісна ознака форм безпосереднього  народовладдя досить неоднозначно сприймається вченими і це, в свою чергу, призвело до гострих дискусій щодо того, чи є  консультативні, дорадчі форми проявами безпосереднього народовладдя. Противники такого віднесення наводять аргументи, які в цілому зводяться до наступного. Як форми безпосереднього народовладдя потрібно визначати лише ті, які передбачають прийняття громадянами загальнообов'язкових публічно — владних рішень, що мають силу державно — владних велінь. Даний підхід, як зазначалося вище, є досить звуженим, він не враховує реалії сучасного життя [8].

     Отже, на підставі проаналізованих сутнісних  ознак можна дати наступне визначення: форма безпосереднього народовладдя — це спосіб безпосереднього волевиявлення народу або його окремої частини (у деяких випадках — територіальної громади), яке має імперативний та легітимний характер, із метою вирішення питань, що становлять суспільний інтерес.

     На основі аналізу перерахованих вище основних ознак та даного визначення до форм безпосереднього народовладдя в Україні потрібно відносити такі конституційні форми, як вибори, референдуми, референдні ініціативи, мирні збори, мітинги, походи, демонстрації, звернення громадян (петиції), законодавчі форми, зокрема, загальні збори населення за місцем проживання, народні (місцеві) ініціативи, дорадчі опитування громадян України, виявлення громадської думки, народні обговорення тощо. Потрібно виділяти ще й легітимні форми, тобто ті, які не передбачені у Конституції та законах України, проте і не заборонені ними. Даний перелік форм безпосереднього народовладдя не є вичерпним, адже з розвитком суспільства можуть з'явитися нові форми безпосереднього здійснення влади народом [9]. 
 

     3.2. Представницька демократія та її застосування в Україні. 

     Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

     Плюси і мінуси кожної форми демократії.

     Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

• на складність прийняття погоджених рішень;
• на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;
• на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;
• на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

     Крім  того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою  є низький рівень громадянської  активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування [16].

     Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократі  за можливість виникнення певних негативних моментів:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;
• пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;
• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;
• зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;
• на послаблення демократичного контролю знизу.

     Однак у представницької демократії є  свої значні плюси. Некомпетентність пересічного  виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

     Розвиток  сучасних комп'ютерних технологій приносить  нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп 'ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував [7].

     Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.

     В умовах розвитку засобів масової  інформації, які присутні у нашому повсякденному житті, які здатні визначати стереотип нашої поведінки, існує небезпека маніпулювання громадською думкою. Така загроза маніпулювання посилюється, коли владні структури здатні прямо або опосередковано контролювати ЗМІ і таким чином визначати "інформаційні приводи", на які реагує громадськість, та замовчувати або неповно висвітлювати ті факти, які мають надзвичайно важливе значення для суспільного життя. Останньою тенденцією у діяльності ЗМІ є так звана джинса, тобто розміщення замовної інформації, в якій переплутуються факти та їх інтерпретація, тенденційно освітлюються суспільні процеси.

     Значна  концентрація фінансових і людських ресурсів серед політичних партій, призводить до виникнення своєрідної сервільної культури серед політичних діячів, які нехтують суспільними  інтересами, обмежуючись корпоративними інтересами представників лише конкретної партії. Технократичний характер здійснення влади навіть втілюється у концепції керованої демократії, відповідно до якої держава впливає на хід формування уряду та забезпечення представництва народу у парламенті [9].

     Однак все наведене вище не відповідає критеріям  справедливості та ефективності і це не може свідчити про згортання демократичних  процесів. Зокрема, відсутність зворотних  зв'язків через мережу незалежних ЗМІ не дозволяє державі визначати стан громадської думки щодо певних суспільних проблем та не забезпечує нормальний обмін думками з приводу можливих шляхів подолання певних суспільних проблем. Відсутність зворотних зв'язків, у кінці кінців, навіть, не дає змоги виявити суспільні проблеми, на які необхідно оперативно реагувати. З точки зору представницької демократії у ході формування народного представництва, якому доручається сформувати уряд, повинен бути гарантований вільний дискурс щодо переваг та недоліки тих чи інших політичних цілей. Вільна демократична дискусія базується на суспільному консенсусі.

     За  результатами парламентських виборів 2007 р. видно, що в Україні політичні партій йшли з одними політичними програними цілями, які вони були інколи і кардинально змінити з мотивів формування ефективного уряду. Криза громадської думки щодо оцінки Універсалу національної єдності яскраво свідчить про те, що політичні партії ще лише знаходяться на шляху пошуку суспільного консенсусу, який базується насамперед на спільних суспільних цінностях. Універсал засвідчив, що політичні партії йшли на вибори із радикальними лозунгами, які прийшлося кардинально переглядати з метою формування майбутнього уряду.

     Представницька  демократії заперечує прийняття  рішення та формування влади бездумною, неосвіченою масою населення. У цьому відношенні на політичних партіях лежить відповідальність по забезпеченню формування та вираженню політичної волі народу. Тому головний вихід для політичних партій є забезпечення зворотних зв'язків із виборцями через мережу власних територіальних осередків, здатних підвищувати політичну і правову культуру громадян та сприяти у забезпеченні їх основних прав і свобод, законних інтересів [12].

      ВИСНОВКИ.

     Отже, за формою правління Україна є  республікою. Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

     За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

     — Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

     — він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно  від парламенту і уряду; він є  гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

     — В Україні поряд з Президентом  діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

     За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

     За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [7].