Академічні філософи про перспективи розвитку людства

Художню діяльність, що з’явилася на даній  стадії суспільного розвитку, лише з великими застереженнями можна  віднести до мистецтва, тому що вона була викликана практичними, утилітарними потребами. Виникнення мистецтва тісно  пов’язане з розвитком релігії (елементи мистецтва можна зустріти в тотемізмі, магії, міфології), а  також з процесами праці первісної  людини. Слід підкреслити, що необхідність у становленні мистецтва була зумовлена потребою спілкування, обміну інформацією між людьми.

Мовлення  було головною формою висловлювання  думок людини. Проте існують й  інші способи його вираження. У первісному суспільстві — це, рисунок, пісня, танець та ін., часто вони були пов’язані  з магічними ритуалами та обрядами (наприклад обряд ініціації), хоча могли нести і досить об’єктивну інформацію. Мистецтво стало засобом  спілкування первісних людей, своєрідним акумулятором естетичних цінностей. Так, на стадії родових відносин складаються такі засоби зв’язку між людьми, як сигналізація (за допомогою диму вогнища, вогню, звуку, барабана та ін.) піктографія— рисункове письмо, що зображувало предмети та явища дійсності.

Піктографія не була справжньою письменністю, тому що малюнки не мали постійного значення. Проте за її допомогою з’явилася  можливість фіксувати події та передавати різноманітну інформацію. Піктографію  доречно розглядати і як ранню  форму образотворчого мистецтва. Малюнки  були яскравими (поєднання чорних, червоний, білих кольорів), надто вражаючими, що свідчило про розвиток естетичної свідомості первісної людини.

Поряд з  печерними рисунками і малюнками  в той період виготовляли різноманітні вироби з кістки і каменю, які, очевидно, були пов’язані з віруваннями  первісних людей.

За епохи  бронзи, після кам’яного віку, набули поширення предмети побуту з вельми гарним оздобленням орнаментом (кола, спіралі, хвилясті лінії та ін.). З’явилися  в цей час і своєрідні споруди, що були наслідком, проявом первісних  вірувань — менгіри (кам’яні стовпи, кам’яні баби, наприклад у Франції  на півострові Бретань). Група кам’яних стовпів висотою в декілька метрів у науковій літературі дістала назву кромлехів. Збереглися споруди й іншого виду — дольмени, які спочатку служили для поховань (стіни з каменю, перекриті кам’яним блоком, наприклад у Стоунхенджі у Північній Англії).

На стадії родових відносин виникло танцювальне  та музичне мистецтво, склалася усна народна творчість (міфи).

Мистецтво Стародавнього Сходу- це мистецтво  Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавілону, Ассирії та інших народів, що населяли територію Малої Азії і розвивались на приблизно однотипних економічних і культурних засадах, мали загальні риси культури і були пов'язані між собою не тільки війнами і взаємними завоюваннями, а й культурними, господарськими обмінами та запозиченнями. Ширше і детальніше знайомство зі спадщиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певну історичну визначеність художньої діяльності тих народів, надавало право історикам мистецтва виділити мистецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культурно-художнє утворення.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії культури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгиптяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі. Мистецтво Стародавнього Сходу було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.

В епоху  Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального  кам’яного будівництва. Тодішня  їхня архітектура була пов’язана  зі спорудженням гробниць та поминальних  храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба. Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них відсутня портретність. Нерідко фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства було створення скульптурного портрета.

Художники епохи Стародавнього Царства  вкривали стіни гробниць та поминальних  храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними, очевидно, зберегти пам’ять  про покійника й забезпечити  його всім необхідним для вічного посмертного життя. У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура. Поряд з рельєфами велике розповсюдження отримала і гліптика- різні циліндричні печатки-амулети, вкриті найтонкішою різьбою, вони зображували обряди та сцени з народних бачень з тваринами та сцени з міфів. Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Стародавнього Сходу почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів — масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам’яними обелісками. Тоді ж з’явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою. У будівництві зіккуратів, храмів, веж, вперше з’явилися такі елементи архітектури, як арка, купол, фриз, пілястр.

Знахідки  мистецтва Стародавнього Сходу  дуже різноманітні. Це культові статуетки  божеств, культові маски, посуд, керамічні  вироби, які використовувались при  поховальних церемоніях.

Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш  демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно  реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи  в лініях і фарбах буяння природи  в долині Нілу.

Необмежена деспотична влада царя, релігія з її культом жорстоких  і всесильних богів, поставлена на службу деспотії, загарбницькі війни за право  володіння землями і рабами - характерні для держав Стародавнього Сходу. В умовах рабовласницького суспільства  мистецтво було покликано прославляти, насамперед, панівні класи. Але, незважаючи на це, мистецтво східного регіону  досягло значних успіхів. Характерним  для мистецтва Стародавнього  Сходу було обов'язкове дотримання усталених норм побудови художнього образу.

Античне мистецтво також склалося у період рабовласницьких відносин. Але це вже зовсім інші культура та мистецтво, які були зв’язані з умовами існування  грецької цивілізації. В основі античного  мистецтва лежить міфологія. Але  в той же час це було реалістичне  мистецтво з елементами ілюзорно-фантастичного  сприйняття дійсності.

Для античного  реалізму характерна героїчна концепція  людини, утвердження єдності людини й суспільства, гармонія внутрішнього світу. Мистецтво базувалося на розвитку античної філософії, релігії, моралі, художній герой — активний громадянин з  властивим йому чуттям міри, з єдністю  фізичних та духовних засад. Він вірить у долю, але не пасивно, а бореться з труднощами буття.

Античне мистецтво при всій своїй внутрішній єдності стилістично різноманітне. Кріто-мікенський, архаїчний, класичний, елліністичний — це періоди розвитку грецького мистецтва, протягом яких були створені унікальні пам’ятники архітектури (храм Пар­фенон, храм Ерех-тейон  та ін.), скульптури («Дискобол» Мирона, «Мойри» Фідія, «Дорифор» Поліклета), літератури (твори Гомера, Есхіла, Сапфо, Евріпіда, Софокла, Арістофана та ін.), театру.

Грецьке мистецтво і культура - пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, лтература, філософія, театр, музика, художні  ремесла. Для неї характерний антропоморфізм, тобто обожнення людини, уявлення про богів як про прекрасних людей – явищами животворних рис. На світ богів як про прекрасних людей – безсмертних і вічно молодих, одухотворення природи – надання природним явищам животворних рис. На світ богів переносяться основні риси соціальної структури суспільства, внаслідок чого виникає ціла ієрархія богів, напівбогів і героїв. Образ благородної людини, що бореться зі злом і перемагає, втілював улюблений герой греків – Геракл, який здійснив 12 подвигів.

В архаїчну добу відбувається становлення  грецької архітектури. Переважаюча  роль тут належала суспільному і  сакральному будівництву. У VI ст. до н.е. виробився єдиний тип храму  – прямокутної будови з одинарною  чи подвійною колонадою з усіх боків та основним конструктивним і  художнім витвором – ордером. Виконані із каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені розфарбованою скульптурою. За часів архаїки почали будуватися перші

грецькі святилища. Храмове будівництво  сприяло розвитку різних мистецтв,

оскільки  для храмів жертвували мистецькі  твори.

Типові зразки скульптури – зображення юнацької (курос) та дівочих (кора) фігур: статично одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних східному мистецтву.

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва  став вазопис. Виник так званий чорно фігурний стиль (чорні фігури розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати лаком. Праця гончара і вазописця високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив “клеймо” – підпис. Однак з 30-х рр. VI ст.д.н.е. в моду входить червоно фігурна кераміка (від грец. keramike – гончарне мистецтво, keramos – глина). Тепер фігури стали світлими, а фон – темним, що надавало гончарним виробам більшої виразності.

Розвиток  грецької архітектури найбільше  виявися в містобудуванні. Розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинаються під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Отже, історична  типологія мистецтва використовує цілий ряд понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу: художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль. Що стосується закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.

4. У системі ділового спілкування важливе місце займають різні технічні засоби. Нині важко уявити офіс без найсучасніших засобів зв'язку: телефону (телефаксу, мобільного телефону), комп'ютера з набором апаратури для друкування, розмноження різних листів, документів. В особистих контактах все більшого значення надають візитним карткам. Уміле використання цих допоміжних засобів полегшує організацію ділового спілкування, робить його динамічним, сучасним.

Телефонне спілкування. У діловій практиці важко обійтись без телефону. Розмова телефоном має свої

особливості. Це заочна розмова, заочне знайомство. Телефонна розмова часто стає

початком  ділових відносин. На відміну від  особистої зустрічі, тут не мають  значення зовнішній вигляд і жести, інтер'єр службового приміщення. Отже, імідж фірми може залежати виключно від манери співпрацівників вести  телефонну розмову.

Ділова  телефонна розмова вимагає виняткового  такту, коректності. Адже відчувши нетактовність, зверхність, на другому кінці зв'язку можуть тут же обірвати розмову, поклавши слухавку. Одночасно деякі функціонери, відчувши свою перевагу, можуть бути грубими  і фамільярними під час телефонної розмови, чого вони, очевидно, не могли  б собі дозволити під час особистої  зустрічі.

Відчуваючи  себе на далекій відстані від співрозмовника, погано виховані службовці обривають  розмову, кинувши слухавку, або відмахуються кількома не дуже ввічливими фразами. Отже, телефонна нетактовність одного службовця може завдати відчутної  шкоди усій фірмі або організації.

Ось кілька найважливіших правил спілкування по телефону:

Перше. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то слід відрекомендуватися: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник такої-то організації, вказати посаду); після цього треба запитати ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говорять без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. У великих установах подібні записи веде, як правило, секретар.

Друге. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять. Тому що іноді у вас може бути два запитання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне запитання, і тому ви змушені телефонувати повторно.

Третє. Розмовляти по телефону потрібно чітко й стисло. Інакше - тисячі й тисячі непотрібних телефонних дзвінків, перевантаження телефонних ліній. Для цього слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини.

Четверте. Правильне, раціональне використання телефону має й такий аспект — розміщення його. Треба ретельно обмірковувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці, скажімо, у коридорі.

Існують ще деякі правила телефонного  спілкування. Працівник фірми або офісу, відповідаючи на телефонний дзвінок, має назвати свою організацію. Якщо дзвонять у той момент, коли ви розмовляєте з відвідувачем, вибачтесь перед ним і підніміть слухавку. Залежно від рангу того, хто є відвідувачем, і того, хто дзвонить, одну з розмов - усну або телефонну - доведеться перервати. Норми ділового етикету рекомендують перервати або відкласти на пізніше телефонну розмову. Цим висловлюється повага до відвідувача. Але в тому чи іншому випадку треба бути гранично ввічливим.