Академічні філософи про перспективи розвитку людства

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії та соціології

 

 

 

 

 

Контрольна  робота №1

з дисципліни «етика та естетика»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: 

                                                                                                    студенка гр. 1зЕП                                                        Кравчук Л .В.

 

 

Перевірив:                                                                                                                                                                                                                                        Кандидат                                    

                                                                                                    філософських

                                                                                                наук, доцент

                                                                                                    Романовський О.О.

 

 

 

 

 

 

Херсон -  2011 р

Варіант 6

Академічні  філософи про перспективи розвитку людства.

План

1. Прогресивний поступ суспільства: його сутність та перспективи.
2. Теорії песимізму та оптимізму в оцінках філософів в Україні.
3. Історична типологія мистецтва

1. первісне мистецтво;

2. мистецтво Стародавнього Сходу;
3. античне мистецтво.

    4. Спілкування з  використанням  допоміжних засобів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Нині можемо констатувати, що вивчення прогресивного поступу суспільства свідчить про внутрішню єдність розвитку науки, техніки і технології. Європейська наука бере початок із пошуків та відкриттів Стародавньої Греції, а саме — із дослідження змісту понять, що формують знання, а отже, з доведення, обґрунтування, аргументації, тобто з технологічної сторони інтелектуальної діяльності людини. Так звана “теорема Піфагора” була відома своїми результативними величинами ще задовго до Піфагора, але характеру саме теореми, тобто логічного доведення, вона набула в Піфагора. Так само розуміння води як першооснови всього сутнього існувало у східній міфології, але лише Фалес Мілетський почав це обґрунтовувати, раціонально тлумачити та пояснювати.

Історія свідчить, що технічний розвиток може досягати досить значного рівня  у відносно малорозвинених країнах, як це було, наприклад, у Стародавньому  Єгипті та Китаї XIV ст. Але наслідки такого розвитку ніколи не досягали тих  результатів, що їх ми маємо в сучасній Європі. Це свідчить про те, що, незважаючи на можливість відносно автономного  розвитку технічних умінь, лише тоді розвиток техніки набуває характеру  динамічного і стійкого у своїх  основах процесу, коли він переплітається і поєднується з розвитком  науки та соціальної структури. Те ж  саме можна сказати і на адресу науки.

Становлення науки у стародавньому  світі ще мало пов'язувалось із розвитком  техніки. Тут наука, діставши поштовх  для розвитку зі сфери соціального  життя та технічної діяльності, нагромаджувала переважно технічні складники інтелектуальних  пошуків. І хоча окремі напрями знання перехрещувались із практичними  потребами (наприклад, діяльність Архімеда), це радше було винятком, ніж правилом. Ту ж тенденцію ми спостерігаємо  і в Середні віки. Але самий  факт втягування великої групи етносів  у єдиний культурно-історичний процес сприяв поступовому розширенню напрямів пізнання та сфер застосування знань.

Звісно, розвиток науки та техніки пов^,язаний з розвитком суспільства, з його поступом, але прямого і простого зв'язку тут немає. Загалом переважає тенденція до інтенсивнішого розвитку інтелектуальних методик наукового пошуку, яку врешті-решт резюмує випереджальний хід розвитку науки порівняно з технікою та виробництвом.

В історії європейської цивілізації  можна умовно виділити такі етапи, в  яких по-різному постає зв'язок науки  й техніки з розвитком суспільства. На першому етапі в архаїчних суспільствах зрушення у техніці, технології та знаннях позначалися на якісних змінах епох. На другому етапі в цивілізованих доіндустріальних суспільствах відбувався поступовий процес нагромадження потенціалу методик інтелектуального пошуку та технічних новацій. На третьому етапі інтегральний розвиток науки й техніки дедалі більше починає визначати перманентні (неперервні) кроки в розвитку всіх провідних сфер суспільного життя.

Досліджуючи розвиток суспільства  й порівнюючи різні його стадії, соціологи виявили низку закономірностей  і тенденцій. Основними є дві:

• кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої - капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;
• різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни  з позитивними наслідками є прогресом, з негативними - регресом. Соціальний прогрес - це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов - клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші  соціологи (їх більшість) причини поступального  розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) - це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші  вбачають їх у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

• економічній - суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;
• соціально-політичній - боротьба класів-антагоністів;
• духовній - боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти  при цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого  суспільства - неуникненні.

З питанням суспільного прогресу пов'язана  проблема періодизації суспільного  розвитку. Так, Ж. Кондорсе поділяв усю  історію людства на десять самостійних  епох — етапів людського розуму, що втілює свої результати та надбання в різних предметах виробництва  та способах організації життєдіяльності. Кожну з епох він розглядав  як прогресивнішу за попередню. На першому  етапі, зазначав Ж. Кондорсе, люди об'єднуються  в племена для зосередження своїх  сил у боротьбі з природою. Далі, завдяки інтелектуальному прогресу, відбувається перехід до скотарства і землеробства та виникає писемність. Як своєрідні епохи він виділяє  такі: прогрес людського розуму в  Греції; розвиток наук до часів середньовіччя; культурне піднесення доби хрестових  походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування  — до секуляризації науки, звільнення її від іга авторитетів; від Декарта  — до утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає  відкритою для прогресу людського  розуму і водночас формулює ті проблеми, над якими він має "попрацювати" для забезпечення подальшого прогресивного  розвитку людства. Перша і головна  проблема — це знищення нерівності між націями, друга — досягнення рівності в межах однієї і тієї ж нації і, нарешті, остання —  дійсне удосконалення людини.

Сучасна суспільна думка не заперечує  евристичних можливостей об'єктивного  критерію суспільного розвитку, обґрунтованого марксизмом, але не визнає його єдиним і вирішальним. Сьогодні соціальні  системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і  духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних  систем, зайнятість населення і можливість оперативної перекваліфікації, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання, взяті в системній єдності. Про  рівень розвитку (міру прогресу) тієї чи іншої суспільної системи можна  говорити і з точки зору її незаперечного внеску в надбання світової культури і цивілізації. На думку переважної більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних вчених, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Прогресивнішою вважатиметься та система, яка відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб, забезпечення такого рівня і структури створення та споживання загальнокультурних благ і цінностей, що найповніше відповідають природі та призначенню людини, створюють сприятливіші умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдаровань, реалізації повної духовної свободи, психологічної вдоволеності людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю.

Отже, суспільний прогрес — це такий  поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню  у взаєминах між людьми і соціальними  групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.

2. Якщо ми кажемо, що філософові  необхідний здоровий оптимізм, було  б добре почати з його визначення, уточнивши також поняття його  протилежності, яку ми називаємо  песимізмом. Кажуть, що бути оптимістом — значить вірити не тільки в «добре», а й в «краще». Оптиміст не задовольняється досягнутим, бажаючи чогось кращого, досконалішого.

Оптиміст — це здебільшого той, хто вважає, що наш світ бездоганний, зважаючи на його походження від досконалого Бога-Творця, і що ми, люди, які живуть в ньому, також єдині і неповторні. Позиція віри в те, що цей світ найкращий (чи принаймні найбільш придатний для нашої еволюції), підтримувалась багатьма філософами на протязі всієї історії. Наприклад, таким великим філософом, як Платон. Філософи Александрійської Школи, а серед них Плотін, також були оптимістами. Однак, щоб прийти до оптимізму і до джерел життя, вони зруйнували ряд факторів власної особи, які не дозволяли їм бачити цей принцип, що дає їм відчуття впевненості. Св. Ансельм і Св. Фома теж були оптимістами. Що значило для них бути оптимістами? Може, мріяти про абсолютну досконалість? Чи було це заглибленням в уявні химери?

Для мислителів філософських шкіл, про яких ми згадували, бути оптимістом, означало знайти сенс життя; знати, що жити — це рости, розвиватися, підпорядковуватися циклам, які ведуть до мети; знати, що життя не випадкове: воно не йде як завгодно, і в кінці шляху те, що ми вважаємо «добрим», обов'язково візьме гору над «поганим». Але, оскільки не всі філософи уявляли собі життя з позиції еволюції, виникла абсолютно логічна реакція — песимізм. Для мислителів — песимістів неважливо, що відбуватиметься завтра; їх не цікавить, що в майбутньому добро переможе зло. Значущим є «сьогодні»: оскільки сьогодні є страждання, біль, помилки, немає підстав бути оптимістом. Саме це і дало можливість Вольтерові сказати, що оптимізм — віра дурнів.

Ми зустрілися з двома позиціями, які здаються непримиренними. Це вже  не філософія і оптимізм; з одного боку — оптимізм, а з другого — песимізм.

Спробуємо обґрунтувати філософський оптимізм, не бажаючи займати центристську позицію, тому що вважаємо можливим поєднати ці дві протилежності, що здаються непримиренними.

Цей світ недосконалий; в ньому  не все погано, але він — не найкращий зі світів. Ми могли б поставити питання по-іншому: чи може цей світ стати кращим? Точніше кажучи, чи може він прийти до досконалості? Скажемо так: наш світ може стати кращим. Але ця можливість має передумовою дію. Інакше кажучи, ми говоримо одночасно про оптимізм філософський і практичний.

Позиція філософського оптимізму  така: якщо речі недосконалі, їх, як мінімум, можна довести до ладу. І це не підпорядковується чомусь невидимому, не залежить від чогось такого, що сходить  згори, а залежить тільки від нас, зумовлено нашими зусиллями, нашими руками, нашими думками, уявленнями, оцінками, нашою філософською здатністю любити мудрість, не задовольняючись тим, що любимо її, а стараючись ставати  дедалі мудрішими. Коли Піфагор сказав, що він — не мудрець, sophos, а тільки filosophos, він сформулював теорію філософського оптимізму. Він не тільки виразив його в словах — він жив відповідно до цього. Піфагор називав себе філософом — тим, хто любить мудрість, шукає мудрість, і присвятив все своє життя пошукові істини і втіленню її в життя. І таким чином він продемонстрував оптимізм, але не ілюзорний, а реальний.

Численні наукові праці говорять нам, що питання про те, бути оптимістом чи песимістом в житті, ніяк не пов'язане  з філософським оптимізмом, завдяки  якому ми стаємо кращими; вони відносять  це питання до області психологічного, до суб'єктивно емоційного. Дійсно, якщо людина поникла, сумна, слабка, то більш імовірно, що вона буде песимістом, оскільки її власний психологічний  стан призводить до страху перед життям і всіма його наслідками. І навпаки, якщо в людини протилежний характер, то їй неважко боротися з труднощами, знаходити спільне з іншими людьми, вирішувати всі проблеми, виходячи з оптимістичного настрою. Однак, все  не так просто. Песимізм і оптимізм не зводяться, на нашу думку, суто до психології, де все залежить від настрою чи характеру. Ми вважаємо, що є ментальні  і духовні фактори, які також  мають вплив на формування оптимістичної  чи песимістичної життєвої позиції [3, с.78].