Академічні філософи про перспективи розвитку людства

Матеріалізм — причина песимізму. Схильність розглядати буття як щось суто матеріальне — одна з тенденцій, що породжують песимізм. Доводи логічні: якщо світ абсолютно матеріальний, то все, що ми бачимо, все, що нас оточує,— все незначуще, і від цього нічого чекати. Повсякденне життя, повне болю, страждань, безнадії, голоду, смерті, корупції, катастроф, війн, нещасних випадків, не обіцяє нам нічого доброго.

Той, хто будує свої уявлення на основі матеріального, легко може прийти до песимізму, тому що для нього бути щасливим — значить мати конкретні речі, які, будучи матеріальними, не є вічними. Вважається важливим щось мати, але, коли вже щось придбав, з'являється великий страх все це втратити, внутрішній відчай через те, що придбане відразу ж може вислизнути з рук. Ми навіть не встигаємо насолодитися тим, що маємо, тому що постійно задаємо собі питання: а чи надовго?

Крім матеріального благополуччя, бажання мати поширюється на сферу  почуттів. Якщо ми любимо людину, але  любимо її з тим же матеріалістичним підходом, то кожного дня питаємо  себе: наскільки нас люблять, як довго  нас будуть любити, чи можливо, що все  життя? Отже, ми бачимо, як ментальне  уявлення, що домінує в останні  роки, може зробити життя песимістичним.

Розглянемо інші фактори, які маскуються під духовні і теж призводять до песимізму.

Існує тенденція до песимізму псевдо-езотеричного характеру, пов'язана з невірно  зрозумілими філософськими ідеями, що прийшли з Далекого Сходу — далекого і в часі, і в просторі. Особливо часто зустрічається в публікаціях слово «карма». Нагадаємо коротко, що карма — це закон, який, як вважають східні філософи, лежить в основі розвитку життя. Його назвали «законом причини і наслідку», тому що все, що виникає у Всесвіті, внутрішньо взаємопов'язане, всі події є ланками одного ланцюга. Таким чином, все, що відбувається, взаємно обумовлене — одне залежить від іншого. Ця концепція, погано інтерпретована, може призвести до песимізму, тому що все, що з нами відбувається, є «карма». Навіщо щось виправляти, який сенс боротися, навіщо підніматися над самим собою, якщо все — «карма»? Як видно, через спотворення філософських ідей чи духовних вчень можна також прийти до песимізму, який перетворюється на апатію, інерцію, смерть за життя.

Виходячи  з екзистенції людини, її безпосереднього  існування «тут» і «тепер». Оптимізм — до речі, разом з песимізмом — відкидається як пережиток XIX ст.; натомість екзистенціальна філософія висуває тему «рішучості» в реалізації людиною власного проекту буття перед лицем невблаганних обставин, усупереч їхній відчуженій логіці.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Переважали в ньому дворянський  лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість  «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізму щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественных записок».

У спеціальних  літературно-публіцистичних статтях  і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуари Евстратия  Мякушіпша», «Лист до видавців «Русского  вестннка»), а також в інших  творах та листах письменник обстоював  принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти авантюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сенковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістнчній системі, письменник застосовує й принципи та засоби сентименталізму.

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу  соціальних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего  у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідується), його розуміння  типізації як узагальнення в індивідуалізованому  образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо — це були вже  підходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих засад методу критичного реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед і яких, крім уже відзначених,— показ формування характерів соціальним середовищем і особливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення життєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удосконалення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Систематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково  важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної  естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення  в життя народу, на осмислення його історичної долі, на усвідомлення поняття оптимізму та песимізму. Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу. 
Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. ”Енеїда”– чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Відомо, що Т. Г. Шевченко, звертаючись  до Котляревського, пророкував йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж йому судилося безсмертя?

Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Творчість Котляревського має і  виховне значення. На його творах вчимося  любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо  в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

Творчість українського поета П. А. Грабовського також заслуговує на увагу. Життєствердний соціальний оптимізм визначає провідні тони «Проліска». Поет піднімається до осмислення історичної долі цілого народу і людства, його сучасного і майбутнього:

Прийде  день великої відради:

 Чоловіцтво, змучене украй,

 Ворожду  закине братства ради,

 На  землі побачать люди рай.

 Час  настане для взаємин спільних,

 Зоря  згоди заблищить у тьмі,

 Рівний  всім, в сім'ї народів вільних  Раб-народ забуде об ярмі.  (1, 120)

Урочисті, «пророчі» інтонації цих віршів засвідчують генетичний зв'язок з поезією Шевченка, зокрема його переспівами біблійних мотивів. З творчістю великого поета Грабовського ріднить створений ліричними засобами загальний образ гнітючої соціальної дійсності — арени боротьби переслідуваного революціонера. Спільні ознаки поетики Шевченка і Грабовського виявляються в рисах окремих художніх образів, у деяких ритмічних структурах віршів останнього. Шевченкові переконання присутні у розумінні Грабовським ролі літератури в суспільстві.

Примітна  ознака першої збірки Грабовського — поява привабливого, морально прекрасного, інтимно розкритого образу ліричного героя — передової людини свого часу. Реалістичними засобами поет творить романтично піднесену постать борця, що вірою і мріями спрямований у майбутнє, поборює ваготу сучасності — доби політичної реакції. Великі випробування, необхідність самопожертви і сама смерть не лякають його:

«Не сумуйте, що купа на купі

Всі поляжем  за діло святе:

На зітлілому  нашому трупі

Невмируще братерство зросте! 

Від вірша  до вірша послідовно утверджується, постаючи щораз новими поетичними гранями, ідея альтруїстичного подвигу, який в підсумку є жертвуванням власного життя за щастя «братів» і «сестер».

Повернімось до філософського оптимізму. Ми переконані в тому, що ніхто не може бути абсолютним оптимістом у  своєму житті, тому що всі ми часом  страждаємо, відчуваємо біль, але немає  й абсолютних песимістів, тому що ми продовжуємо боротися, незважаючи на прикрості.

Почнемо з нижчого, матеріального. При правильному сприйнятті матерія  може призвести до оптимістичного погляду  на життя. Достатньо подивитися навколо  уважно, але не байдуже, щоб побачити красу і довершеність усього, що дбайливо і з увагою створено у  Всесвіті, як би мало ми про нього  не знали. Це закони, що правлять матерією, організують її, і тому вони вищі за неї. Матерія відображає красу. Хоча матерія сама по собі темна, важка  і тлінна, вона повинна служити  для того, щоб радувати серце вже  самим фактом присутності в ній  чогось вищого, того, що її очищає, підносить, того, що породжує краса своїм доторком.

Перейдемо на психологычний план. Всі ми переживаємо, відчуваємо біль. Ряд

східних філософів (як ми тільки що бачили), які, самі того не бажаючи, породили песимізм і матеріалізм, насправді вчили  нас набагато важливішому: страждання, біль — це двигун свідомості. Без страждань ми не сприймаємо навколишню дійсність, ніщо нас не зачіпає.

Біль і страждання — це не зло і не привід для того, щоб бути песимістом. Їх треба розглядати, за висловлюванням стоїків, як Школу Життя. Це означає: сприймати страждання як форму навчання, кожного разу виходити з цього випробування омитими і очищеними, переконавшись, що здатні отримувати власний досвід, і після перенесених страждань ставати трохи кращими, ніж раніше.

В давнину  казали, що «знати — значить могти», а «могти» — це справляти свою волю. Ніхто з тих, хто має сильну волю і користується нею для виконання навіть незначних завдань, не може відчувати себе песимістом.

3. Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині, коли поряд з живописом і музикою, театром і архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювалися протягом тисячоліть художня творчість і естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мається на увазі, коли йдеться про історичність змін мистецтва?

Сьогодні  вже загальновідомо, що розуміння  розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й  те, що певні періоди його розвою не збігаються із загальним розвитком  суспільства, причому це стосується як окремих видів мистецтва, так  і художнього виробничого процесу  в цілому. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва  минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою  виступають як норма, зразок.

Ось чому автоматично переносити на історію мистецтва традиційні уявлення про рух по висхідній, так само як і спроби пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва–справа більш ніж сумнівна, а отже, безперспективна.

Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського  розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, художні форми ми шукаємо і знаходимо у тих сферах, які пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Прикладне мистецтво, архітектура і міфологія якраз і є тими художніми формами, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зрушення в загальному соціально-економічному становищі суспільства, розвиток науки роблять доступним і необхідним дедалі активніше оволодівати внутрішнім світом людини, заглиблюватись у її соціальні відносини. І саме це стимулює появу літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвідові мистецтво час від часу відкриває нові сфери, які вимагають поряд з практичним естетичного та художнього опанування. Розвиток мистецтва полягає саме у безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів  суспільно-історичної практики й естетичного  досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва у  відповідності з історичними  епохами, які пройшло людство.

Правомірність таких понять, як «мистецтво первісної  людини», що за тривалістю охоплює майже  три чверті історії людства, обумовлена насамперед характером матеріального  виробництва, яке не виходить за межі збирання і полювання. Самий зміст  практики і досвіду людини на ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, яку зараховують  до історії мистецтва з великими застереженнями. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід  від збирання і полювання до продуктивного  господарювання, часу формування моногамної сім'ї та перших політичних організацій  суспільства, характеризується принциповими завоюваннями, які зумовили перехід  до цивілізації, ф. Енгельс з цього  приводу пише: «Вдосконалені залізні  знаряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і виноробство, розвиток обробки  металу, що переходить у художнє  ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден з колод і дощок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зубчатими  стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія–ось головна  спадщина, яку греки перенесли  з варварства в цивілізацію» '.